Доступність посилання

ТОП новини
25 Вересень 2018, Київ 02:21

Долю зниклого в Сирії російського найманця родичі з’ясовують за допомогою екстрасенсів


Олексій Шихов з Нижнього Новгорода, загинув 7 лютого 2018 року у Сирії

Шахунья. Заметений снігом райцентр на кордоні Нижегородської та Кіровської областей Росії. На головній площі – радянські будівлі адміністрації, пошти, трохи далі – залізничний вокзал, за залізницею – приватний сектор. Тут, згідно з інформацією зі сторінки в «Однокласниках» і телефонного довідника, ми – журналіст Сергій Хазов-Кассіа і оператор Андрій Костянов – намагаємося знайти матір 26-річного Олексія Шихова, який, можливо, загинув під час обстрілу колони проасадівських військ у сирійській провінції Дейр-ез-Зор 7 лютого. Ми хочемо записати інтерв’ю з матір’ю Олексія, розпитати її про те, навіщо і як він поїхав до Сирії, чи є інформація про те, коли їй віддадуть тіло сина, чи обіцяли компенсацію, хоча він, очевидно, воював у складі приватної військової компанії.

Добротний дерев’яний будинок, трактор за воротами, позашляховик біля воріт, табличка зі злим собакою. Нам пощастило: людей з потрібним прізвищем у Шахуньї багато, але ми з першого разу приїхали за правильною адресою. Але, виявляється, тут живе не мати Олексія, а його тітка по батькові – Галина. Сама вона на роботі, її чоловік розповідає, що останні новини вони дізналися від сина, який працює в Москві на держслужбі, той, у свою чергу, прочитав в інтернеті. Ніякої «похоронки» вони не отримували, ніхто їм не телефонував, сам Олексій давно не виходив на зв’язок, але вони і не спілкувалися: тітка Галина – сестра батька Олексія, але його батьки розлучилися 20 років тому, хлопець жив із матір’ю в Нижньому Новгороді, батько – за 20 кілометрів від Шахуньї. Син Галини, який живе в Москві, намагався дізнатися інформацію про двоюрідного брата, використовуючи доступні йому зв’язки, але йому це так і не вдалося.

«Він усе нишком робив. Раз зник, потім виявилося – на Донбасі. Потім знову зник, а тепер ось пишуть, що в Сирії», – розповідає чоловік Галини.

Ім’я Олексія Шихова з’явилося в списках Conflict Intelligence Team (CIT) з посиланням на пост в мережі «ВКонтакте» «Музею військової доблесті Донбасу», розташованого у Санкт-Петербурзі. Група цього музею, що опублікувала співчуття з приводу смерті «Кадета» (такий позивний був у Шихова), вже закрита для широкої публіки, але ЗМІ встигли передрукувати скріншот з постом. Відтоді це єдина інформація про його долю.

Тітку Галину ми знаходимо в одній з контор в шахуньїнської промзони: старі радянські меблі, дерев’яна підлога, що рипить, агітаційні листівки і портрет Йосипа Сталіна на столі. Вона мовчазна, просить зайвий раз не турбувати батьків, тим більше що всі вважають Олексія живим.

«Пишуть нісенітницю якусь. Фотографія взагалі з Донбасу. Я сьогодні відкрила «Яндекс», там пишуть, що поранених вже привезли до Росії. Ми не вважаємо, що він загинув. Ви ж не будете писати, ось як всі пишуть в інтернеті – висловлювати співчуття?» – запитує.

Ні, співчуття поки не будемо висловлювати, може, і правда, живий.

Екстрасенси сказали: живий

Батька Олексія, Василя Шихова, ми чекаємо біля контори колгоспу «Новий шлях» у селі Красногор. Він працює тут ветеринаром, але на місці його не знайшли.

«Він у лісі», – сказали співробітниці колгоспу.

Село стоїть на пагорбі, навколо – залиті сонцем білі поля, сонце сліпить, виблискує на дротах, на дахах будинків, на засніжених ялинках, на барельєфі Леніна, що дивиться на село зі стіни колгоспної контори.

Він приїжджає – великий чоловік з грубими натрудженими руками і приємною усмішкою, мружачись, розповідає, що з сином вони спілкувалися мало, але він гостював у нього восени, показував фотографії з Донбасу, розповідав, що їздив туди добровольцем. Про війну не говорив, більше про музей, але побратими Шихова розповіли агентству «РБК», що хоч починав він і правда в «музеї «Новоросії», але потім (за словами батька, у 2016 році) поїхав до Луганської області, записавшись добровольцем у бригаду «Привид».

«Хлопчина був правильний, нічого поганого сказати про нього не можу! Почуття братства у нього було, це точно, завжди рвався в бій», – цитує «РБК» побратима Шихова по «Привиду» Олексія Кузичова.

Нічого не говорив Олексій батькові і про Сирію, сказав, що їде у відрядження до Петербурга. Василь теж не вірить інтернету: за його словами, його московські знайомі (напевно, племінник) у перший же день звернулися аж до дев’яти екстрасенсів, і всі вони в один голос сказали: Олексій поранений, але живий і буде жити.

«Тепер його там волонтери шукають по госпіталях у Москві і Пітері», – говорить Василь.

За його словами, військова служба завжди була мрією сина, він стрибав з парашутом на аеродромі під Нижнім Новгородом («чи то 13, чи то 14 стрибків»), після 9-го класу пішов у кадетське училище, строкову службу пройшов у Хабаровському краї. Взагалі хотів стати десантником, але в кадетському училищі йому відірвало фаланги трьох пальців на лівій руці – військова кар’єра після цього була завершена. Московські знайомі спробували «порекомендувати» його до нижегородського управління ФСБ, справа вже була майже вирішена, але знову підвели пальці. Після служби Олексій закінчив Сормовський механічний технікум і жив на випадкові заробітки: то в рекламі працював, то на будівництві, то продавав сантехніку, – але був зі складним характером і часто не міг знайти спільної мови з керівництвом і колегами. Про Донбас розповідав піднесено – для нього це було щось справжнє.

Амбіції з Донбасу

Олексій Шихов
Олексій Шихов

Продовжуючи пошуки матері, ми повертаємося до Нижнього Новгорода і знаходимо панельну дев’ятиповерхівку, де Олексій жив зі своєю мамою Наталею і бабусею Валентиною Василівною. Двері відкриває бабуся, мами немає вдома. Ніхто, однак, не може відповісти на наші запитання, виявляється, що ця частина родини… не в курсі останніх новин, хоча бій в Дейр-ез-Зорі був уже тиждень тому: в інтернеті вони не сидять і з родичами з боку батька не спілкуються. Ми вирішуємо не втручатися і нічого бабусі не повідомляти.

Валентина Василівна з донькою та онуком не розмовляє і 20 хвилин лає їх: онук недолугий, ледачий, роботу знайти не міг, «до 26 років жив на маминому холодильнику», напривозив з України якихось прапорів («З України у нього багато амбіцій залишилося, якісь листи, подяки»), вкрав куртку в торговому центрі: завели кримінальну справу (чи перевірку?), але до суду не дійшла.

«Чому мені не сказав? Знав же, що у мене є гроші, попросив би, ми б посиділи, поговорили, я б його взула-одягла», – говорить Валентина Василівна, і в її скривдженому, строгому тоні з’являються нотки ніжності.

Вдома онук не з’являвся останні три місяці, і йому вже почали приходити листи з банку про заборгований кредит: ще один доказ його недолугості для бабусі. Одного боїться Валентина Василівна: лише б кудись не встряг через гроші.

Він за гроші що завгодно може зробити

«Це ж не з наркотиками пов’язано? Не зі зброєю? Він за гроші що завгодно може зробити. Ось цього я боюся, цього боюся», – переймається щиро.

Валентина Василівна теж говорить, що Олексій міг бути різким і навіть грубим, мало з ким знаходив спільну мову, лаявся часом голосно по телефону: з’ясовував стосунки то зі своєю дівчиною, то з друзями, через характер кидав і роботу.

Стоячи за відчиненими дверима, Валентина Василівна як може відмовляє від зустрічі з дочкою: «З нею не можна говорити на серйозні теми, вона нічого вам не скаже, у неї одні амбіції».

З її слів виходить, що мати схожа на сина: теж змінює роботи через характер, зараз працює на пошті навпроти будинку. Завтра вона в другу зміну, але, навіть якщо ми її знайдемо, ні про яке інтерв’ю вдома не може бути й мови: «Я не хочу, щоб в мою квартиру заходив хтось, хто пов’язаний з їхніми справами. Ні-ні-ні!»

Поки ми розмовляємо, приходить син Валентини Василівни Михайло – він живе окремо й іноді заїжджає провідати матір. Ми виходимо з ним на сходову клітину і, впевнившись, що двері зачинені і Валентина Василівна не може нас чути, розповідаємо, навіщо приїхали. Михайло теж не в курсі події, та й з племінником майже не спілкувався.

Наступного дня ми йдемо на пошту, де працює мати Олексія, вирішивши, що не будемо їй говорити про мету нашого візиту, якщо вона досі не в курсі. Жінка у віконці № 1, на бейджику вказане ім’я Наталя, але інше прізвище, каже, що ніяка Наталя Шихова тут не працює. В інших віконцях такого прізвища теж не чули. У відділі видачі пенсій, у відділі доставки – теж ні. Спантеличені, ми виходимо на вулицю, я телефоную Михайлу, щоб з’ясувати, чи не помилилися відділенням, він говорить, що вона, можливо, змінила прізвище, але нового прізвища сестри він не знає. Михайло розповів їй про наш візит і порекомендував сходити до поліції написати заяву про зникнення людини. Поки я говорю з ним, на ґанок виходить Наталя з першого вікна.

«Це я, – каже. – Хто ви? Що вам потрібно?»

Сцена схожа на ігрове кіно, хоча ніхто не грає. Наталя не хоче з нами говорити, налаштована вороже, навіть знімає нас на мобільний телефон, сховалася за ним, як за щитом.

Нічого не відомо, нічого не підтверджено, ми сподіваємося, що він живий

«Нічого не відомо, нічого не підтверджено, ми сподіваємося, що він живий, – повторює. – Приїжджайте, коли будуть позитивні новини… Або негативні».

Ми їдемо, так і не взявши інтерв’ю у матері Олексія Шихова. Але, сама того не бажаючи, вона відповіла на наші запитання: життя і смерть її сина нікого не хвилює, окрім заїжджих журналістів, які принесли погані непідтверджені новини з інтернету. Держава, за підтримки якої він поїхав на далеку війну, відсторонилася. Залишилися лише екстрасенси.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG