Доступність посилання

ТОП новини
17 Серпень 2018, Київ 14:09

ГУЛАГ, розстріли і підпілля: історія родини Григорія Тичини


Родина Білих: Петро (знизу по центру), Віра (вгорі праворуч), Геннадій Тичина (знизу ліворуч), Микола (вгорі по центру)

Три роки тому Григорій Тичина вирішив відшукати могилу свого дідуся Петра по батьковій лінії, але несподівано рамки його дослідження значно розширились. Так він дізнався про своїх репресованих і розстріляних дідів та прадідів, а також про те, як його рідні за часів Другої світової війни боролися не лише на фронті, але і у підпіллі.

Історію своєї родини телепродюсер Григорій Тичина донедавна знав лише з розповідей рідних. Від батька Геннадія він почув про загадкове зникнення у 1938 році свого дідуся Петра Тичини, який одного дня без пояснень залишив вдома дружину Віру Білу (бабусю Григорія) та більше не повернувся. Геннадій, який народився невдовзі після тих подій, батька ніколи не бачив.

Телепродюсер Григорій Тичина
Телепродюсер Григорій Тичина

Тривалий час у родині ніхто не знав, куди зник Петро Тичина. Вже після війни випадково стало відомо, що він воював на фронті, а потім жив у Львові, де помер на початку 1970-х.

Через архіви органів РАЦС синові та онукові Петра Тичини вдалося відновити дублікат свідоцтва про його смерть та знайти на львівському кладовищі ділянку, де той був похований.

«На жаль, нам не вдалося знайти точне місце його поховання. Ми обійшли вказану у документі ділянку кілька разів, але нічого не знайшли. Мій батько засмутився, адже для нього було важливо знайти могилу свого батька», – розповідає Григорій Тичина.

Петро Білий

Саме пошуки могили Петра Тичини спонукали онука зайнятися більш детальним дослідженням історії власного роду. Першим, чию справу йому вдалося віднайти в архіві СБУ, став прадід по татовій лінії, батько Віри Петро Білий. Він народився у 1882 році в розташованому на Дніпрі білоруському містечку Лоєв, у досить заможній родині. В юності часто переправлявся на український бік річки, де і зустрів свою майбутню дружину Мавру, з якою згодом побрався.

На початку ХХ століття Петра Білого забрали до російського імператорського флоту. Там з 1904 по 1908 рік він проходив строкову службу кермовим у чині унтер-офіцера на улюбленій яхті Миколи ІІ «Штандарт».

«Він неодноразово бачив Миколу ІІ. Було навіть спільне фото імператора з командою судна, але і мій батько, і моя бабуся розповідали, що коли прадід зрозумів, що йому загрожує небезпека від НКВС, то спалив цю світлину, а також деякі інші документи, – розповідає правнук Григорій. – Окрім того, є інформація, що у нього кілька разів були розмови з царем, але це залишається радше легендою, адже офіційного підтвердження цьому я не знайшов».

Після звільнення з флоту Петро Білий з 1909 по 1917 рік служив капітаном та кермовим на маленькому прикордонному кораблі «Ластівка», який був у складі Петербурзького жандармського управління і курсував Ладозьким озером.

Із початком подій 1917 року родина Білих повернулася до Лоєва, а звідти невдовзі перебралася до Києва й оселилася на Подолі. Саме сюди у 1929 році з обшуком прийшли співробітники НКВС. Вони вилучили всі документи, що свідчили про минуле Петра Білого, а щодо нього завели кримінальну справу за фактом служби в імператорському флоті, допитали, але не арештували.

Григорій Тичина намагався знайти першу кримінальну справу, заведену чекістами щодо його прадіда, в архівах, але вона не збереглася. Згадка про неї є лише в другому кримінальному провадженні, розпочатому щодо Петра Білого у 1938 році. З цим документом правнук зміг ознайомитися у 2015-му.

Одній людині був присвячений майже рік роботи НКВС
Григорій Тичина

«Це персональна справа, і як для НКВС вона досить об’ємна – 180 сторінок десь. Я читав групові справи, щодо 15–20 осіб: 200 сторінок – і всіх розстрілювали, а тут одній людині був присвячений майже рік роботи НКВС», – ділиться враженнями правнук.

Із матеріалів цієї справи випливає, що вдруге до Петра Білого прийшли з обшуком у квітні 1938 року через його знайомство з Трофимом Ледніком, якого радянська влада садила до в’язниці 5 разів (зокрема, за підозрою в антирадянській агітації та розтраті) і, зрештою, розстріляла. У справі Петра Білого ця людина зазначена як керівник «повстанської організації», який завербував його. А от у провадженнях щодо Трофима Ледніка про Петра Білого – ані слова.

Архівна справа Петра Білого
Архівна справа Петра Білого

Спочатку прадіда Григорія підозрювали у антирадянській агітації та пропаганді, підготовці збройного повстання та активній боротьбі проти революційного руху за часів царату. Окрім того, у справі Петра Білого згадано, що він був півчим у церкві Миколи Притиска на Подолі, а отже, «знався з попами».

Стандартний набір нісенітниць, що вписувався у справу будь-якої людини, яку радянська влада підозрювала у нелояльності чи просто хотіла покарати
Григорій Тичина

«Ось такий стандартний набір нісенітниць, що вписувався у справу будь-якої людини, яку радянська влада підозрювала у нелояльності чи просто хотіла покарати, щоб виконати плани, що вимагали згори», – говорить правнук Григорій.

Уперше Петра Білого допитали через 5 місяців після арешту. Спочатку він погодився з усіма звинуваченнями на свою адресу. Йому загрожувало від 10 років у концтаборі – до розстрілу. Справу надіслали до Москви на розгляд Особливої наради НКВС. Але саме у цей час вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» від 17 листопада 1938 року, після чого ліквідували усі позасудові органи (крім Особливої наради) та припинили масові операції. Відтак справу Петра Білого повернули на дорозслідування. Його почали допитувати повторно, але тепер майже всі звинувачення він заперечував.

Єдине, зізнався, що у спілкуванні з колегами говорив, що за більшовиків живеться гірше, аніж жилося за царату до революції
Григорій Тичина

«Єдине, зізнався, що у спілкуванні з колегами говорив, що за більшовиків живеться гірше, аніж жилося за царату до революції, – переповідає суть справи Григорій Тичина. – А друге, що він відмовлявся купувати облігації державної внутрішньої позики, посилаючись на те, що у нього була велика родина і якби він їх купував, у нього б не залишалося грошей, щоб прогодувати її. Але це не справило враження на слідчих НКВС, і справа пішла на розгляд суду».

У заключному обвинувальному висновку щодо Петра Білого залишилось тільки звинувачення у антирадянській агітації. Судили його не «трійкою» і не Особливою нарадою НКВС, а на відкритому суді у Києві. Навіть надали адвоката, який, утім, не намагався відстояти його невинуватість, а просто просив про менший термін. 28 квітня 1939 року прадід Григорія отримав три роки ГУЛАГу без обмеження у правах. Касаційна скарга і заява до Верховної Ради СРСР на це рішення не вплинули.

Далі – перелік чекістів, прокурорів і суддів, які у справі проти Петра Білого поставили свої підписи:

  • уповноважений Гомельського окружного відділу ГПУ Такушевич;
  • помічник оперуповноваженого УДБ Розважевського РВ НКВС Березницький
  • помічник оперуповноваженого УДБ Обухівського РВ НКВС Карманчук
  • начальник Обухівського райвідділу НКВС УРСР Діаковський;
  • начальник Київської оперативно-слідчої групи НКВС УРСР, молодший лейтенант ДБ Лосєв;
  • начальник VI-го Відділу IV Відділу УДБ КОУ НКВС УРСР, молодший лейтенант ДБ Антошко;
  • в.о. начальника IV Віддулу УДБ КОУ НКВС УРСР, старший лейтенант ДБ Коркунов;
  • зам. начальника Київського обласного управління НКВС, старший лейтенант ДБ Шапіро;
  • уповноважений 2-го відділу УДБ КОУ НКВС УРСР Матвієнко;
  • уповноважений 2-го відділу УДБ КОУ НКВС УРСР Тимошенко;
  • начальник 5-го відділу 2-го відділу УДБ КОУ НКВС, молодший лейтенант ДБ Камраз;
  • начальник 2-го відділу КОУ НКВС УРСР, лейтенант ДБ Акімов;
  • УНКВС у Київській області, капітан ДБ Долгушев;
  • начальник Київського обласного управління НКВС, капітан ДБ Романчук
  • помічник Київського обласного прокурора Київської області по спецсправах Брагинський;
  • помічник Київського обласного прокурора Київської області по спецсправах Смігельский;
  • заступник Київського обласного прокурора Київської області по спецсправах Брковецький;
  • прокурор Шрайбман;
  • заступник прокурора Київської області Арсеньєв;
  • помічник обласного прокурора карно-судового відділу Яровинський;
  • старший помічник обласного прокурора карно-судового відділу Ольховський;
  • в.о. начальника карно-судового відділу, помічник прокурора УРСР Бєляєв;
  • прокурор 1-го відділу КОО Прокуратури УРСР Дєєв;
  • голова судової колегії по карним справам Київського обласного суду Ройфе;
  • члени судової колегії по карних справах Київського обласного суду Ольшвангер та Лапенко;
  • голова судової колегії по карних справам Верховного Суду УРСР Смоляков
  • члени судової колегії по карним спарвам Верховного Суду УРСР Сахаров та Гриценко;
  • голова Верховного Суду УРСР Топчій.

Свій термін Петро Білий відбував на Вінниччині у ВТТ «Будівництво-211», до якого прибув у 1940 році. Тут разом з іншими в’язнями він був залучений до будівництва «сталінської рокади» – «стратегічної» дороги Ємільчине – Могилів-Подільський. Про те ж, де він утримувався у 1939 році – після вироку і до ГУЛАГу, – його правнукові Григорію поки не вдалося дізнатись.

Петро Білий вийшов на свободу у 1941 році. Разом з родиною пережив німецьку окупацію, втратив на війні молодшого сина. Помер Білий у 1956-му, а згодом був посмертно реаблітований.

Розстріл Тичин

У Петра Білого було троє дітей: сини Микола та Григорій, а також дочка Віра, яку у 1930-х роках за розподілом відправили на Житомирщину до села Тетірка працювати вчителькою молодших класів. Саме тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка Петра Тичину, з яким згодом одружилася у Києві липні 1937-го.

Петро Тичина і Віра Біла, 1937 рік
Петро Тичина і Віра Біла, 1937 рік

У квітні 1938 року у них народився син Геннадій. Але на той момент Петра Тичини уже не було поряд. Він зник. Його онук Григорій припускає, що розгадка такого вчинку Петра Тичини може критися в не тільки в арешті його тестя, але й в ще одних трагічних подіях, які сталися наприкінці 1937-го.

«Він знав, що за його родиною полюють», – пояснює онук.

Серпень 1937 року. До маленького села Тетірка на Житомирщині прийшли масові арешти, які НКВС проводила у рамках «польської операції». Серед затриманих опинилися Василь, Севастян та Євстафій Тичини (прадід, двоюрідний прадід та син двоюрідного прадіда Григорія Тичини), які поляками не були.

Під час репресій за польською лінією НКВС арештовувало не лише усіх поспіль поляків, але і їхніх друзів, знайомих, товаришів
Григорій Тичина

«Це був майже кордон з Польщею, їхнє село було українсько-польським. Тому під час репресій за польською лінією НКВС арештовувало не лише усіх поспіль поляків, але і їхніх друзів, знайомих, товаришів», – пояснює дослідник родинної історії.

Під арешт могли також потрапили сини Василя Тичини, але на момент проведення операції вони не були у селі, тож дивом уникнули затримання.

Василь, Севастян та Євстафій проходили у двох групових справах, за якими в результаті було знищено близько 30 чоловіків. Ніяких допитів свідків, лише перехресні допити звинувачених. В результаті Севастян Тичина був визнаний одним із керівників «повстанської організації».

Менш ніж три тижні знадобилось чекістам, щоб завершити «слідство». Далі довідки щодо всіх підозрюваних були відправлені до Москви на розгляд так званої «двійки» – позасудового органу під назвою «Комісія НКВС» і прокурора СРСР, який займався масовими політичними репресіями, затверджуючи розстрільні списки. До його складу входило лише дві людини – нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов та прокурор СРСР Андрій Вишинський, який знищили своїми рішеннями десятки тисяч осіб.

Григорій Тичина зміг ознайомитись з цими протоколами.

«У списках, до яких потрапили мої родичі, було десь по 200 осіб. Навпроти кожного прізвища ставилося одне слово «розстріляти», максимум – одне речення. Десь відсотків 90 у тих оригіналах списків, що я тримав у руках, 90 відсотків людей були розстріляні, відсотків 8 відправлені до концтаборів на 10 років і лише щодо 2 відсотків рекомендували провести дорозслідування», – розповідає дослідник.

Усіх фігурантів справ, за якими проходили Тичини, наказали розстріляти.

Глибокої осені на виконання вироку братів Василя та Севастяна з житомирської в’язниці повезли до Києва.

Севастян Данилович Тичина, 1878-1937
Севастян Данилович Тичина, 1878-1937
Акт про розстріл Севастяна Тичини
Акт про розстріл Севастяна Тичини
Василь Данилович Тичина, 1870-1937 рр.
Василь Данилович Тичина, 1870-1937 рр.
Акт про розстріл 69 ув'язнених, зокрема, і Василя Тичини (45 у списку)
Акт про розстріл 69 ув'язнених, зокрема, і Василя Тичини (45 у списку)

Євстафія стратили на місці:

Наказ розстріляти 47 засуджених, серед яких і Євстафій Тичина (35 у списку)
Наказ розстріляти 47 засуджених, серед яких і Євстафій Тичина (35 у списку)

Місце поховання своїх рідних Григорій наразі може встановити лише приблизно.

Через багато років Василя, Севастяна та Євстафія Тичин посмертно реабілітували.

Віра і Григорій Білі

Але повернімося до Віри Білої. Після того, як її залишив чоловік Петро Тичина, у квітні 1938 року вона народила сина Геннадія. Навесні 1941 року з ув’язнення повернувся її батько, а незабаром розпочалась німецько-радянська війна.

Віра Біла, початок 1980-х років
Віра Біла, початок 1980-х років

Під час окупації Києва Віра Біла разом зі своїм братом Григорієм працювала у підпіллі, чим пишалась до кінця життя. Через багато років у Центральному державному архіві громадських об’єднань (колишній архів Компартії України) онук знайшов звіт про діяльність цієї «підпільної комсомольської організації імені Щорса Подільського району міста Києва», яка діяла, згідно з документом, до визволення міста від німецьких військ.

Учасниками об’єднання було 11 осіб. З жовтня 1941-го до листопада 1943 року вони поширювали зведення Радянського інформбюро і завдяки агітаційній роботі зірвали роботу студентів на сільськогосподарських роботах у Жашківському і Києво-Святошинському районах, а також відправлення студентів Медінституту на каторжні роботи до Німеччини. Окрім того, організація надіслала до партизанського загону імені Хрущова 26 озброєних осіб, вантажну та легкову машини і медикаменти.

Після війни усі звіти її членів, як і звіти інших підпільних утворень, перевіряли на правдивість. Згодом Віра Біла отримала медаль «Партизан Вітчизняної війни». Аж до пенсії вона працювала вчителькою російської мови та літератури у 17-й школі на Подолі.

Усе життя Віра Біла пишалася своїм братом Григорієм, разом з яким працювала у підпіллі. Кожного року вона їздила до його могили у Житомирі.

Григорій Білий перед Другою світовою війною
Григорій Білий перед Другою світовою війною

До окупації Києва він воював на фронті та був у німецькому полоні (це теж стало відомо лише з архіву). Після звільнення Києва Григорій Білий знову вирушив на фронт, але воювати йому довелось недовго: 15 січня 1944 року в бою під Бердичевом він зазнав смертельного поранення, від якого помер через два тижні у госпіталі. Згодом йому була посмертно присвоєна медаль «За бойові заслуги», яка тривалий час експонувалася у київському музеї Вітчизняної війни, але після переїзду комплексу на нове місце зникла.

Що далі?

З усіх цих даних Григорій Тичина склав історію роду. Робота в архівах дозволила йому зрозуміти, як працювала каральна машина сталінських репресій, він більше дізнався про життя своїх рідних, і, що вкрай важливо – зміг побачити обличчя своїх репресованих прадідів.

«Диво, що знайшлися знімки прадідів. До цього ніхто з родини не знав, як вони виглядали», – каже він.

Зараз Григорій Тичина не припиняє своєї пошукової діяльності. Зокрема, хоче більше дізнатися про обставини потрапляння до німецького полону Григорія Білого та про Миколу Білого, який був братом його та Віри. Цю людину, яка після війни стала відомим лікарем, Григорій у дитинстві бачив особисто та добре пам’ятає, тому має бажання більше дізнатися про його долю з документальних джерел.

ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ

У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .

До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG