Доступність посилання

17 Грудень 2017, Київ 17:56

Кандидат історичних наук Козинець: історія моєї бабусі, яка пережила Голодомор


Моя бабуся Марія і мій дід Василь сидять у першому ряду справа – Ірина Козинець надала фото своїх рідних

Кандидат історичних наук Ірина Козинець розповіла історію своєї бабусі Марії Мулик, що пережила Голодомор 1932-1933 років.

Марія Вавилівна Мулик народилася 9 лютого 1915 року у селі Мотовилівка, Любарського району на Житомирщині

У 1932 році їй було 17 років, тому роки голоду вона пам’ятала добре, але згадувати не хотіла.

Спочатку, коли я ще була маленька, вона часто вживала слова «за голоду», «в голодовку», розповідаючи про ті події. Я слухала, але зрозуміти не могла, що то була за «голодовка», бо народилась за радянських часів, а у комуністичної партії страждання і голодування радянських людей були предметом гордості. Я ніколи не запитувала про голод, бо думала, що то було звичне явище для усіх жителів СРСР. В цій державі вважалося – чим більше страждали люди, тим краще було, а не навпаки.

І коли я стала вчителем історії, з моменту проголошення незалежності України, я почала відкривати для себе страшні сторінки нашої історії і життя своєї бабусі. З її розповідей ядізналася, що родина змогла вижити тільки завдяки корові, яку вони, на щастя, не зарізали, а змогли зберегти протягом тих двох років. Я зрозуміла, чому моя бабуся все життя вважала себе зобов’язаною перед родиною своєї сестри Пріськи і майже до 1980-х років підтримувала їх матеріально, весь час приказуючи: «Їхній батько був дуже добрий, він врятував нас від голоду!»

Виявляється, чоловік сестри моєї бабусі – Василь Тарасюк, працюючи головою сільської ради в іншому селі, замінив їхню корову на більш дійну із колгоспної ферми. Вона давала до 6 літрів щодня. Крім молока, сім’я, як і всі інші односельці, збирала коріння лопуха, замочувала їх у воді, а потім у теплому молоці – і їла. Збирали лободу, інші бур’яни, щоб вижити. А по всіх оселях щоденно ходили представники НКВС із довгими металевими шпиками і штрикали ними у сіно, у хлівах, на горищах, шукаючи хліб і свідомо бажаючи людям смерті!

Одним із таких був їхній односельчанин на прізвище Данилко і на прізвисько Кухта.

Страшний сталінський режим перетворював людей на істот, розвиваючи в них найстрашніші тваринні інстинкти. Так було у кожній родині, коли найрідніші шкодували поділитися куском хліба чи картоплиною зі своїми рідними. Таким фактом у нашій сім’ї став факт смерті бабці – сестри їхньої бабусі, яка була самотньою жінкою. Трапилося так, що ця бабця прийшла до них весною (думаю, що це був 1933 рік) із іншого села допомогти родині Пріськи Тарасюк посадити картоплю. Цілий день вона садила, а ввечері, йдучи додому, вирішила взяти декілька картоплин.Тут свекруха Пріськи сказала: «Як так кожен буде брати, то самим нічого не залишиться...». Пріська такожсказала: «Тітко, покладіть картоплю». І вона повернула все, а через два дні померла...Відтоді Пріська весь час говорила: «Я маю гріх на душі...» І таких випадків тисячі!

Інший бабусин дядько – по батькові – помер від того, що не витримав без м’яса, зарізав корову – не досмажив те м’ясо, наївся і одразу помер. Тоді бабця дуже часто говорила:

«Ми поки привезли того дядька, то вже вся яма повна, то ми поклали його зверху і зарили там усіх...» Я довго не могла зрозуміти, чому повна яма і чому зверху. І тільки після вивчення історії Голодомору, зрозуміла, що населення було настільки виснаженим і безсилим, що копати ями не було кому! Вони вирішили поховати свого дядька, як людину, викопали яму йому на кладовищі, а голова сільради наказав послати коней з возом і позбирати всіх померлих людей по селу і скинути у цю яму! Що було із іншими померлими в інших сім’ях, сказати важко.

Можемо припустити, що ходимо по людських кістах!...Люди були страшенно залякані і навіть загроза голодної смерті не приборкувала страху. Про це інший факт із розповіді моєї бабусі.

Вона розповідала, що її батько працював у ці роки на фермі, у корівнику. То завідувач ферми говорив: «Як діти будуть приходити, то давай їм пити молоко».А дід відповідав: «А як дізнаються?!» Завідувач відповідав: «Молока в бідонах ніхто дорахуватися не може!...»

Також бабуся і її брати приходили до батька на ферму вночі, вінпередавав їм через віконце відро соку із цукрових буряків, бо на ферму привозили жом із буряків. Вони приносили його додому і пили. Так і виживали...

Коло кожної хати щодня лежали мертві люди. Бабуся казала: «Ото так іде людина, а із її ніг сочиться рідина. Так як упала, то знай – уже мертва». А через дорогу, на вулиці у них жила жінка, в неї були дочка і син. То одного дня вони бачать, що немає того сина. Вони до голови сільради звернулися. Ті прийшли, а вона вже те м’ясо у бочку поскладала, а сама на неї сіла. Її заарештували, але жінка уже втратила розум.

Моя бабуся прожила 96 років. Останні 14 років вона жила зі мною і моєю донькою. Ці роки, як вона казала, були найщасливішими для неї. Вона весь час повторювала: «Так добре уже жити, але шкода, скоро вмирати...» В пам’ять своєї бабусі, я пишу ці рядки і сподіваюсь, що вони будуть збережені в історії нашої держави.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG