(Рубрика «Точка зору»)
Якщо послухати генпрокурора Юрія Луценка й голову СБУ Василя Грицака, то українське громадсько-політичне життя виглядає значно цікавіше, ніж ми собі уявляємо. Виявляється, довкола стільки зловісних змовників! Щоправда, обережний хитрун-переговірник Володимир Рубан і безталанна політик Надія Савченко якось не тягнуть на українського Гая Фокса, який на початку XVII століття збирався підірвати англійський парламент. Дайте переконливіших персонажів!
Зрештою, у випадку Гая Фокса все було доволі тривіально: діжки з порохом – і у відповідний момент запалити ґніт. А в нашому випадку, якщо вірити генпрокурору, все значно страшніше: міномет, гранати, падіння люстри в сесійній зал і добивання вцілілих з автоматів!.. Нагадує сценарій барвистого бойовика.
Слідами гучних заяв
Якщо серйозно, то останнім часом в Україні було надто багато резонансних справ, які не були доведені до логічного завершення. Пригадаймо історію із замахом на генпрокурора Віктора Шокіна, в якого нібито намагалися поцілити за допомогою тепловізора в листопаді 2015-го. Обставини замаху від початку виглядали доволі сумнівно. Проте минуло вже два з половиною роки, а жодного офіційного висновку ми не почули: ані суду над обвинуваченими, ані визнання, що відбулася інсинуація. Хіба головний військовий прокурор Анатолій Матіос в одному з інтерв’ю визнав, що помилився і зробив передчасні висновки.
Або згадаймо справу активіста Станіслава Краснова, якому два роки тому також закидали планування терактів. Утім, вже півтора року Краснов на свободі, й обвинувачення на його адресу досі не доведені. Зрештою, гучні обвинувачення на адресу Міхеїла Саакашвілі також завершилися не притягненням «змовника» до відповідальності, а висилкою останнього за кордон…
Ті, хто мають відповідати за дотримання закону і захист національної безпеки, якось занадто по-медійному ставляться до своєї роботи
За таких передумов є всі підстави ставитися скептично до викривальних заяв вищих посадових осіб. Складається стійке враження, що ті, хто мають відповідати за дотримання закону і захист національної безпеки, якось занадто по-медійному ставляться до своєї роботи: прагнуть сенсації, а не доведення справи до логічного завершення.
В умовах неоголошеної війни Україна потребує обережнішого ставлення до такої дражливої теми як спроба державного перевороту.
Без надії таки сподіватися
Судячи з останніх коментарів, зраджувати своїй епатажній манері вона не збирається
Надія Савченко вже неодноразово дивувала своїми, скажімо так, дуже неоднозначними заявами. Тож, цілком закономірно стала одним із найбільших розчарувань української політики. Судячи з останніх коментарів, зраджувати своїй епатажній манері вона не збирається.
Думаю, ніхто особливо не здивується, якщо вона раптом утне щось несподіване. Хоча, чесно кажучи, неврівноважений епатажний політик надто не схожий на ватажка зловісного й доволі складного заколоту. Зрештою, ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість, і слово тепер не за нею, а за генпрокуратурою та СБУ.
Історія Надії Савченко має стати для всіх уроком, що обирати політиків треба раціонально, ставитися до них варто без надмірного захвату – не зачаровуватися, щоб потім не розчаровуватися.
Уроки «тихого полювання»
На початку другого президентства Леоніда Кучми СБУ викрила змову – підготовку до державного перевороту – групи військових відставників. За матеріалами обвинувачення, все виглядало доволі зловісно: змовники мали намір захопити танки і в'їхати на них до Києва. У разі чого, планували навіть підірвати дамбу Київського водосховища!
У гонитві за дутими сенсаціями СБУ проґавила майора Миколу Мельниченка з його піддиванною фонотекою з президентського кабінету
Натомість у суді стало очевидно, що танки існували, радше, в балачках змовників. А наведені як доказ топографічні карти з таємничими помітками заколотники пояснили тим, що позначили собі грибні місця. Між тим, у гонитві за дутими сенсаціями СБУ проґавила майора Миколу Мельниченка з його піддиванною фонотекою з президентського кабінету…
Звісно, тодішня й теперішня ситуації дуже різні. Проте аналогія має не оціночний, а методологічний характер. Ганяючись за примарною загрозою, спецслужби не помітили значно серйозніших викликів.
Тоді «касетний скандал» дуже дорого обійшовся президентові. Тепер ситуація набагато складніша, і неправильно розставлені пріоритети в роботі спецслужб можуть дуже дорого обійтися Україні. Тепер ідеться не так про імідж влади, як про безпеку держави.
