Доступність посилання

ТОП новини
20 Квітень 2018, Київ 14:12

Як я перемогла рак: історія невідворотно здорової Ірини Заславець


Ірина Заславець

Щотижня Ірина Заславець із телеекранів закликає допомогти тим українцям, які борються зі складними хворобами або потребують трансплантації органів. Її благодійні сюжети допомогли врятувати не одне людське життя й зібрати мільйони гривень. Та ще декілька років тому вона була на місці своїх героїв – вела боротьбу із лімфомою Ходжкіна. Сьогодні вона називає себе «невідворотно здоровою» і присвячує весь свій час допомозі своїм героям.

Радіо Свобода розпочинає цикл матеріалів під назвою «Виліковні» – історії українців, яким врятувала життя трансплантологія.

7 років тому мені сказали: «Іра, у тебе рак». Я була на місці героїв моїх сюжетів. Мені, як і їм, збирали гроші: я вижила і я маю досвід. Зараз я намагаюсь цим досвідом ділитися й зробити все можливе, аби держава почала про таких людей піклуватися – налагодила трансплантацію органів в Україні, трансплантацію кісткового мозку. Якщо таке поки не можна зробити в Україні, то щоб держава оплачувала лікування таких людей за кордоном.

Коли в Туреччині чи в Білорусі трансплантація доступна, то прикро помирати тільки через те, що ти живеш в Україні і від порятунку тебе відділяє державний кордон

Я завжди відповідаю, що якщо людину неможливо врятувати, то з цим дійсно треба змиритись. Але коли в Туреччині чи в Білорусі трансплантація доступна, то прикро помирати тільки через те, що ти живеш в Україні і від порятунку тебе відділяє державний кордон.

Як я жила до свого раку

Завжди, коли людина потрапляє в таку ситуацію, вона ставить собі запитання «За що мені рак?». А потім воно змінюється на «для чого?». Я завжди була чемною дівчинкою, відмінницею в школі, слухняною донечкою в тата й мами, вступила в Київ, в Інститут журналістики, почала працювати…

У мене почали збільшуватись лімфовузли на шиї. Як зараз пам’ятаю – я йшла по коридору в гуртожитку, доторкнулась до шиї й відчула якусь «горошинку». Через якийсь час почали набрякати лімфовузли під щелепою, під руками. Лікарі сказали, що в мене лімфаденіт (Запалення лімфатичних вузлів – ред.) й поклали ненадовго у стаціонар.

За певний час я відчула, що в мене з’явилась випуклість на грудній клітці. Я ходила до мануального терапевта, він мені щось там покрутив і воно проходило, хоч і на певний час. І все це тривало аж доки в лютому 2011 року в мене не почалось запалення легень.

У Полтаві мені зробили комп’ютерну томографію. У них в очах питання: «А як ти досі жива?»

У Полтаві мені зробили комп’ютерну томографію. Я виходжу з неї й відчуваю, що на мене дивляться, як на мамонта – у них в очах питання: «А як ти досі жива?». На той момент у мене в грудях так збільшилися лімфовузи, що вони були розміром із ананас. І цей «ананас» був поруч із серцем, яке було обтягнуте наче водяним мішечком.

Як це – в 21 рік почути, що в тебе рак?

Поруч мама з татом, і тобі навіть страшно поглянути їм в очі, бо там просто відчай

Страшно. Хочеться сховатись кудись, бо поруч мама з татом, і тобі навіть страшно поглянути їм в очі, бо там просто відчай. Вони не знають, як із тобою поводитися. Тобі може й хочеться поплакати, але як це біля них зробити?

Пам’ятаю момент, коли із поставленим діагнозом вийшла з лікарні: була мряка, я йшла попереду, а батьки – за мною. Я тоді думала лише про те, щоб вони не бачили мого обличчя.

Я думаю, що людині, яка бореться з раком, боляче, але не так важко морально, як людям, які поряд. Хочеш за людину життя віддати, а не вийде, ніяк не допоможеш

Я думаю, що людині, яка бореться з раком, боляче, але не так важко морально, як людям, які поряд. Близькі не відчувають твого фізичного болю, але моральний біль точно не менший. Хочеш за людину життя віддати, а не вийде, ніяк не допоможеш.

У Полтаві мені сказали: «Ви ж все одно поїдете в Київ лікуватись, то зробіть це вже зараз». Я поїхала в Інститут раку, де мені підтвердили діагноз.

Як проходило лікування

Терапія проходила легко, я добре реагувала на лікування. Після двох курсів мені вже сказали, що 70% ракових клітин пішло

Я ходила на дискотеки з друзями, відпочивала, навіть подорожувала між «хіміями». Терапія проходила легко, я добре реагувала на лікування. Після двох курсів мені вже сказали, що 70% ракових клітин пішло. Контрольну діагностику мені проводили в Москві, бо в Києві на той момент не було апаратури. Там мені кажуть, що 70% пухлин пішло, а ще після двох курсів хіміотерапії цих клітин не стало взагалі – кілька хімій, і я буду здорова. А я кажу: «Це як? Мені українська лікарка сказала, що «хімій» уже не треба, тільки променева терапія». І справді, в Україні мені сказали, що хіміотерапія мені вже непотрібна.

Мій тодішній хлопець домовився з військовим шпиталем на Печерську, щоб я пройшла опромінення – всього було 70 сеансів. Протягом цього часу лімфовузли знову почали збільшуватись.

Вийшовши з останнього сеансу, я вже розуміла, що рак повернувся

А потім ще й із хлопцем розійшлись, додався стрес. Виходить, недоотримана хіміотерапія, стрес і опромінення. Вийшовши з останнього сеансу, я вже розуміла, що рак повернувся. Чую від лікарів: «Ой… рецидив… Ще й такий ранній – це дуже погано». Але як так? Вони ж казали, що шансів повно, що я добре реагую на лікування!

Мені сказали, що потрібна трансплантація кісткового мозку. Мої батьки продали деякі речі, і ми поїхали до Німеччини

Зрештою, мені сказали, що потрібна трансплантація кісткового мозку. Мої батьки продали деякі речі, і ми поїхали до Німеччини. Їхала з переконанням, що пробуду там недовго.

Про лікування в Німеччині

Німецькі лікарі сказали, що апаратом, яким мене опромінювали, лімфоми опромінювати категорично заборонено – він тільки погіршує стан. А переглянувши документи, зауважили, що мене лікували, як стареньку бабусю – не лікували, а просто хотіли продовжити життя.

Німецькі лікарі сказали, що апаратом, яким мене опромінювали, лімфоми опромінювати категорично заборонено

Попервах лікування оцінили в 20 тисяч євро, але після обстеження сказали, що вартість трансплантації 100 тисяч євро, а шансів 65%. Тому нам довелось відкрити збір коштів.

У мене почалися дві надскладні «хімії»: мені постійно переливали кров, я часто зомлівала. До мене тоді приїхав колега з іншого каналу – зняв мою німецьку палату, зняв усі препарати, апаратуру. А потім, по поверненню в Київ, він відзняв мою палату в Інституті раку – плями крові на стіні та ґрати на вікнах, щоб люди не накладали на себе руки. Він показав контраст – ставлення лікарів, палати, умови лікування.

Мій німецький лікар професор Мюлер самостійно брав у мене аналізи, водив мене на УЗД

У Німеччині всі посміхаються, всі тобі раді. Мій німецький лікар професор Мюлер самостійно брав у мене аналізи, водив мене на УЗД. Він навіть, коли брав кров, міг водити мені голкою по руці, якось погладити мені зап’ястя, щоб я не боялась. Він робив це з такою турботою й любов’ю, зовсім не так, як українські лікарі.

понад 7 років, а досі слід лишився.

Після другої «хімії» мені було так важко, що попросила тата поголити мені голову – не мала сили мити волосся і навіть ложку в руці тримати не могла. Утім, хіміотерапія не виправдала себе – після контрольного обстеження лікарі констатували, що ракові клітини не йдуть, а додаткова хімія не допоможе.

Трансплантація кісткового мозку проводиться, коли хвороба відступає, тільки під час ремісії. Та оскільки шансів на полегшення в мене практично не було, лікарі вирішили ризикнути й провести пересадку. Це грубе порушення протоколів лікування, але в моєму випадку це був єдиний шанс вижити. Лікар сказав: «Треба ризикувати. Шансів, що ти одужаєш, десь 20%. Якщо ти потрапиш в інші 80%, то є ще експериментальне лікування – шанси в такому випадку десь 1 до 3. Але тоді тобі знову доведеться робити трансплантацію, а це ще 160 тисяч євро».

Я лише запитала: «А що буде, якщо я навіть у ці 30% експериментального лікування не потраплю?». У відповідь почула: «Тоді ми зробили все, що могли».

Момент трансплантації

Відчуття не передати – то руки німіють, то кидає в жар-холод, то з’являється відчуття, наче в тебе буквально дух перехоплює й дихати не можеш. Це такі муки були!

Сама трансплантація збоку виглядає як переливання крові. Тільки датчиків купу понаносили, щоб пульс міряти і ще якісь показники. Сам процес тривав близько 10 хвилин – нічого особливого. От тільки пам’ятаю, що отой розчин, в якому мої стовбурові клітини тримали, жахливо тхнув часником. І від того, що новий кістковий мозок розходився організмом, цей запах перетворився ще й на присмак у роті, мене протягом всієї процедури вивертало від нудоти. Я після цього дуже довго того часнику не могла їсти.

Імунітет дуже ослабився, найменша інфекція могла мене вбити

Імунітет дуже ослабився, найменша інфекція могла мене вбити. У мене почали падати показники аналізів, я перестала пити таблетки, бо як тільки їх вип’ю, мене одразу вивертало. Я фізично не могла їсти, тому харчування мені вливали через катетер. Найгірше, що було в той момент, – почався карієс. Він був настільки важким, що мені хотіли видалити частину ясен і кістку зі щелепи. Через запалення та біль я майже тиждень не приходила до тями.

Пам’ятаю, як вночі прокинулась, аби сходити в туалет. Встала, взялась за штатив зі своїми крапельницями і раптом зомліла й гепнулася на підлогу

Пам’ятаю, як вночі прокинулась, аби сходити в туалет. Встала, взялась за штатив зі своїми крапельницями і раптом зомліла й гепнулася на підлогу.

Доповзла до сусіднього ліжка й натисла на кнопку виклику

Я знала, що якщо я тут залишусь лежати, то ніхто аж до ранку до мене не підійде, я просто помру. У напівтямі я доповзла до сусіднього ліжка й натисла на кнопку виклику – а далі я вже нічого не пам’ятаю.

Реабілітація

За місяць після трансплантації мене відпустили на два тижні додому. Коли ж я повернулася до Німеччини, лікар попросив у мене виписки з української схеми променевої терапії. А у мене був лише шматочок аркуша з військового шпиталю. Що там вказано: опромінення в такій-то зоні такого-то числа стільки-то разів. Лікар був у шоці, що цей папірець – це все, що українських хворим після опромінення видають. Він навіть хотів зателефонувати моєму лікарю, знайти його контакти через інтернет – на той у нас не було адекватного сайту навіть у Міністерства оборони, то що вже казати про якусь лікарню?

Зрештою, ми за назвою знайшли апарат, яким мене опромінювали. Німецький лікар сказав: «Слухай, так тобі взагалі не можна було таким опромінюватись!». Медики радились щодо стратегії два дні, сказали, що моя схема опромінення – найскладніша за всю їхню практику.

Життя після трансплантації

Правду говорять, що найтяжче лікувати голову. Я боюся. Досі боюся. А те, як я боялася тоді, взагалі тяжко описати. Таке відчуття, наче все просто здавлюється всередині, страх паралізує.

Навіть зараз, якщо десь мені шию потягнуло або голова запаморочилась, я одразу біжу в якусь приватну клініку. Завжди прошу собі зробити комп’ютерну томографію без направлення. Часто в клініках не розуміють, навіщо мені це просто так. У мене немає бажання навіть пояснювати, тому кажу: «Я хочу вам дати 7 тисяч гривень, проведіть обстеження».

Протягом всього свого лікування я запитувала себе, для чого мені це було? Що змінювати? Йти у монастир, у волонтери?

Протягом всього свого лікування я запитувала себе, для чого мені це було? Що змінювати? Йти у монастир, у волонтери? Потім я потрапила на «Вікна-новини» на телеканал СТБ, дивилась благодійні сюжети своїх колег і думала, що це неймовірно круто – це справжні журналісти, адже роблять важливі справи.

Зараз ми хочемо, щоб люди почали допомагати одне одному не ситуативно, а перетворили благодійність на стиль свого життя.

У нас була прекрасна історія з хлопчиком Ярославом. Йому було 4 рочки, коли мене попросили відзняти сюжет, ми тоді одразу зібрали мільйон йому на лікування!

Але коли герої моїх сюжетів помирають, це дуже страшно. Незадовго до Ярославчика, я знімала в Дніпрі його однолітка Єгорку. У цілому світі для нього не могли знайти донора. Шансів у таких випадках небагато, донором стала мама – рецидив після пересадки не забарився.

Єгорка запитував: «Мамо, а правда ж я не помру? Ти ж віддала мені свої клітинки»

Вона потім зі сльозами на очах розповідала, як під час прогулянки Єгорка запитував: «Мамо, а правда ж, я не помру? Ти ж віддала мені свої клітинки». Я тоді приїхала, зробила сюжет і ми зібрали йому два мільйони гривень за два дні. Після трансляції його сюжету навіть сайт «Української біржі благодійності» ліг – настільки було багато охочих допомогти йому на нову трансплантацію – на цей раз від тата.

Хлопчик потрапив до однієї клініки з Ярославчиком. Лежали через стінку, вони дуже подружились. Був дуже зворушливий момент, коли напередодні їхніх трансплантацій виявилось, що в Ярославчика на картці ще були зайві гроші. Він тоді підійшов, протягнув карту Єгорці й сказав: «Тримай, друже». Ярославчик трансплантацію пережив, а Єгорка помер.

Зрозуміла, що історії перемог варті всіх наших зусиль – за трансплантологію в Україні варто боротись

Коли мені це повідомили, я, в напівтямі, зайшла в інтернет і просто взяла квитки на Закарпаття. Куди завгодно. Мені просто треба було кудись поїхати. Дуже довго я переживала цю смерть, але в якийсь момент мама Ярославчика надіслала мені фото, де він здоровий і посміхається, зустрічає свій п’ятий день народження вдома. Я тоді зрозуміла, що історії перемог варті всіх наших зусиль – за трансплантологію в Україні варто боротись.

Чому Україні потрібна трансплантологія?

Люди, які виступають проти трансплантології в Україні, не дуже обізнані. Вони ніколи в житті не стикались із такими проблемами. Вони не розуміють, що ми всі – потенційні реципієнти, одного дня нам усім може знадобитись новий орган.

Мені нещодавно розповіли, що хтось навіть дисертацію пише по «чорній» трансплантології в зоні АТО: буцімто людей збирають з-під «Градів» і вивозять на органи за кордон. Та який лікар візьме на трансплантацію органи людини, яка загинула під «Градом»? Для того, щоб у людини взяти органи, вона має перебувати у вегетативному стані на апараті життєвого забезпечення. Для цього потрібна спеціальна дорога техніка. Чи багато такої в АТО?

Мій «улюблений» аргумент борців із трансплантологією: а що, як якийсь олігарх ляже в лікарню й скаже: «Я даю вам мільйон доларів, мені потрібне серце». А поруч у палаті лежить якийсь нещасний – де гарантії, що в нещасного не заберуть серце для олігарха, коли така висока ціна питання? Та ніхто не буде давати мільйон за серце, коли можна поїхати в Білорусь і зробити це вдесятеро дешевше!

Якось в Індії я була в клініці, де роблять трансплантації. Там навіть стіна пошани є – зірочки й під ними ім’я та прізвище донора

Якось в Індії я була в клініці, де роблять трансплантації. Там навіть стіна пошани є – зірочки й під ними ім’я та прізвище донора. Поруч стояв тато з двома дітками і менший хлопчик показав на одну з них: «Ось зірочка моєї мами, вона врятувала аж чотири життя!». Його тато потім розповів, що дружина померла від інсульту і коли забирали органи, було дуже важко. Але тепер він знає, що її частинка живе десь ще.

Це називається «культура донорства» – у багатьох країнах дуже почесно, коли людина, помираючи, може врятувати комусь життя. Після смерті органи ж уже непотрібні. А так – когось це врятує, і ця людина ще довго житиме й берегтиме часточку того, хто їй свій орган віддав. Це саме те, що я дуже хочу привити українцям і мрію, що для нас донорство і жертовність теж колись стануть справжньою цінністю.

  • 16x9 Image

    Анастасія Саковська

    Народилася у 1994 році в Києві. У 2014 році закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю філософія та релігієзнавство. На Радіо Свобода – із 2015 року. Найбільше цікавлюсь соціальною тематикою.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG