Доступність посилання

20 Жовтень 2017, Київ 04:45

«Хто нападає, хто є агресором, той бере на себе великий гріх» – кардинал Любомир Гузар за рік до смерті


Любомир Гузар (архівне фото)

На 85-му році життя 31 травня помер кардинал Української греко-католицької церкви Любомир Гузар. Про це повідомив прес-центр УГКЦ. Про причини смерті не повідомляється.

Кардинал УГКЦ Любомир Гузар 30 квітня 2016 року, на Великдень, відповів на запитання Радіо Свобода. Тоді він, зокрема, розповів, що у зоні бойових дій на Донбасі на той момент побувало півтори сотні капеланів Української греко-католицької церкви, 20 із них постійно перебували на фронті. Також Любомир Гузар у відповідь на запитання журналіста Радіо Свобода Олександра Лащенка прокоментував твердження прихильників «русского мира» на Донбасі про їхню набожність, висловився з приводу людей, які відзначають в Україні радянські свята і оцінив, які взагалі часи переживає зараз світ.

– Незважаючи на будь-які свята, на жоден день в Україні не припиняється зовнішня агресія, триває війна. Ця війна, коли майже щодня є жертви, – це теж є покарання за гріхи?

Агресія – це є гріх. Ми повинні боронитися від нападу, від будь-якого нападу особистого чи суспільного, чи загального

– Війна – це є гріх. Агресія – це є гріх. Боронитися ми можемо, навіть повинні боронитися від нападу, від будь-якого нападу особистого чи суспільного, чи загального, боронитися маємо право, навіть обов’язок.

Я можу себе жертвувати, але я мушу боронити тих, хто від мене залежить. Хто нападає, хто є агресором, той бере на себе великий гріх

Я можу себе жертвувати, але я мушу боронити тих, хто від мене залежить, за кого я відповідаю. Хто нападає, хто є агресором, той бере на себе великий гріх.

І тому можна дивитися на все це, отак скажу, стратегічно, по-людськи, за якимись законами мілітарного діяння, воєнного діяння, але це все є справді наслідком гріхом. І тому, коли ми молитися, а молитися маємо за всіх, не тільки за себе, за найближчим, молитися також, каже Ісус Христос, треба і за ворогів. Що це значить? Молитися, щоб вони ще краще, ще більше агресорами були, більш ефективними? Ні. Молитися навіть за ворогів – це значить, щоб вони перестали грішити.

Це не є щось, що ми можемо зробити. Ми можемо боронитися. Але якщо нападають зі зброєю, то ми можемо боронитися боронити зброєю також. Але це не є найважливіше. Найважливішим є, щоб взагалі не було агресії, бо це є трагедія для нас, які терпимо цю агресію, які є покривджені, але це також є трагедія для тих, хто спричинює є агресію. Тому що, ми коли розглядаємо ту дійсність війни, вона також має дуже важні релігійні, духовні аспекти. Ми хотіли б, щоб не було гріха, щоб не було кривди, щоб не було агресії, нападу, щоб люди схаменулися, спом’янули Божу волю. Молимося за це.

– По той бік фронту значна частина тих, хто воює проти України з ідеями «русского мира» так званого, теж кажуть, що з ними нібито Бог. Немає тут суперечності – всі запевняють, що – з Богом, а вбивають одне одного?

– Бачите, говорити можна. Але яка є дійсність? Коли я Вас б’ю, то чи можу я сказати, що роблю те, що треба робити? Бити когось, нападати на когось, кривдити когось... То треба лицемірити, щоб казати, що я роблю щось доброго.

На пасках німецького війська було написано «Бог з нами». Хтось їх переконував неправдиво, це є фундаментальна брехня

На жаль, бачите те, знаємо з історії воєнної, що завжди ті, що нападали, себе хотіли виправдати, що вони роблять щось дуже важливого, що так, як пригадуєте, на пасках німецького війська було написано «Бог з нами». Вони казали. Значить, хтось їх переконував неправдиво, але ефективно, що вони все ж таки в якийсь спосіб – те, що роблять, це є добре, для когось добре. У першу чергу для них самих, але також для когось іншого. Одним словом це є фундаментальна брехня.

– Була у 2016 році зустріч у президента України Петра Порошенка. Він, принаймні на словах, підтримав поширення капеланства в українському війську. Якою може бути в цьому плані роль саме УГКЦ зараз?

– Це є старинна традиції. Були капелани під час Першої світової війни. Я навіть пригадую такого отця Лебедовича. Я його навіть зустрічав в Америці, який був капеланом під час Першої світової війни.

Були капелани, значить, священнослужителі, які служили, які працювали серед війська і для війська. Бо воювати, бути на фронті – це душевно і духовно дуже утяжливе. Ми сьогодні є свідками тих багатьох людей, які терплять від різних психічних кривд, психічних хвороб, бо вони були свідками війни, вони були свідками смерті, поранення, вони були свідками кривди, неправди. І це не залишилося їм без наслідків.

Завдання капелана – людині допомагати бачити правду. Боронити свою родину, свою Батьківщину, свій народ – це є щось доброго, навіть конечного

Завдання капелана – людині допомагати бачити правду. Не є завданням капелана оправдувати, бо то був би гріх, гріх. Він має людині помогти духовно, душевно дати собі раду в тих обставинах, духовно зрозуміти, що, от як згадав, боронити свою родину, свою Батьківщину, свій народ – це є щось доброго, навіть конечного.

Якщо капелан людей заохочує кривдити других, то він не сповняє свого душпастирського завдання. Він людей обдурює. Він людей свідомо вводить у гріх. Тому таке балакання тих агресорів, що ми зробимо Божу справу, то це є брехня.

– Є люди (їх менше), для яких 1 травня – це зовсім інше свято, те ж саме радянське, так званий «День солідарності трудящих». Як вважаєте, ці люди, які намагаються відзначати такі свята, чому вони це роблять? Брак освіти? Брак інформації, звичка жити за старим, радянським укладом? І що варто робити у цьому плані? Чи залишити, як є? Адже вони теж мають право на свої погляди.

– Такі люди є. Яке наше повинне бути наставлення, віруючих людей, ті, що приймають, отак конкретно беремо, день 1 травня календарно, літургічно, як день Великодня? Ми повинні про це говорити. Ми повинні поводитися у такий спосіб, щоб ті, хто нас бачать, вірили, що ми віруємо в Бога, і що ми цінуємо тими духовними вартостями, які нам Господь Бог приніс отією Його перемогою над гріхом, над смертю. Ми повинні представити це, хто може, то словами. Але ще краще – діями нашого життя.

Тепер же ж ці люди, які не приймають це як свято церковне, а як свято трудящих… Свято трудящих може також бути церковне. Але це тут для них було на підставі радянського, комуністичного режиму, світогляду. Є люди, які в тому виросли і інакше думати не годні. Що ж ми зробимо? Насилу нікого не можна навертати, не можна нав’язувати насилу якісь переконання. Як я згадав, можемо проповідувати, представляти головно своїм приміром, заохочувати, пояснювати. А більше не можемо і не повинні.

В надії одначе, що ті люди, застановляючись, хто з них хоче застановитися, може, змінить свій світогляд з чисто такого комуністичного на християнський. Але, на жаль, також може статися, що не змінить. Так його виховували, так він виріс, він інакше думати не може. Мусимо це прийняти, не судити тих людей, не казати, що вони нічого не варті, що вони погані люди. Ні, вони є погано виховані. Але це не є конечно їхня вина. І вони не роблять цього, як гріх, наперекір, проти Бога. Вони прямо інакше не знають.

– З Вашим життєвим досвідом, духовним досвідом – отаке запитання... Куди, власне, котиться світ, скажімо так? Технології удосконалюються, але воєн стає все більше, і не лише в Україні є війна. Як стверджують деякі – бездуховність принаймні не зменшується. Тобто є споживацтво, а духовність ніби залишається за дужками. Такий критичний погляд справедливий і на Україну, і взагалі на інші держави?

– На жаль, не можна сказати, що живемо у дуже світлий час, де всім людям дане все те, що їм належить, де забезпечені їхні права, де справді кожна людина може почувати себе людиною. І це також тісно зв’язане є з релігійними, я думаю, поняттями.

На жаль, не можу сказати, що живемо у дуже світлих часах. Хоча, з другої сторони, я думаю, ми, може, замало, так скажу, використовуємо ті духовні енергії, які в нас є.

Наша, скажімо, УГКЦ в другій половині минулого століття пережила переслідування. І витримала. Церква не перестала існувати, хоч її гнали, хоч її мучили, переслідували. Але церквам все ж таки не піддалася. Були одиниці, які піддалися, а другі одиниці навіть пожертвували своє життя за правду. У тому є велика духовна наснага, якої, мені здається, ми ще достатньо не використовуємо.

Той час, хоча він був жахливий був, час переслідування, терпіння, властиво також накопичив, так скажу, великі духовні скарби. Нам треба це використовувати. Бо є, бачите, є різні течії сьогодні у світі. Є так звана секуляризація, зісвідчення, якась лібералізація, оправдування гріха. Скажімо, аборт. Чи якісь там інші, як маємо одностатеві шлюби чи щось інше. Одним словом, перевершення порядку природного цього.

Є люди, які це боронять. І навіть дуже енергійно це боронять. Хоча вони цим самим доказують, що далекі від правди. Але ця небезпека існує.

І сьогодні ми мусимо бути дуже чуйними і щиро старатися оте нагромаджене духовне добро з минулого століття використовувати, включувати, вливати в потік нашого життя, виховувати себе, виховувати своїх дітей, своїх внуків у цьому гарному релігійному переконанні, яке своїм терпінням, своєю стійкістю наші предки, що жили в другій половині 20-го століття, своїм життям, своїм досвідом, своїм терпінням здобули, нагромадили.

Не можу сказати, що живемо у дуже світлих часах. Світлі чи несвітлі, тут залежить від нас

Назагал, ще раз повторю. Не можу сказати, що живемо у дуже світлих часах. Але, наскільки вони світлі чи несвітлі, тут до великої міри залежить від нас. Наскільки ми хочемо ці справжні духовні цінності і релігійні, і моральні вживати в нашому щоденному житті.

Любомир Гузар очолював УГКЦ у 2005-2011 роках, був одним із учасників ініціативної групи «Першого грудня».

Єпископ Любомир Гузар народився 1933 року у Львові, там він закінчив народну школу та перший клас гімназії. У 1944 році його родина змушена була покинути Україну. Спочатку його родина проживала в Європі, а у 1949 році переїхала в США.

Ще одне інтерв'ю Любомира Гузара Радіо Свобода:

«Допоможіть біженцям, і вони будуть апостолами єдності України» – Любомир Гузар​

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG