Доступність посилання

ТОП новини

Чи все в Україні робиться для фронту, для перемоги?


Військові навчання на Чернігівщині. Гончарівський полігон, 10 вересня 2016 року
Військові навчання на Чернігівщині. Гончарівський полігон, 10 вересня 2016 року

(Рубрика «Точка зору»)

Не треба бути генієм усіх часів і народів, щоб протягом трьох років війни (2014–2017) на підставі вивчення отриманого досвіду дійти висновку, що Україна має шанс вистояти не в результаті дипломатичної метушні та залаштункових договірняків (які мало що дають країни), а тільки за рахунок максимального напруження всіх сил і засобів, що має нація. Така тотальна мобілізація держави та суспільства втілена у відомій формулі – «все для фронту, все для перемоги!»

І тут особливою і незамінною є роль першої особи – президента, в якого під час війни на перший план виходить його функція верховного головнокомандувача усіх збройних формувань України. Бо саме він несе особисту відповідальність за стан державної військової потуги. А передусім він покликаний навести порядок в армії, СБУ, МВС, прикордонній службі тощо. Минуло три роки після президентських виборів-2014. Чи наведено такий порядок? Усі міжнародні вимоги і демарші України звучатимуть голосніше, якщо вона стане помітною у світі мілітарною силою. Адже, як справедливо стверджує американське прислів’я: «За допомоги «кольта» і доброго слова можна добитися більше, ніж за допомоги самого лише доброго слова».

Український військовий під час пострілу самохідної гаубиці 2С7 «Піон» на полігоні на Київщині, 21 жовтня 2016 року
Український військовий під час пострілу самохідної гаубиці 2С7 «Піон» на полігоні на Київщині, 21 жовтня 2016 року

Поки що, як кажуть фахівці і ветерани АТО, армія непогано готова здійснювати оборонні операції, але ще не може масштабно наступати. Проте реальним чинником тиску на ворога України є саме здатність української армії наступати. Виникає також питання щодо змін в якісному складі військово-командного прошарку ЗСУ. Чи прийшло до важелів командування військом нове покоління українського офіцерського корпусу, виховане нинішньою війною за незалежність? Чи й досі там панує радянська ментальність і радянські практики? А як із забезпеченням порядку в тилу? Судячи з безперешкодної діяльності на всіх рівнях «п’ятої» колони Кремля в Україні, робота СБУ ще не сягнула потрібних кондицій. А стан нібито реформованої Національної поліції проявився 9 травня в Дніпрі, де «тітушки» мало не разом з поліціантами били ветеранів війни на сході. Однак особливе почуття тривоги викликає ситуація в українському військово-промисловому комплексі (ВПК).

То де ж національна кузня зброї?

Протягом трьох років війни в уряді України відсутній віце-прем’єр з оборонної промисловості. А він мав би мати ранг першого заступника глави уряду, це абсолютно нормально, коли країна воює. Його функція – координувати всю діяльність великої кількості військових підприємств і науково-конструкторських центрів. Нещодавно президент Петро Порошенко згадав публічно про необхідність збудувати новий завод із виготовлення набоїв для стрілецької зброї, бо єдине в Україні таке підприємство було втрачено в Луганську в 2014 році. Добре, що хоч на четвертому році війни про це згадали, бо у випадку чогось ЗСУ можуть залишитися без боєзапасу. А потім у ЗМІ промайнуло радісно-переможне повідомлення, наче домовилися з Туреччиною, що вона буде виробляти набої для українського війська. А якщо Москва чи західні партнери України (виходячи зі своїх міркувань і уявлень про краще) сильно натиснуть на Анкару, і турки будуть змушені відмовити Україні, то невже ЗСУ доведеться капітулювати через відсутність об’єктивної можливості продовжувати боротьбу?

Президент України, верховний головнокомандувач ЗСУ Петро Порошенко ознайомився з новими зразками озброєння під час відвідання військової частини в селі Дівички Київської області, 27 квітня 2016 року
Президент України, верховний головнокомандувач ЗСУ Петро Порошенко ознайомився з новими зразками озброєння під час відвідання військової частини в селі Дівички Київської області, 27 квітня 2016 року

Весь боєзапас повинен вироблятися на національній території, в цьому не можна залежати навіть від найкращих друзів. Є підозри, що найвища влада досі не навела порядок в «Укроборонпромі». Нещодавно в одному з телеефірів колишній керівний діяч цієї корпорації пан Пінькас заявив, що Україна не має… пороху. З того часу, як древні китайці винайшли порох, його виробляли всі, хто хотів це робити, включно із запорозькими і реєстровими козаками. І тільки нинішня Україна в ХХІ столітті не здатна…

Час від часу мас-медіа нас радують повідомленнями про те, як хвацько «Укроборонпром» озброює Таїланд, Індонезію, князівства Перської затоки справді суперсучасною бойовою технікою. А в цей же самий час на позиціях української армії на сході можна побачити кулемет «Максим» доби Першої світової війни і кулемет ДШК (Дегтярьов-Шпагін крупнокаліберний) доби Другої світової…

Нині Україна практично не має військово-морського флоту, що загрожує можливим російським десантом із Криму в напрямку Одеси, Очакова, Миколаєва і так далі. Немає бойових кораблів у достатній чи навіть мінімальній кількості. А в українському телеефірі з помпою показують виробництво бронекатерів «Гюрза» на київському заводі, який до декомунізації називався «Ленінська кузня». Кажуть, що належав він чинному президенту. Це навіть не бронекатери, а щось на кшталт бронечовнів, здатних хіба що ганятися за контрабандистами на річках і бажано в тиху, ясну погоду, бо навіть у маленькій шторм вийти на «Гюрзі» в море проблематично. За кілька років до початку російської агресії два такі катери в України придбав Узбекистан для контролю прикордонної ділянки річки Амудар’ї…

Можливості без політичної волі

У публічних виступах керівників «Укроборонпрому» вражає одна особливість. Вони не говорять про те, як знайти можливість виробляти потрібну Україні зброю, а постійно шукають пояснень і обґрунтувань, чому її в Україні робити не можна. А якість того, що вони виробляють, далеко не завжди влаштовує бійців на фронті.

Виступаючи на телеканалі ZIK, екс-президент Грузії, а нині український політик Міхеїл Саакашвілі розповів, що сьогодні маленька Грузія продає на світовому ринку зброї на 700 мільйонів доларів на рік. Зокрема, почали виробляти БМП (бойову машину піхоти), яку закуповує для своєї армії Саудівська Аравія… Але Грузія має лише один військовий завод, який створили нещодавно з нуля. І на таку ж суму продає зброю велика Україна, маючи 150 оборонних заводів із великими виробничими традиціями та низку висококласних конструкторських бюро. А могла б, як стверджує екс-лідер Грузії, продавати на 10 мільярдів доларів і, зокрема, виготовляти протитанкові комплекси, не гірші від американських «Джевелінів». Щоправда, зараз Україна переживає особливий період, коли треба не чужі армії озброювати, а свою власну, проте чи робиться це?

Недавно президент Порошенко продемонстрував танки Т-80, які відправляються на фронт для поповнення високомобільних десантних військ. А чому досі більшість танків у військах – це осучаснені Т-64, а не Т-80 (до речі, це не така вже й нова конструкція)? А де Т-84 (одна з найпопулярніших модифікацій якого зветься «Оплот»)? Іде на експорт, коли Україна воює?

Військові України на українському танку Т-64БМ «Булат» під час міжнародних навчань «Танковий виклик сильної Європи-2017». Німеччина, 11 травня 2017 року
Військові України на українському танку Т-64БМ «Булат» під час міжнародних навчань «Танковий виклик сильної Європи-2017». Німеччина, 11 травня 2017 року

Чому ж так погано, якщо не сказати більше, використовується величезний потенціал національного ВПК України? Незадовільний менеджмент, брак політичної волі, дух капітулянтства і приреченості, відсутність віри в свою країну? Можливо все це разом… Дефіцит необхідних зусиль з мілітаризації України, зі зміцнення армії і ВПК знижує геополітичну вагу Української держави і робить її заручницею мінливих міжнародних метаморфоз, геть залежною від примх «сильних цього світу». Україна має обмежений вибір: або стати сильною (в тому числі й мілітарно), або стати об’єктом чужих і неприхильних до неї рішень.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG