Бути доступним для всіх – така мета режисера київського інклюзивного театру «Посох» Євгена П’янкова. Він працює з людьми з інвалідністю понад десять років і не лише навчає їх акторської майстерності, а й дає поштовх рухатися та розвиватися поза театром. Три роки тому режисер пішов воювати на Донбас, і театр тимчасово не існував. Утім, деякі актори дочекалися Євгена й відновлення «Посоху». Одна з них – Людмила Глушко – дівчина, яка пише оповідання в епізодах, хоче створити сценарій п’єси для акторів «Посоху» та мріє зіграти головну роль в інклюзивному фільмі свого авторства.
Поштовх одне для одного
«Заплющуйте очі, дихайте спокійно, за бажання – рухайте руками. Уявіть, що ви можете вільно переміщатися в просторі. Ви легко відштовхуєтеся і проникаєте крізь стелю. Літаєте в залі, що над нами. І знову ринете під ще одну стелю – і ви вже в іншому приміщенні, на горищі! І звідти ви теж легко вилітаєте і дивитеся на Київ згори, як він сяє. Бачите Дніпро і Володимира. Поступово повертаєтеся на дах, проникаєте через усі поверхи й опиняєтеся на своєму місці. Можете розплющувати очі» – спокійно і виважено каже Євген П’янков. Він – режисер київського інклюзивного театру «Посох».
Усі розплющують очі, неначе після солодкого сну.
«Ну, Сергію, як тобі через стелю проникати?»
«Легко!» – відповідає захоплено чоловік.
«А тобі, Людо?»
«Чудово! Мені здалося, що я Гаррі Поттер!» – з усмішкою каже дівчина. Її підтримують ще декілька людей.
Цією вправою Євген намагається підготувати вісьмох акторів свого театру, які прийшли на заняття, до монологічного виступу. Поки не всі достеменно знають, що це. Але для Євгена – це не перешкода, він спробує ще й ускладнити завдання – актори розповідатимуть про себе в третій особі. З першого разу вдасться не всім, але врешті оплески лунатимуть.
З людьми, які мають інвалідність, Євген почав працювати у 2007 році. Для незрячих він проводив заняття з соціалізації в межах реабілітаційних тижнів, використовуючи також і театральні вправи. Навчився цьому Євген в американського спеціаліста.
Незрячі стали й акторами першої вистави Євгена. Хоча за освітою він не режисер, а лікар. Акторської майстерності цілеспрямовано почав вчитися у тридцять п’ять років в одній із київських театральних студій. Коли зрозумів, що цього замало, – поїхав до Москви. Згодом вчився й у польських митців і грав на сцені львівського театру. Мав також епізодичні ролі в фільмах і серіалах.
Але це, каже він, не було його метою: «Важливішим для мене був поклик серця. Я вірянин і розумію, що є ті, хто потребує більше уваги. А театр і творчість – це саме ті речі, які допомагають людям з інвалідністю сміливіше входити в суспільство».
Так у 2009 році Євген створив театр для людей з інвалідністю. Вони давали вистави у спеціалізованих просторах Києва, їздили на міжнародні фестивалі з виставами до Баку та Москви. Але справжнім результатом для Євгена були ті зміни, які траплялися з його акторами.
«Після року занять мені телефонували актори і просили вибачення, бо, мовляв, знайшли роботу і більше не зможуть ходити до театру», – з радістю розповідає Євген.
Такі метаморфози в житті акторів режисер вважає своєю мотивацією, тому що своїми діями люди з інвалідністю підтверджують: вони здатні на більше, ніж від них очікує суспільство. Також після театральних вправ і тренінгів Євгена одна з незрячих акторок почала ходити містом без супроводу і стрибнула з парашутом. А інша зіграла головну роль у виставі, хоча раніше не могла вимовити слова в присутності людей.
Часом актори Євгена настільки віддавалися справі, що глядачі навіть не помічали, що у виставі грають незрячі. Режисер каже, що це для нього – найкраща реакція публіки.
«Я почав це робити для того, аби люди з інвалідністю, по-перше, змогли відчути себе повноцінними, потрібними, і, що про них турбуються. А по-друге, – це сцена і виступ. Театр – це приклад для суспільства, що люди з інвалідністю – повноцінні, що їх треба відповідно сприймати. І так само вони стають один для одного поштовхами», – пояснює режисер.
Театр для всіх
З початком бойових дій на сході України театр припинив існувати – Євген пішов служити. Так тривало три роки.
Після повернення із зони АТО бачення «Посоху» режисером дещо змінилося. Він вирішив виходити за межі театральних фестивалів і формувати трупу не лише з людей з інвалідністю, а створювати театр для всіх.
«Нині наш театр інклюзивний, тут займаються всі. Лише половина акторів мають інвалідність. Решта – це люди, які також хочуть навчатися, виступати на сцені і допомагати своїм колегам з інвалідністю вийти на певний рівень», – каже він.
За декілька місяців, що театр існує після паузи, Євгенові ще не вдалося перейти до постановки п’єс. Склад лише формується. Ба більше, режисер планує створити ще одну групу – для ветеранів, які повернулися з АТО.
Утім, також є і ті, хто чекав повернення Євгена та відновлення театру. Одна з них – Люда.
Вперше вона прийшла до театру ще три роки тому – майже перед його закриттям. Тоді Люда мала можливість зіграти роль незрячої дівчини в п’єсі, яку написав один з акторів театру, Влад. Але вона каже, що не бачила себе з людьми з попереднього складу. Інша справа зараз – коли до театру почали приходити всі.
«До нас приходять абсолютно різні люди. Такий театр мені подобається більше», – розповідає Люда.
У Люди – гіперкінетична форма дитячого церебрального паралічу. Назву свого діагнозу дівчина згадує не одразу. Каже, що рідко використовує це словосполучення в щоденному житті. Не доводиться, пояснює.
Нещодавно вона закінчила Києво-Могилянську академію, здобувши фах літературознавця. І дискримінація – це саме те, чого їй не довелося зазнати в університеті. Там вона вчилася мислити.
«Викладачі бачили мій прогрес. Уже на магістратурі вони робили мені комплімент: мовляв, я зробила великий прорив порівняно з першим курсом. Я і сама відчувала, але це все завдяки практиці», – пригадує вона.
В університеті Люда завжди намагалася говорити – відповідати на семінарах, парах, висловлювати будь-яку свою думку, навіть ту, в якій була невпевнена. Взнаки далося попереднє навчання в спеціальній школі-інтернаті для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами.
«У школі в мене були санаторні умови – п’ятиразове харчування, відбій о десятій вечора. А в останні два роки у класі взагалі залишилася лише я і ще одна дівчина. Це було майже індивідуальне навчання», – каже дівчина.
Але Люда не з тих, хто сидітиме на одному місці або обмежуватиме саму себе. Для неї необхідний розвиток, удосконалення та спілкування.
«Декілька разів я була в просторах, де збираються люди з церебральним паралічем. Але мені з ними не було про що поговорити. Вони всі переважно були з батьками, які боялися своїх дітей. Чому вони не можуть вийти з цього простору? Навіщо себе ховати? Люди бояться самих себе», – згадує Люда.
Зіграти саму себе
Вдома в Люди на столі лежить товста книга – «Робимо гарний сценарій ідеальним», видніється з-під прозорої обгортки. Книжку дівчині подарував друг.
«Я обожнюю кіно і зараз також вивчаю сценаризм. Багато читаю про нього, вчуся писати. Я люблю зображати все екранно, створювати кінематографічні образи і досягати максимальної візуальності», – розповідає вона.
По-справжньому писати Люда почала тоді, коли закінчила університет – захистила диплом і всі наукові роботи. Стиль, яким треба було їх писати, дівчині відверто не імпонував. Для неї важлива воля.
«Я дуже люблю імпровізацію. Я не люблю, коли на листочку все написано і з нього потрібно читати. Мене це дратує. Я люблю гру і уявляю, як би це було перед камерами, коли забуваєш, де реальне життя, а де гра!» – каже дівчина.
Мрія Люди – зіграти головну роль в інклюзивному фільмі, сценарій до якого би також написала вона. У цьому її підтримує і режисер Євген.
«Я маю амбіцію знятися в кіно і, можливо, зіграти саму себе, свою роль. Я, напевно, не зіграю звичайну дівчину. Треба реально дивитися на речі. Але чому б не створити інклюзивний фільм?» – запитує Люда.
У своєму фільмі, каже Люда, вона б розповіла про досвід навчання в університеті та про його доступність. Саме там дівчині вперше вдалося і зіграти у виставі. Завданням одного з курсів була постановка п’єси. Грати було важко – Люда розповідає, що тоді ще не знала себе.
Вправи, які Євген пропонує своїм акторам на заняттях, спрямовані на те, аби ті почали ліпше відчувати свою індивідуальність. Іноді вони розігрують імпровізовані сценки.
«Одного разу до нас прийшов психолог, і я з нею зіграла атмосферу сексу. Нічого фривольного там не було. Нам треба було відобразити секс за допомогою атмосфери… Це було дуже круто – показувати, як сидять і нудьгують двоє жінок, і раптом між ними виникає іскра, зацікавлення як людини в людині», – розповідає дівчина.
Щодня Люда намагається писати свої оповідання в епізодах. Максимум вдається п’ятсот слів. Більше не може фізично, втомлюється. Окрім того, що дівчина друкує лівою рукою, її також виснажують емоційні сцени, про які вона пише. Але з кожним текстом вона відчуває, що пише ліпше.
У планах Люди створити сценарій і для постановки в «Посоху».
Всі оповідання авторка публікує у своїй групі у фейсбуці «Людмила Глушко. Художник всередині мене». Для дівчини важливо, аби її твори читали і давали на них відгуки.
Байдужість, каже вона, – найгірше, що може бути: «Я не та людина, яка буде писати в стіл. Я люблю показувати те, що створила, і, щоб це принесло максимальну користь. І якщо з моїми ідеями хтось не погоджується, то я хочу, щоб мені казали: Людо, виправ! Головне, щоб люди не були байдужими!»
