Андрій Филимонов
Геліані Сокольниковій було три роки, коли її почали вважати дочкою «зрадника батьківщини». Її батько, Григорій Сокольников, займав під час НЕПу посаду наркома фінансів СРСР, відомий як автор радянського економічного дива, керував проведенням грошової реформи і ввів в обіг золотий червонець, конвертовану валюту 1920-х років. У розпал Великого терору, Сокольников разом з Радеком і П’ятаковим, був засуджений до десяти років ув’язнення у справі так званого «паралельного троцькістського центру». За кілька місяців після вироку, навесні 1937 року, його сім’я вирушила у казахське заслання, яке тривало для Геліани Сокольникової двадцять вісім років.
Зараз їй вісімдесят три. Геліана Сокольникова згадує:
– Після арешту батька ми стали для всіх як зачумлені – для сусідів, знайомих. Уже в шістдесяті роки, повернувшись до Москви з Середньої Азії, я відвідала нашу колишню квартиру на Арбаті. Там я народилася, у п’ятикімнатній кооперативній квартирі, придбаній на гонорари від книг моєї мами. Коли я подзвонила, двері відчинила старенька, яка здивовано сказала: «Ланочка Сокольникова? Заходь!»
– Ваші близькі якось пояснювали Вам в дитинстві, чому Ви поїхали з Москви до Казахстану і що сталося з Вашим батьком?
– Звичайно, ні. Ні бабуся, яка добровільно вирушила на заслання, щоб виховувати нас з Зорею, ні мама нічого і ніколи не розповідали про батька. Ця тема була табу. Натомість від інших людей я часто про нього чула.
Через багато років мені подарували купюру 1928 року, на якій я побачила його автограф. А тоді, з цих випадкових розмов, виникав якийсь фантастичний образ людини, яка підривала поїзди і розписувалася на грошах. Я думала, що він живий. Ми не знали, що батько давним-давно убитий в Тобольську за вказівкою Сталіна.
Тата реабілітували лише в 1988 році, хоча я ще за Брежнєва почала писати в прокуратуру. Тільки завдяки Горбачову трапилася реабілітація. Тоді з архіву КДБ мені повернули ось цю фотографію, яка була з батьком до останнього дня його життя.
– З матір’ю ви теж були довгий час розлучені?
– У 1937-му році маму заарештували у Семипалатинську. Потім маму засудили на вісім років таборів.
Уперше усвідомлено я зустрілася з мамою тільки в 1948 році. За ці 11 років розлуки у неї утворилося своє життя, в якому було багато страшного, але і не тільки. У Сиктивкарському таборі вона зустріла людину, від якої народила дочку.
Мені було чотирнадцять, я росла таким колючим підлітком, який не знає батьків. І раптом ми отримуємо телеграму: Галина Серебрякова зі своїм новим чоловіком їде з Сиктивкара до Семипалатинська. Я поїхала на станцію їх зустрічати. Поїзд запізнився на дві доби. Це вважалося звичайною справою. Ніхто не дивувався.
Два дні і дві ночі я сиділа на вокзалі, голодна, брудна, обірвана. І ще змерзла, бо грудень. Нарешті поїзд прибув, мама вийшла з вагона в смушевій шубці, у шапочці з вуаллю, на підборах. Вона все життя зберігала почуття власної гідності і навіть на засланні трималася так, ніби все ще була дружиною посла. А я біжу їй назустріч з криком «Мамо!» на весь перон. Вона подивилася на мене несхвально і запитала: «Чому ти так погано одягнена?». Я похвалилася, що займаюся танцями у Семипалатинському будинку піонерів, і про мене пишуть в газеті. Мама оголосила: ніяких танців!
Відразу після приїзду вона звалила на мене домашнє господарство. Вона суворо перевіряла якість роботи. Під її керівництвом я освоїла професію маляра. Можу й зараз, у свої вісімдесят три, побілити вам стіну на відмінно. Але не буду говорити про маму нічого поганого – вона щоразу карає мене з того світу.
Незабаром після приїзду до Семипалатинська маму викликали до НКВС і змінили їй місце проживання на Джамбул. Ми всі відправилися туди. Але разом прожили недовго.
Мама була дуже хлібосольною жінкою. Коли ходила до НКВС на відмітку, обов’язково знайомилася з іншими засланцями і всіх запрошувала до себе в гості. І хтось із них написав на маму донос, мовляв, Серебрякова погано говорила про радянську владу і про Сталіна. І все. Одного вечора прийшов цивільний, який попросив маму вийти з ним «на півгодини».
НКВД часто так заарештовувало людей, виманивши з дому. Ефект несподіванки. Маму відвезли до Москви, у Владимирський централ, де у камерах не було вікон. Без права листування, без посилок. Ніхто не повідомив нам, де перебуває мама. Ми й гадки не мали, що з нею.
– Після другого арешту мами Ви залишилися в Джамбулі?
– Залишилися втрьох. Я, бабуся і семирічна дівчинка, молодша мамина дочка. Бабуся, наша годувальниця, знову сіла за рояль, але через рік померла, прямо під час уроку музики впала на руки своєї учениці. Що робити? Я студентка медтехнікуму. Мама у тюрмі, її чоловік заарештований, старша сестра Зоря сидить в Семипалатинську. Ми всі були ворогами народу. Ось така ситуація. Після навчання я розвантажувала вагони з кавунами. Ночами мене викликали в НКВС, питали: чи не хочу я знайти маму? – Я плакала. Тому що була суцільна безвихідь. Мені погрожували, що у нас відберуть наш будинок, а дівчинку відправлять до притулку.
Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
