Доступність посилання

ТОП новини
15 Грудень 2018, Київ 22:10

«Майк», який тримав Донецький аеропорт: «Ми не за уряд воюємо, а за народ»


Підполковник Максим Миргородський (зліва) під час навчань, травень 2018 року

Що нового внесла оборона Донецького аеропорту у військову науку? Що означає «вирішувати питання напряму» у бойових умовах? Що має знати боєць, якому ставлять бойове завдання? Про це – в інтервю Радіо Свобода з підполковником Максимом Миргородський, який у жовтні-листопаді 2014 року координував оборону ДАПу.

– Початок оборони Донецького аеропорту – це одна історія і одні люди (команда «Редута»). Середина оборони – це інші люди, інше керівництво, інша сторінка війни, а завершення утримування терміналів – це 81-а бригада, інші люди, інше керівництво, інші правила війни.

Об'єднати все це разом важко, а не згадати когось – це означає забути і образити.

Кожен боєць, який виконує наказ, він не виконує наказ заради командира. Він виконує наказ, бо хоче, щоб у його родині не було горя і біди

Через ДАП, через цю оборонну епопею, пройшла колосальна кількість підрозділів. І всі вони «працювали» на аеропорт: починаючи від бійця, який привозив боєприпаси; бійця, який подавав снаряди на лоток; закінчуючи бійцем, який відстрілювався на відстані 50 метрів від «сєпарів».

Всі робили одну роботу: боролися за свій шматок асфальту! Бо там не було землі, там був асфальт. Куля влітає в одну ділянку, пролітає 200 метрів і вилітає з гіпсокартону через інший.

Є люди, які кажуть: «Цей аеропорт нікому не був потрібен». А ви там були?! Ви думаєте, що той боєць, який там не спав, не їв, той, який возив боєприпаси ризикуючи згоріти разом з ними, – він це просто так робив?!

Моя думка: ви їм ноги повинні цілувати! І завжди пам’ятати про тих, хто своє життя віддав.

Донецький аеропорт, жовтень 2014 року
Донецький аеропорт, жовтень 2014 року

Кожен боєць, який виконує наказ, він не виконує наказ заради «Майка» або якогось іншого командира. Він виконує наказ, бо він хоче, щоб у його родині не було горя і біди.

Ми не за уряд воюємо. Ми воюємо за народ, рідних і близьких

Ми не за уряд воюємо. Ми воюємо за народ, рідних і близьких.

Я бачив смерть і не хочу, щоб мої діти, не дай Бог, це побачили. І буде це Донецький аеропорт чи якесь село, яке «немає значення», як хтось каже, але якщо буде треба, то у цьому селі ми всі ляжемо. А далі замість «Майка» прийде якийсь інший чоловік і буде битися.

Кожному призначено на цій землі зробити свій вчинок.

Ми свою справу робимо з самого початку. Для нас, для 79-ї ОДШБр, війна почалася 28 лютого 2014 року, коли ми проривалися перекритими дорогами на кримський напрямок.

Хоч як не прикро це констатувати, але тоді в України було 5 батальйонно-тактичних груп максимум.

Тобто, у 2014 році воювали одні й ті ж. На півночі, і на півдні. Одні і ті ж переміщалися з півночі на південь, з півдня на північ, переміщалися до Донецька, переміщалися до аеропорту – і воювали. Одні і ті ж.

«Привіт-пока! Живий? Як у тебе?» – отак ми спілкувалися. Я знав усіх командирів батальйонів, які переміщувалися разом з нами. Коли ставилося завдання, я знав хто буде стояти з правого боку, а хто з іншого. А коли нас усіх збирали разом, це означало одне – буде «жарко».

– Яка ваша безпосередня роль в обороні Донецького аеропорту?

– Я у Донецькому аеропорту, в терміналах, жодного дня не був. Я просто певний період координував оборону. У жовтні, листопаді 2014 року управління було через мене: бойові завдання, вибір цілей, логістика, вивезення поранених, контроль, все…

Я не вважаю себе «кіборгом», бо повторю ще раз, не соромлячись цього: в аеропорту я жодного дня не був.

На той момент я чітко розумів, що буду корисним для своїх 100-200 людей, які були у теміналах, працюючи на тому місці, де я був. Нам потрібна була своя людина в інший «сім'ї», бо ми, десантники, там були «чужі». Ми прийшли під керівництво піхоти, і я розумів, що кожен бореться за «свого бійця», кожен береже «свого бійця». І коли якісь «незрозумілі» завдання, то кожен каже:«мої не підуть». Це як рулетка, бо кожен відстоює життя свого бійця.

Тож, на тому етапі, моє місце було там, де я міг брати телефон – супутниковий комплект, радіостанцію – і зателефонувати першим особам, щоб напряму передати реальний стан речей. Щоб вони знали ситуацію, а не прикрашені генеральськими й полковницькими зірками доповіді, що «ситуація під контролем», «все добре», і там мало не триразове харчування.

Казали мені: «Товаришу полковник, ви своєрідно працюєте!». А я відповідав: «Я не полковник, я майор». Вони там трохи свідомість не втрачали: як це майор керує!

Але це був жорсткий період. Це був період, коли мої люди згоріли у БТРі. Дев’ять моїх людей.

Я завжди кажу, що солдат повинен знати, за що він помирає. А вони того дня не знали, за що вони помруть. Вони смерть свою не бачили. Їх спалили у БТРі 28 вересня.

А «розжували б завдання», розкрили б деякі моменти, дали б можливість оцінити, що це передній край, що мова іде про 200 метрів...

Ви розумієте, що таке 200 метрів. Ось будинок перед вами. І з-за нього ворожі танки виїжджають…А хтось сказав бійцям, що там стоять 2 ворожі танки?!

Як завдання їм поставили, так вони їх і виконали. Вони під'їхали, а тут виїжджає танк і спалює наших.

І тоді це стало справою принципу.

– Якби ви ухвалювали рішення про доцільність оборони Донецького аеропорту, ви б «тримали» ДАП?

– Тримав би. Але може один момент поміняв – знайшов би сили для розширення плацдарму. Треба було все-таки взяти цей Спартак (селище під Донецьком біля аеропорту – ред). Але взяти Спартак, це означало б оголити якусь іншу ділянку. Загальної картини я не знав тоді – по Луганську, Маріуполю. Але я знав, що на даному етапі, на цій ділянці потрібно було добре закріпитися і взяти населений пункт Спартак. Ми пропонували, але людей не було.

З самого початку, коли 26 травня 2014 року наш спецназ дав відсіч і супротивник відкотився, потрібно було вирішувати. Бо коли ухвалили рішення «утримувати», то сусіднє село Спартак – не наше, праворуч село Піски – не наше, а наш спецназ тримав повністю кругову оборону.

Навколо все «ненаше», але ми утримуємо скляну, красиву і нову будівлю. Стратегічна важливість? Мабуть. А от можливостей для маневру – немає.

– І все ж, оборона тривала 242 дні. Чим збагатила історія «утримування» Донецького аеропорту військове мистецтво?

– На той момент ми вже мали певний досвід, ми вчилися на своїх помилках і вже розуміли, до чого треба готуватися. Ми вже знали, що от зараз «буде удар артилерії», ми вже точно знали, що без танкових підрозділів взагалі не можна прориватися.

І ми навчилися працювати без «посередників». Ми прямо казали, що нам треба і чітко давали зрозуміти, що відбудеться, якщо його не буде. Наприклад, наімовірніше аеропорт «впаде» через 2 тижні.

Ми навчилися вести бої на коротких, максимально близьких відстанях

Тобто, фактично ми провели переоцінку сил, засобів, боєприпасів, артилерії і усього іншого і навчилися добиватися, щоб нам забезпечували все, що треба для виконання завдання.

Тому, по-перше, ми навчилися ефективно вирішувати нагальні проблеми для виконання завдання, оминаючи посередників і бюрократичні перепони. По-друге, ми почали використовувати артилерію, як прописано бойовим статутом.

Ми навчилися вести бої на коротких, максимально близьких відстанях.

І щодо логістики – ми ввели таке поняття, як «ротація». До цього, це був механізм роботи миротворчих місій: одні приїжджають, а інші їдуть. Тут ми цей принцип застосували для оборони об’єкта в облозі. Ця схема успішно пропрацювала 2 місяці.

Українські солдати в Донецькому аеропорту, жовтень 2014 року.Фото: Сергія Лойка
Українські солдати в Донецькому аеропорту, жовтень 2014 року.Фото: Сергія Лойка

Для того, щоб підвезти воду, боєприпаси і зброю, ми продумали цілий комплекс заходів. Ми задіяли багато людей, які чергували постійно біля гармат. Ми проводили постійні інструктажі. Ми ділили, дробили все на дрібні завдання.

Ми виводили дивізіон артилерії на чергування о 2-й чи 3-й годині ночі і тихо – під прикриттям, без стрілянини – заходили, проводили ротацію і завозили все необхідне. А якщо не проходило тихо і відбувалося бойове зіткнення – задіювали артилерію, танки і все інше.

Людям треба давати можливість «видихнути», дати можливість відновитися

Я навчився розуміти солдата. Розуміти, що вести бій «щільно» на відстані лічених метрів – психологічно важко. Ти не висипаєшся, постійно чекаєш, що зараз вискочать на тебе…

У такому режимі людина може перебувати максимум місяць, а потім у людини «дах з'їжджає». Людям треба давати можливість «видихнути», дати можливість відновитися, тому бійців терба було міняти.

І ми навчилися людей кожні 2 тижні виводити – відпускати додому до рідних і близьких, а потім заново заводити. І пішли ротації: друга ротація, третя... Уже жартували: «Хочеш у відпустку – тільки через аеропорт поїдеш».

Якщо командир не розуміє, що у бійців має бути мотивація і треба враховувати їхній фізичний ресурс, то солдат відмовляється виконувати накази, просто сідає у куток...

Якби я писав книжку про оборону ДАПу, то там би розкрив і недоліки, і плюси. Є сторона гірка, але про неї не дуже хочуть слухати.

– Зараз багато говорять про те, що старі підходи, «совок» витісняють людей з армії? Як знати, чий голос слухати?

– Мабуть, є і таке. Людина може просто втомитися. Але десантники своїх ніколи не кидають, навіть – «за парканом», на пенсії, коли втомився воювати, намагаються бути корисним для своїх, допомогти і підтримати.

Скажіть: де ви воювали, і ми зрозуміємо, хто ви такий

Але є інше. Є люди, які просто прикриваються тим, що «він втомився», що його «дістали совкові командири», що його все дістало... Запитайте таку людину – у яких боях він брав участь, у якому підрозділі, на якій посаді? І тоді стане ясно.

Скажіть, де ви воювали, і ми зрозуміємо, хто ви такий. Бо починаємо розбиратися, і виявляється, що це людина «другої лінії», людина, яка не воювала. А вже виставляє себе військовим експертом.

Як правило, обурюються ті, які війну не бачили

Коли такій людині приводиш приклади зі своєї практики, він швидко «задню дає» і ховається.

У нас, як правило, обурюються ті, які війну не бачили. Людина, яка воювала, зазвичай, дуже скромна. Такі люди замкнуті. Їх ще знайти треба. Знайти і «розв'язати йому язика», показати, що вам не все одно. Показати, що ви розумієте, що він життям ризикував. І знав за що.

Підполковник Максим Миргородський закінчив аеромобільний факультет Одеського інституту сухопутних військ. Потрапив у 79-у ОДШБр, був командиром взводу, роти, начальником відділення бойової підготовки. Із 2014 року, під час бойових дій на сході України, військові підрозділи під командуванням Миргородського провели низку блискучих військових операцій і рейдів, що дозволили у критичних ситуаціях зберегти життя бійців і військову техніку. Під позивним «Майк» Максим Миргородський у жовтні та листопаді 2014 року здійснював координацію оборони Донецького аеропорту. Підполковник Миргородський є першим в Україні повним кавалером орденів Богдана Хмельницького.

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG