Кремль, який понад рік блокує обмін полоненими, раптом заговорив про необхідність продовжити цей процес. Але, як зазначає газета «День», агресор просто так нічого не робить. Давня бандитська традиція – спочатку створити проблему, а потім начебто допомагати її вирішити. Про що свідчить раптове бажання Кремля обміняти заручників? Насамперед, про суперцинізм російської агресивної політики, наголошує видання. Також Путін вже традиційно демонструє, що хоче мати справу в Україні зі своїм кумом Віктором Медведчуком. Мовляв, попри те, що в Мінську працює ціла гуманітарна група, питання полонених може вирішувати тільки Медведчук. Кремль використовує полонених як інструмент у своїх політичних цілях, наголошує видання у статті «Особливий цинізм».
Розмови про реінтеграцію окупованих територій без чіткої стратегії з деокупації та детоксикації мізків усього регіону залишаться хіба що демагогією в стінах парламенту й у телестудіях, переконує газета «День». Видання пише, що бойовики не мають наміру йти на поступки. Занадто комфортно тримати людей у страху та при цьому утримувати майже безмежну владу, за плечима якої стоїть Кремль. З огляду ж на популізм багатьох політиків, проблема українського парламентаризму й чиновництва в тому, що пошук конструктиву губиться серед безлічі закликів – від тих, що межують з колаборацією, до занадто радикальних, наголошує газета у матеріалі «Розрита» Луганщина».
«Газета по-українськи» стверджує, що адміністрація президента курує всі силові структури. Вона завжди впливала на них і хоче робити це й далі. Видання пише, що усі антикорупційні органи влада створювала таким чином, щоб мати на них вплив. Конкурс на директора Національного антикорупційного бюро проходив під патронатом адміністрації президента. Артема Ситника призначав Петро Порошенко. Президент і його адміністрація впливають на бюро через антикорупційну прокуратуру. Адже її керівник є заступником генерального прокурора. Натомість НАЗК створювали під егідою Кабінету міністрів і Верховної Ради. Таке враження, що структури мають шукати недоліки в роботі одне одного, в тому числі – виконувати політичні замовлення. А не боротися з корупцією, наголошує видання.
Національна пам’ять – це сукупність спільних уявлень про минуле, яке і перетворює певну спільноту на націю, стверджує в газеті «День» історик Володимир В'ятрович. Він уточрнює, що не йдеться про те, що всі представники національної спільноти повинні мати єдині уявлення про історію. Але базові речі та уявлення мають бути спільними. Нація – це мінімум спільних уявлень про минуле і бажання жити разом у майбутньому. Тільки на території посткомуністичних країн, і Україна – яскравий приклад, у комуністичні часи була політика, спрямована на знищення національної пам’яті. Для того щоб відновити національну пам’ять, потрібні державні зусилля, наголошує експерт газети.
