Доступність посилання

ТОП новини
21 Серпень 2018, Київ 19:21

Крим: референдум і «референдуми»


«Референдум» у Сімферополі, 16 березня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Нині виповнюється четверта річниця «референдуму про возз’єднання Криму з Росією». Істерика в мас-медіа певного ґатунку і соціальних мережах РФ спонукає розважливо оцінити і факт проведення цього «референдуму» під контролем «зелених чоловічків», і його реальні результати. А ще – згадати проведені у Криму референдуми. Точніше, ті політичні акції, які мали таку назву, але зовсім не обов’язково відповідали правовим нормам.

Якщо підрахувати, то від 1990 року слово «референдум» у політичному житті Кримського півострова фігурувало шість разів. Причому не на рівні «поговорити», а на практично-політичному рівні. Втім, лише одна з цих шести подій, що звалися «референдуми», виявилася вповні легітимною – 1 грудня 1991 року. Всі інші у правовому сенсі – щонайменше «туфта», хоча й із різних причин. Але навіть фальсифіковані «референдуми» іноді можуть дати уявлення про настрої населення, якщо, звісно, брати до уваги реальні, а не фейкові дані стосовно явки виборців і розподілу голосів.

Першим за хронологією став проголошений з ініціативи обкому компартії, який виконував волю Москви, т.зв. «кримський референдум» 20 січня 1991 року. На нього було винесене запитання: «Вы за воссоздание Крымской Автономной Советской Социалистической Республики как субъекта Союза ССР и участника Союзного договора?». У правовому сенсі цей «референдум» був нікчемний, оскільки «відтворити» Кримську АССР як суб’єкт Союзу ССР не можна було ані в історичному, ані в юридичному сенсі: створена в 1921 році КрАССР була суб’єктом РСФСР, а та, у свою чергу, підписала наступного року Декларацію про утворення СССР, а у 1923-му ратифікувала Союзний договір. Так само і з 1991 роком: учасниками Союзного договору могли стати тільки союзні республіки, що наочно засвідчив розпочатий у квітні того року т.зв. «Новоогарьовський процес.

Тільки одна з цих шести подій, що звалися «референдуми», виявилася вповні легітимною – 1 грудня 1991 року

Утім, Леонід Кравчук, який тоді очолював Верховну Раду УРСР, наполіг на імплементації результатів цього «референдуму»: перед його очима був приклад Абхазії та Придністров’я, де Кремль створив контрольовані безпосередньо ним анклави. Кравчук, як завжди, сподівався «пройти між крапельками», і до певної міри це йому тоді вдалося. Встановити реальні результати цього «референдуму», бойкотованого кримськими татарами і контрольованого обкомом компартії, неможливо.

Так само «винести за дужки» сміливо можна і всесоюзний референдум 17 березня 1991 року. Бо ж там в начебто одному запитанні, за оцінкою фахівців із логіки, містилося одразу чотири запитання, зовсім не дотичних, а в історичному плані – абсурдних. Вчитаймося в його текст: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза Советских Социалистических Республик как обновлённой федерации равноправных суверенных республик, в которой будут в полной мере гарантироваться права и свободы человека любой национальности?» Тобто маємо «сохраниение», а разом із тим «обновление», «федерацию», а разом із тим «суверенных республик». Права і свободи т.зв. «титульних національностей», що мають свою форму національно-державної організації (союзна республіка, автономія), ясна річ, будуть повнішими, ніж у тих, хто такої форми не має. А поняття «Советских Социалистических» апріорі означає нерівноправність світоглядів, форм власності, політичних партій тощо. Список умисно закладених у запитання референдуму «правових бомб» можна продовжити, проте досить і цього, щоб зробити висновок.

За хронологією далі йде Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Він повністю відповідав Конституції й законодавству УРСР; на нього було винесене чітке та зрозуміле запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Передбачалися, як і належить з огляду на референдумне право, два варіанти відповідей: «Так» і «Ні». Не випадково наслідки цього референдуму не викликали ні в кого сумніву (крім, ясна річ, деяких російських політиків). Як же проголосували кримчани? Українські публіцисти люблять наводити такі цифри: мовляв, по Кримській АРСР незалежність України підтримало 54,19% виборців, по Севастополю – 57,07%. Проте не забуваймо три речі: по-перше, чимало з учасників голосування не підтримало незалежність України (відповідно 42,22% і 39,39%, та й серед зіпсованих бюлетенів, найшвидше, майже всі належали противникам незалежності, які на знак протесту писали там щось мало цензурне); по-друге, явка в цих регіонах була істотно нижчою, ніж по Україні в цілому (84,18% - і, відповідно, 67,5% та 63,74%); по-третє, ті достатньо високі цифри «за», які наведені вище, взяті від числа учасників голосування, а не всіх виборців. Якщо ж прикинути, якою була підтримка незалежності України серед усіх виборців, то в обох регіонах Криму вона становила близько 37%. Теж немало, теж більшість – але не абсолютна, як це було в усіх інших українських регіонах (включно, до речі, з Донбасом).

Далі йде т.зв. «референдум про статус Криму 1994 року» – теж фейковий. Нині вже майже позабутий Юрій Мєшков, отримавши 30 січня 1994 року перемогу на виборах «президента Криму», видав декрет щодо проведення референдуму з трьох питань: розширення повноважень АРК, запровадження подвійного російсько-українського громадянства та зрівняння у силі указів президента Криму із законами. Далі події розвивалися стрімко: 14 березня ЦВК Криму оголосила референдум незаконним, 16 березня президент України Кравчук заявив, що Мєшков перевищив свої повноваження, призначивши референдум, і своїм указом скасував його. У відповідь 21 березня Мєшков створив спеціальну «президентську комісію для проведення референдуму». За неповний тиждень (світовий рекорд!) комісія все підготувала, і 27 березня «референдум про статус Криму» відбувся, принісши «визначну перемогу» Мєшкову. А 17 березня наступного року посада «президента Криму» була скасована Верховною Радою АРК, без усіляких «зелених чоловічків» і суспільно-політичних буревіїв…

Всеукраїнський референдум 2000 року теж був фальсифікованим – від збирання підписів на його підтримку до підрахунку результатів. Але це сюжет, який не має безпосереднього стосунку до Криму.

Нарешті, «референдум» 2014 року. З правового погляду відбулося своєрідне повернення сталінських часів, хіба що (чи поки що?) без масових репресій. Спершу під дулами автоматів «зелені чоловічки» зігнали депутатів Верховної Ради Криму до залу засідань. Потім відбулося сфальшоване голосування: зі 100 депутатів на засіданні присутні 64, за референдум про самостійність Криму офіційно голосує 61 депутат, реально (за свідченнями декого з присутніх у залі) – 40-41. Спершу йшлося про призначення референдуму на 25 травня і про входження АРК до Української держави на конфедеративних правах. Далі змінюються як запитання, так і дата: спершу фігурує 30 березня, потім – 16 березня.

В остаточному вигляді винесені на голосування запитання звучать так: «Вы за воссоединение Крыма с Россией на правах субъекта Российской Федерации?» та «Вы за восстановление действия Конституции Республики Крым 1992 года и за статус Крыма как части Украины?». Запитання щодо пролонгації чинної політико-правової ситуації не ставиться. Напередодні, 11 березня, Верховна Рада АРК і міськрада (!!!) Севастополя, ухвалюють рішення про «незалежність Криму та Севастополя». А Верховна Рада АРК ухвалює рішення щодо референдуму й на території Севастополя, який не був складовою АРК. Далі, за офіційною російською версією, «нова незалежна держава» виявила бажання увійти до РФ. Але 18 березня, коли в Кремлі підписали «угоду» про це, «нових суб’єктів» знову виявилося двоє – Севастополь і «Республіка Крим». Настав «День воссоединения Крыма с Россией», за що, мовляв, віддали голоси «понад 90% виборців».

У «референдумі» участь взяли не більше, ніж половина наявних виборців, а «за Росію» висловилося близько третини всього електорату

Насправді ж, за даними Меджлісу кримськотатарського народу та деяких російських правозахисних організацій, у «референдумі» участь взяло не більше, ніж половина наявних виборців, а «за Росію» висловилося близько третини всього електорату. Ці дані не суперечать висновкам соціологів. Так, у 2008 році Центр Разумкова спільно з Інститутом Європи Університету Базеля виявили, що сепаратистські настрої мала третина жителів АРК. Компанія Research & Branding Group у 2012 році зафіксувала: число кримчан, які хотіли би бачити півострів автономією в складі України, становила 40%, а тих, хто бажав бачити його автономією в складі РФ, ‒ 38%. Нарешті, дані опитування, проведеного у середині лютого 2014-го Київським міжнародним інститутом соціології (тобто вже під час шаленої антиукраїнської істерії), показали: входження автономії до складу РФ бажав 41% респондентів.

Отже, висновки:

  1. Фальсифіковані та фейкові «референдуми» були використані Кремлем як один із важливих інструментів маніпулювання «кримською картою» у своїх тактичних і стратегічних інтересах.
  2. Такі «референдуми» не закарбовували реальні настрої кримчан, а тому всі розмови про «беззастережну орієнтацію Криму на Росію» ‒ це фейк.
  3. Єдиний референдум, який зафіксував реальні суперечливі умонастрої жителів Криму та проводився з дотриманням правових норм, – це Всеукраїнський референдум1 грудня 1991 року.
  4. Ані в 1991-му, ані після того (що зафіксовано соціологами), ані в 2014-му в Криму не існувало чітко визначеної більшості, яка орієнтувалася б чи то на Україну, чи то на Росію.
  5. Попри мляву політику Києва зі «змістовної українізації» Криму і надзусилля російської пропаганди, Москві так і не вдалося привернути переважну більшість кримчан на свій бік.
  6. У 2014-му окупанти завдяки терору, залякуванню і пропаганді змогли все ж нейтралізувати більшість проукраїнської частини кримчан.
  7. Будь-які ігрища з новими «референдумами про статус Криму», допоки на півострові присутні військові, політичні та пропагандистські російські чинники, неприйнятні, оскільки такі «референдуми», крім усього іншого, будуть викривленими дзеркалами суспільних настроїв.

Що ж стосується нинішнього стану кримського соціуму, найшвидше, в ньому зберігаються три основні групи, одна з яких орієнтована на Україну, інша – на Росію, а третя складається з тих, хто так і не визначився. При цьому, схоже, жодна з цих груп не становить абсолютної більшості.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають позицію самих авторів і не завжди відображають позицію редакції Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG