Доступність посилання

26 Вересень 2017, Київ 16:43

«Україна проти Росії»: позов Києва у Міжнародному суді ООН під загрозою?


Розгляд справи «Україна проти Росії» в Міжнародному суді, Гаага, 19 квітня 2017 року

Початковий етап справи «Україна проти Росії» у Міжнародному суді ООН виявив недопрацювання української сторони, вважає фахівець з міжнародного права Ірина Марчук, викладач Копенгагенського університету в Данії. Українському позову Гаазі, за її словами, загрожує доля подібної судової справи Грузії проти Росії, яку Москва виграла, довівши, що Міжнародний суд не мав юрисдикції у порушених Тбілісі питаннях. Головними недоліками позиції України наразі є брак обґрунтованих доказів, а також певні суперечності у тому, як сама Україна визначає події на Донбасі: міжнародний збройний конфлікт з участю Росії чи антитерористична операція.

Ірина Марчук проаналізувала перші виступи сторін та рішення Міжнародного суду 19 квітня щодо тимчасових заходів і акцентувала на тому, що і як презентувала українська сторона у Гаазі.

– Я вважаю, що вони погано впоралися. Насамперед я була здивована, чому Україна найняла саме ту юридичну фірму, яка працює з арбітражем. Україна подала позови до декількох судів і зокрема арбітражні позови, а також позови у Європейський суд з прав людини, Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний суд ООН. Я так розумію, що та юридична фірма представляє Україну і в арбітражних спорах, і також у Міжнародному суді ООН. Можливо, є якась домовленість з тією юридичною фірмою, щоб представляти Україну в кількох судах.

– Українські посадовці кажуть, що попереднє рішення суду частково задовольняє вимоги Києва і Україна не програла суперечку за юрисдикцію, як це було у випадку Грузії. Хіба це не досягнення?

– Є досягнення, але я хочу поправити, що на попередньому етапі (грузинської справи), коли Грузія у позові проти Росії просила схвалити запобіжні заходи, то суд також попередньо підтверджував свою юрисдикцію у питанні Конвенції про расову дискримінацію. А вже на наступному етапі, коли суд слухав справу Грузії, тоді він відмовив розглядати позов проти Росії на підставі відсутності юрисдикції. Тобто на цьому етапі рішення по Україні таке ж, як і було по Грузії.

Вже на наступному етапі суд буде визначатися щодо юрисдикції, вислухавши докази у справі.

– Україні ще загрожує доля Грузії?

Так. Визначена лише попередня юрисдикція – це перший етап, який стосується лише запобіжних заходів. Наступний етап і рішення суду може бути через років два-три. Саме тоді суд ухвалюватиме остаточне рішення стосовно юрисдикції. Саме на тому етапі Грузія справу програла. Тому той факт, що для України визнали попередню юрисдикцію, це дуже добре, але остаточного рішення щодо юрисдикції ще нема і на нього, напевно, треба буде чекати 2 або 3 роки.

– Представниця України на слуханнях у Міжнародному суді Олена Зеркаль казала, що з попереднього рішення суду ООН українська сторона з’ясувала, над чим їй треба попрацювати. На яких аспектах треба зосередитися на Вашу думку?

Насамперед Україна, на мою думку, провалила з переконливістю своїх звинувачень відповідно до Конвенції про запобігання фінансування тероризму, і помилка тут була також у тому, що юрист від України – американка, яка спеціалізується на арбітражних справах,– не фахівець з кримінального чи міжнародного права. Коли я слухала виступи сторін упродовж чотирьох днів, то зауважила, що юрист від України повністю провалила частину доказів щодо умисності по фінансуванню тероризму, або по суб’єктивній стороні злочину. І українська сторона визнає, що вони не подали достатньо доказів. Але друга проблема в тому, що юрист, яка представляла Україну, навіть не змогла пояснити суб’єктивну сторону злочину з фінансування тероризму. Вона сама заплуталася в справах міжнародних судів і не могла пояснити, що взагалі становить умисел, для того щоб довести фінансування тероризму по конвенції, яку вони застосували.

– Чи можна помилки ще виправити і допрацювати?

Звичайно, усе ще можна виправити. Усе залежатиме від якості доказів, які надаватиме Україна. Як я вже сказала, це надати більше доказів по суб’єктивній стороні злочину. Тут юристи повинні самі розібратися в теоретичній концепції умислу. Також Україна говорить, наприклад, що обстріли мирного населення в Маріуполі – це все тероризм і постійно посилається на звіти міжнародних організацій. Але мені цікаво, і я шукала це на сторінках Генеральної прокуратури України, чи були розпочаті за такими звинуваченнями справи в українських судах по тероризму, або по фінансуванню тероризму? Це також були б надзвичайно важливі докази, які Україна могла б надати для розгляду в Міжнародний суд, а не лише посилатися на звіти міжнародних організацій.

– Тобто, вимагаючи справедливості від Міжнародного суду, Україна мала і сама судити тих, кого вона називає терористами?

Це, можливо, буде перебільшенням, але, якщо ви звертаєтеся в Міжнародний суд і кажете, що на території України має місце тероризм, що окремі особи чи державні структури фінансують тероризм, чому в українських судах по цьому немає справ, навіть попри очевидну проблему в тому, що підозрювані перебувають за межами України? Україна повинна подати Міжнародному суду докази того, що вона заявляє, про конкретні факти тероризму. Якби були хоча б обвинувальні акти прокуратури...

– Чи варто Україні домагатися міжнародного визнання терористичними тих організацій, які Україна звинувачує в тероризмі?

– Взагалі справа по цій конвенції дуже неоднозначна, бо дуже неоднозначна позиція українського уряду. З одного боку, уряд у міжнародному суді ООН заявляє, що на сході України діють терористичні організації «ДНР» та «ЛНР». Але з іншого боку, є інша справа в Міжнародному кримінальному суді, де суд розглядає ті організації не як терористичні, а як сторони у міжнародному конфлікті. Тут юридична ситуація також неоднозначна. Мені здається, що на цьому етапі ті групи на території Донбасу визнані міжнародною спільнотою як учасники міжнародного збройного конфлікту, а Україна у міжнародному суді ООН подає іншу точку зору, що це терористи.

– Чи це проблема, яка може провалити позов України?

– Так, і я про це вже писала, що коли увесь світ визнає, а Міжнародний кримінальний суд уже визнав минулого року, що на сході України відбувається міжнародний збройний конфлікт, якщо вони визнають, що Росія фактично контролює ті сепаратистські групи, тоді постає питання: чи можуть ті самі дії Росії кваліфікуватися в межах міжнародного гуманітарного права як фактичний контроль і одночасно як фінансування тероризму?

– Але взагалі у межах війни й збройного конфлікту може застосовуватися і тероризм, хіба не так?

– Так, звичайно, може бути тероризм. І тут українська сторона повинна була довести, що є необхідний умисел. У випадку тероризму потрібно довести, що основна мета цього злочину – це залякування населення з метою досягнення якихось політичних цілей, або залякування України як держави.

– Чи було це зроблено, чи пролунали такі докази на попередніх слуханнях?

– Це не пролунало. Звичайно, американська юристка сказала, що ось ці обстріли мирного населення у Маріуполі були залякуванням і що це все робиться для політичних цілей. Але вона не подала доказів! Україна, можна сказати, просила сприйняти це як заздалегідь усім зрозуміле й відоме, що обстріли будуть кваліфікуватися як тероризм під час міжнародного збройного конфлікту.

– Чи бачите Ви можливість для української сторони зібрати такі необхідні докази у час, що залишився до наступного етапу процесу?

– Звичайно, що доказову базу можна зібрати. Я не думаю, що в цьому є проблема. Проблема в тому, як ці докази будуть подавати у суді. Я вважаю, що в України напевне були докази, якими можна було обґрунтувати свою позицію по Конвенції проти фінансування тероризму. Але, на жаль, цього в суді не пролунало. Я, звичайно, не маю доступу до конфіденційної інформації. Я сподіваюся, що щось зробила прокуратура, що є якісь обвинувальні акти в судах, інформація, яка може використовуватися для того, щоб підтримати позицію України.

Також, якщо Україна хоче представити, що це злочини тероризму, що відбувається залякування населення, я думаю, що є спостерігачі, які, наприклад, беруть інтерв’ю в мешканців на сході України, і це також можна використовувати для того, щоб показати, що мета дій полягала у залякуванні населення і що цей ефект залякування тими злочинами був досягнутий.

Якщо Україна буде посилатися лише на звіти міжнародних організацій і не подаватиме суттєвіші докази, то суддям буде дуже важко повірити в правдоподібність українських звинувачень.

– Для пересічного українця факт злочинів може видаватися очевидним: близько 10 тисяч загиблих, понад мільйон біженців. Що ще треба?

– Це все воєнні злочини. Обстріли мирного населення підпадають під воєнні злочини, і ці злочини розглядатимуться міжнародними судами. Зараз прокурор Міжнародного кримінального суду визнав, що на території Східної України відбувається збройний конфлікт. Навіть якщо Міжнародний суд ООН не буде розглядати звинуваченя України на адресу Росії щодо фінансування тероризму, то це не означає, що злочини, які відбуваються на сході України, не будуть розглянуті в рамках інших судів.

– Чи правильне враження, що є проблема з тероризмом – визначенням, що це таке, наданням доказів, тобто зі звуженим поглядом на те, що відбувається на Донбасі?

– Так. Бо це одне, що Україна доведе, що обстріли були тероризмом, а потім треба буде довести, що Росія, або російські посадовці чи приватні особи, спонсорували ці теракти. Тут треба доводити і факт тероризму, і факт фінансування тероризму. Лише тоді ми можемо говорити про порушення Росією зобов’язань конвенції. Тут потрібно буде зробити три окремі кроки, щоб довести, що Росія порушила свої зобов’язання відповідно до конвенції про недопущення фінансування тероризму. Якщо поглянути на Міжнародний кримінальний суд, то там завдання прокурора набагато простіше, бо загальновідомими фактами є і велика кількість жертв, і чимало біженців. І я неодноразово доводила, що прокурор Міжнародного кримінального суду зобов’язаний почати провадження по Україні, бо інакше він покаже, що не може діяти у відповідь на існуючий конфлікт.

Це забирає час. Спочатку Україна подала до суду справу про злочини на Майдані, яку суд відхилив. Потім Україна подала декларацію, в якій прийняла юрисдикцію цього суду щодо ситуації на сході України, і деякі рішення можна очікувати наприкінці цього року. Але на попередньому етапі визнано факт міжнародного збройного конфлікту на території України. А також суд попередньо визнав, що на сході України скоєні воєнні злочини та злочини проти людства.

– Що Україна отримала б у результаті виграшу позовів у міжнародному суді, окрім морального задоволення й осуду зловмисників?

– Звичайно, що може бути і грошова компенсація, я маю на увазі компенсацію в рамках Міжнародного суду ООН та в Європейському суді з прав людини. Україна також подала кілька позовів проти Росії – там є можливість і країні подавати позов проти іншої країни, це називається inter-state application. Україна також подала позови за порушення прав людини на території Криму і на сході України. Розгляд тих справ також забере кілька років. В принципі, суд також може призначити грошове відшкодування для України.

– Чи не наївним є сподівання, що міжнародне правосуддя захистить Україну від війни?

– Так, з одного боку, можна сказати, що наївно. Можна звернутися до всіх судів, і Україна має цю стратегію, подавши позови майже в кожну міжнародну судову інстанцію, включно з усіма арбітражними судами. З одного боку, можна сказати, що навіть, якщо Європейський суд з прав людини, або суд ООН присудить грошову компенсацію Україні, Росія може присуд не виконувати. І які санкції у цьому випадку можуть застосовуватися до Росії? Навіть, якщо Росію виключать з Ради Європи, то я не думаю, що для Москви це буде дуже велика трагедія. З Ради безпеки ООН Росію, думаю, на цьому етапі ніхто не виключить. Тобто шанси, що Росія виконає суворі вироки, якщо такі будуть, невеликі.

Але з іншого боку, якщо Україна буде просто сидіти й нічого не робити, не захищати свої інтереси у міжнародних судах, то міжнародна спільнота просто забуде про конфлікт, який відбувається в Україні, і ті санкції, які накладалися на Росію, поступово будуть зникати. Тобто в тому випадку санкцій щодо Росії через кілька років не буде. Тому, з одного боку, я згодна, що наївно думати про повне виконання всіх рішень, але з іншого боку – ці позови й процеси проти Росії мають репутаційний тиск. Росії буде важче укладати навіть економічні договори.

– А скептики скажуть, що за багатомільйонні судові витрати можна було б купити кілька танків чи літаків і краще захистити Україну, або облаштувати біженців, побудувати їм житло…

– Так, це справді дуже важко зважувати. Я свого часу працювала в прокурорському відділі на процесі щодо колишнього президента Ліберії в міжнародному суді для Сьєрра-Леоне. У справі про незаконну торгівлю діамантами підсудним був президент Ліберії. Адвокат, який його захищав, отримав два мільйони євро. Люди в Африці живуть менше ніж на один долар у день. Той процес був дуже дорогим для міжнародної спільноти. Тоді також порушували питання: для чого той суд взагалі? Навіщо возитися з тим президентом Ліберії? Чи краще заплатити ті гроші мирним жителям в Африці, які постраждали в результаті збройного конфлікту?

І тут відповідь неоднозначна. Можливо, через те, що я вивчала і працюю з міжнародним правом, я все ж вірю в правосуддя і міжнародне правосуддя.

Я вважаю, що для того, аби країни й міжнародна спільнота могли вирішити конфлікти й рухатися далі, необхідно, щоб ці справи розглядалися в судах.

Юридична правота необхідна для наших наступних поколінь. Можна було б купити й танки, але чи допомогли б вони нам виграти війну? А для того, щоб допомагати людям і, зокрема, біженцям, треба ефективніше використовувати міжнародну допомогу, а головне – піднімати економіку України, боротися з корупцією.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG