Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 06:13

Як працювалося іноземним журналістам в СРСР і як працюється їм в теперішній Росії?


Журналісти в очікуванні Микити Хрущова в США, 1959 рік

Володимир Абаринов

Влітку цього року в Раді Федерації Росії створили тимчасову комісію зі захисту російського державного суверенітету. У доповіді, представленій цією комісією 10 жовтня, стверджується, що «втручання у внутрішні справи Росії» посилюється з 2014 року. Однією з ознак цього голова комісії Андрій Клімов називає «антиросійську пропаганду», що, мовляв, посилюється зі Заходу

Практика боротьби з «наклепом» і «антирадянською пропагандою» була введена в дію в СРСР за часів Сталіна. Професійна діяльність іноземних журналістів в Радянському Союзі була тоді максимально ускладнена. Вони не могли виїхати зі столиці без спеціального дозволу Відділу преси НКЗС і підлягали постійному «чекістському обслуговуванню».

Ми здавали свої статті на цензуру і просто чекали, коли ми зможемо відправити їх телеграмою в Лондон, Нью-Йорк або кудись іще. Очікування могло тривати і 20 хвилин, і 5 годин
Ніколас Данілофф

Матеріали іноземних кореспондентів, призначені для публікації, проходили обов'язкову цензуру. Їх слід було відправляти до редакції з Центрального телеграфу на вулиці Горького, де чергував співробітник цензорського контролю. Про те, як це відбувалося, розповідає Ніколас Данілофф, який почав працювати в Москві кореспондентом інформаційного агентства United Press International в роки хрущовської відлиги: «Не існувало телефонних ліній, якими можна було б користуватися, щоб передавати кореспонденції в свою редакцію. Потрібно було їхати на Центральний телеграф поруч із Кремлем, везти туди текст депеші в письмовому вигляді, в декількох примірниках, які передавалися цензору. На власні очі цих цензорів ми ніколи не бачили – вони сиділи в іншому приміщенні, і ніякого доступу до них у нас не було. Тож ми здавали свої статті на цензуру і просто чекали, коли ми зможемо відправити їх телеграмою в Лондон, Нью-Йорк або кудись іще. Очікування могло тривати і 20 хвилин, і 5 годин».

Як правило, іноземні журналісти, які працювали в Москві, були пов'язані з Росією своєю біографією, жили в ній десятиліттями. Ніколас Данілофф, зокрема, – нащадок декабриста Олександра Фролова.

Для вищого політичного керівництва складалися бюлетені ТАСС, що містили переклади опублікованих за кордоном статей, з яких можна було судити про лояльність журналістів. Покаранням за «наклеп» було видворення.

Для того, щоб бути висланим, не обов'язково було «обмовляти» самому: журналіста могли покарати за чужу статтю, надруковану в тій же газеті. У квітні 1939 року в інформаційному випуску ТАСС опинився переклад статті Роя Говарда з газети New York World Telegram. Рой Вілсон Говард – класик американської журналістики, творець і голова ради директорів агентства UPI, головний редактор зазначеної газети. Він користувався прихильністю режиму; в березні 1936 був допущений до вождя і взяв у нього інтерв'ю, що мало великий резонанс у світі.

Але три роки по тому він завинив перед радянським режимом. Повернувшись на батьківщину з чергової поїздки до СРСР Говард писав про атмосферу страху і доносів, яка запанувала в радянській столиці.

За таких умов робота в Радянському Союзі перетворювалася для іноземних журналістів на фікцію. Агентство Reuters в 1950 році взагалі закрило своє бюро в Москві.

В’ячеслав Молотов, посол США в СРСР Вільям Гарріман і Йосип Сталін, 1945 рік
В’ячеслав Молотов, посол США в СРСР Вільям Гарріман і Йосип Сталін, 1945 рік

Цензура для іноземних журналістів тривала ще чотири роки після смерті Сталіна. Нарешті, журналісти вирішили діяти. Розповідає Ніколас Данілофф: «У березні 1961 року американська журналісти звернулися до Микити Сергійовича Хрущова з листом, в якому писали: «Ви – лідер, спрямований в майбутнє, і створення такого роду перешкод для іноземних журналістів аж ніяк не зміцнює репутацію Радянського Союзу за кордоном. Чи не розглянете Ви питання про скасування цензури?» І незабаром Хрущов відповів, що цензура для іноземних журналістів буде скасована. І вона була скасована – здається, в травні 1961-го. Це кардинально змінило наше життя. Ми більше не сиділи годинами на Центральному телеграфі. Нам було дозволено встановити в наших офісах телекси – апарати, які дозволяли пересилати наші повідомлення безпосередньо в наші редакції в Лондон, Париж, Нью-Йорк, Вашингтон...»

Ніколас Данілофф став жертвою підозрілості вже за Горбачова: в серпні 1986 року він був заарештований за звинуваченням у шпигунстві. КДБ прекрасно знав, що Данілофф не має ані найменшого стосунку до розвідки. Його арешт був «дзеркальним заходом» – відповіддю на арешт радянського шпигуна в Нью-Йорку. Він провів у камері Лефортівської в'язниці 13 днів і був звільнений завдяки особистому втручанню президента США Рейгана.

Путінська Росія вже не раз оголошувала іноземних журналістів небажаними особами. У лютому 2011 року у в'їзді в Росію відмовили кореспондентові британської газети Guardian Люку Гардінґу. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров пояснив відмову тим, що в минулому Гардінґ порушував правила акредитації.

Матеріал повністю на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG