Наближається четверта річниця анексії Криму Росією, і в українському інформаційному просторі знову порушуються питання: наскільки доцільно було б дати відсіч агресорові, наскільки виправданим була відсутність збройного спротиву? Про причини та наслідки подій березня 2014 року Крим.Реалії говорили з колишнім заступником міністра оборони України, головою Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР) Леонідом Поляковим.
Український експерт зазначає: незважаючи на те, що Росія й раніше намагалася узяти Крим під свій контроль, мало хто очікував від Москви саме силового варіанту розвитку подій.
«З одного боку, дії Росії були очікувані багатьма, але не в тому вигляді, в якому вони були здійснені. Ми знали, що Кремль намагатиметься боротися за Крим і намагатиметься його повернути, але передбачалося, що це буде робитися тими ж методами, які застосовувалися до Революції гідності. Зокрема, на півострові й раніше велася пропагандистська й агентурна робота. Росія й раніше активно займалася вербуванням та «агентурними закладками». Наприклад, сумно відомий Безлер із Горлівки до війни упродовж багатьох років був власником похоронного бюро, а потім виявився кадровим співробітником ГРУ. І це не єдиний приклад», ‒ нагадує Леонід Поляков.
Військовий аналітик визнає: Україна завжди слабо контролювала Крим, що пояснюється, в першу чергу, слабкістю самої центральної влади.
«Частково це пояснювалося її тодішньої слабкістю, частково ‒ підконтрольністю, і частково ‒ корумпованістю. Корумпована українська еліта робила величезні гроші на газових угодах із Росією, і на цьому тлі було дуже складно чинити спротив російському впливу. Наприклад, за весь час існування незалежної України відомий лише один випадок арешту й засудження представників російських спецслужб за спробу вербування офіцера СБУ. В інших випадках на такі спроби просто заплющувалися очі. За Януковича ж офіцери ФСБ і ГРУ вільно розгулювали будівлями СБУ й Кабінету міністрів України. Як тільки Янукович став президентом, заарештованих росіян відпустили, а угода про базування Чорноморського флоту в Севастополі була продовжена до 2042 року. Почалися судові репресії проти політичних супротивників і відверте призначення громадян Росії на пости міністра оборони та в СБУ», ‒ перераховує Поляков.
Використання армії з боку Росії можна оцінити не як «блискучу операцію», як це підносить російська пропаганда, а як повний провал
За словами аналітика, використання армії з боку Росії на тлі вже наявних каналів впливу можна оцінити не як «блискучу операцію», як це підносить російська пропаганда, а як повний провал.
«Їм довелося проводити повноцінну військову операцію, і з професійної точки зору це було зроблено незграбно. При цьому поведінка України серед справжніх професіоналів високого рівня вважається успіхом. На відміну від операції в Придністров’ї або в Грузії, Україна не пішла на очікувану Росією ескалацію конфлікту, тим самим не давши Москві приводу перейти до повномасштабного наступу. В такому випадку ми втратили б і Крим, і ту територію, яку Путін позначає як «Новоросія». Звичайно, багатьом психологічно було важко здати Крим без бою, але навіть покійний нині Збігнєв Бжезінський, коли я пояснював йому наші аргументи, врешті-решт погодився з ними», ‒ згадує Леонід Поляков.
За словами військового фахівця, варіанти протидії обговорювалися, але занадто високий рівень зради в Криму та стан української армії на той момент не дозволили втілити їх у життя.
«Звичайно, і Генеральний штаб, і Служба безпеки обговорювали різні варіанти. Так, теоретично можна було зібрати кілька батальйонів, висадити десантників і так далі. Ми посилали на півострів розвідників, деяких із них росіяни в результаті заарештували. Це тільки підтвердило, що при наявній кількості російської агентури в Криму та навіть у Києві ми б не змогли зберегти Крим. Валентин Наливайченко, голова СБУ на той момент, свідчив у суді, що відбувався саботаж, і 90 відсотків особового складу СБУ в Криму перейшли на бік Росії. Та ж картина спостерігалась і в міліції. Спротив були готові чинити тільки внутрішні війська, які формувалися не з кримчан, і деяка частина військових. Словом, якби був вчинений вогневий спротив, то цілей у Криму, найімовірніше, досягти б не вдалося, в першу чергу через пасивність, а в результаті ‒ зраду силовиків і частини Збройних сил. Тому основні зусилля були зосереджені на частковій мобілізації та приведенні вже розгорнутих військ у бойову готовність на решті території», ‒ розповів експерт.
Колишній заступник міністра оборони України відзначає: українська армія, що існувала на момент анексії Криму, була деморалізована й перебувала в стані явно обмеженої боєздатності, що теж вплинуло на рішення залишити Крим без бою.
«Звичайно, невірно говорити, що в України в принципі не існувало армії. Наші війська виконували низку функцій, наприклад, сотні наших миротворців брали участь у різних місіях ООН у всьому світі, були бойові літаки й кораблі. Однак при цьому на армію виділялися мізерні кошти ‒ близько одного відсотка від невеликого українського ВВП. Цього ледь вистачало на комунальні витрати та крихітну зарплату. Наприклад, у Криму зарплата російських офіцерів Чорноморського флоту в сім-дев’ять разів перевищувала українську. Звичайно, це теж впливало на мотивацію військових. Можна сказати, Янукович цілеспрямовано робив армію нездатною протистояти Росії. Навіть у військовій доктрині й законодавстві був узятий курс на позаблоковий статус України», ‒ розповідає Леонід Поляков.
Ця інформація підтверджується і свідченням секретаря РНБО Олександра Турчинова, озвученим ним в Оболонському райсуді Києва під час слухання справи про держзраду Віктора Януковича. Згідно із заявою Турчинова, на той момент можна було зібрати близько п’яти тисяч солдатів, і це становило весь резерв, тоді як проти України могли бути залучені до 200 тисяч російських військових, танки, системи залпового вогню, авіація тощо. За його словами, всього Збройні сили України на той час мали 117 з’єднань і частин, з яких готові були лише половина ‒ 56, частково готові ‒ 11, не готові ‒ 50, тобто боєготовність українського війська становила всього 50 відсотків.
«Росіяни докладали всіх можливих зусиль, щоб екіпажі кораблів і військових частин переходили на їхній бік, обіцяючи їм буквально «манну небесну». У цих умовах нам важливо було, щоб українські підрозділи якомога довше сковували росіян у Криму. Військові частини, які не здавалися, продовжували становити загрозу для загарбників. Деякі з них окупантам навіть довелося штурмувати. Доти, поки ця загроза не була ліквідована, росіяни не могли почати операцію щодо так званої «Новоросії». У той же час вони не наважувалися переходити в повномасштабний наступ, бо ми не давали їм приводу, а Путін на той момент ще непокоївся через думку міжнародного товариства», – каже Поляков.
Якби Україна почала силову операцію, все пішло б за «грузинським сценарієм»
«Якби Україна почала силову операцію, все пішло б за «грузинським сценарієм»: у Росії були б розв’язані руки, вона перейшла б у наступ і в Криму, і в інших частинах України. Частково тактика була усвідомленою, частково ‒ вимушеною, але в підсумку вона дозволила доукомплектувати армію на момент початку операції на Донбасі й чинити спротив загарбникам. Нам потрібно було проводити мобілізацію, приводити війська в повну бойову готовність, розконсервувати техніку, відновлювати військкомати, які були майже зруйновані за Януковича. В результаті ми виграли час і встигли запустити всі ці процеси на початку березня», ‒ пояснює експерт.
Леонід Поляков висловлює надію, що Крим рано чи пізно повернеться до складу України, але вже у вигляді кримськотатарської автономії.
«Згідно з міжнародним правом, кримські татари єдині мають право на самовизначення в Криму. Згадаймо, що євреї не були більшістю на тій території, де виникла держава Ізраїль, але саме вони юридично мали право створити там державу. А у кримських татар, я думаю, шансів на успіх ще більше», ‒ підсумував військовий аналітик.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
