Доступність посилання

ТОП новини
21 Червень 2018, Київ 04:30

«Нас обзивали «бандитами» і «бандерами» – Орест Дзвінка про заслання на Забайкаллі


Орест Дзвінка 7-річним хлопчиком у разом з мамою потрапив на заслання до Сибіру

Семирічним хлопчиком Орест Дзвінка потрапив до Сибіру: разом з мамою його як родичів «ворога народу» відправили у заслання. Спочатку було етапування у «товарняках», потім – життя у землянках і знущання з боку однолітків та викладачів, а згодом – втеча до України на даху потяга. Про усе це чоловік розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

Мій батько боровся за свою батьківщину – самостійну Україну – і загинув

– Я народився і виріс у селі Струсів Тернопільської області. Мій батько був в УПА. Він боровся за свою батьківщину – самостійну Україну – і загинув. У 1946-му його зловили і вбили: він переховувався з товаришами, але одна жінка пішла і розповіла про них чекістам, ті прийшли і почали стріляти в них, поранили його. Батько тікав, але його добили.

Уже у 1947 році через діяльність тата мене з мамою вивезли до Сибіру. Прийшли вночі і сказали збирати речі. Мама зібрала нас нашвидкуруч, усього за півгодини. Потім нас відвезли нас на Микулинецьку станцію «Зелена», де стояли товарні вагони. Привезли нас туди рано, стояли увесь день, бо звозили туди людей з усіх навколишніх сіл.

Туди ж приїхали і мамині сестри, які хотіли мене забрати. Пропонували вартовому, котрий стояв біля вагону, горілку і просили мене віддати. Він погодився, сказав, що відійде і вони зможуть зробити це. Але сестри боялися підійти до вагона впритул. Поки ми чекали відправлення, я виходив в туалет на вулицю, вони кликали мене, однак я почав кричати: «Мамо!» – тож вартовий схопив мене, кинув до вагона та й усе.

– Скільки тривало етапування? Де ви врешті опинилися і в яких умовах довелося жити?

По дорозі люди вмирали, поїзд зупинявся, їх витягували і викидали на сніг

– У «товарняках» ми півтора місяця їхали до Росії на Забайкалля. По дорозі люди вмирали, поїзд зупинявся, їх витягували і викидали на сніг. Нас привезли до Читинської області. Там стояли огороджені землянки, а біля них – вартові. Кожна була довжиною десь в 30–40 метрів і з віконечками вгорі. Всередині стояли нари, на яких ми спали. Також була велика плита, на ній ми по черзі варили їсти. Продукти нам спочатку давали за талонами.

Орест Дзвінка з дружиною Марією
Орест Дзвінка з дружиною Марією

– Як склалася у засланні ваша доля?

Російські діти обзивали нас «бандитами» і «бандерами», інколи били

– Я пішов вчитися до хлопчачої школи. Російські діти обзивали нас «бандитами» і «бандерами», інколи били, але доводилось терпіти. Навіть вчителі нас обзивали, указкою били. Але що було робити, треба було якось вчитись, то ми мовчали.

– А чим займалася ваша мати?

– Маму відправили працювати на шахту. Одного разу, коли мені було років 10–11, вона впала там і зламала ногу. Тож я мусив працювати, щоб нам було що їсти. Староста доручив мені пасти коней. Пас я їх вночі, а там же вовків багато було навколо.

Мені страшенно хотілося повернутися назад до України

Потім нас переселили вже у бараки. Там в одній кімнаті доводилося жити по три сім’’ї. Продукти почали давати вже не за талонами, а за гроші.

Мамі було 36, коли вона вдруге вийшла заміж і народила ще одну дитину. Це тепер я розумію, що вона була молода і їй хотілося жити, а тоді я був малим і ревнував. Мені страшенно хотілося повернутися назад до України, до бабусі.

Поет Орест Дзвінка читає свого вірша про мову
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:34 0:00

– І ви втекли?

– Так. Був серпень. Я домовився зі своїм другом. Ми насушили сухарів, а я зашив собі у одяг гроші, які мені вдалося зекономити. Однієї ночі ми втекли: заскочили на поїзд Чита – Москва і поїхали просто на його даху, сховавшись між вагонами.

Шлях пролягав через тунелі у гірському хребті, а поїзд пускав дим, то ми ледь не подушилися на його даху

На Байкалі поїзд зупинився і ми злізли, бо шлях пролягав через тунелі у гірському хребті, а поїзд пускав дим, то ми ледь не подушилися. Люди на зупинці теж повиходили з вагонів, почали купатися в озері. Один з них гукнув іншому українською: «Миколо, подай рушника!». Я почув рідну мову і підійшов до нього, запитавши: «Дядьку, куди ви прямуєте?» – і пояснив, що тікаю до України. Після цього він зі своїм напарником забрали нас з собою до вагона. Коли був контроль, вони нас ховали або на верхній полиці, або в нижньому ящику. Ділилися з нами своєю їжею. І ось так ми потрапили до Москви.

Із Москви нас з собою забрали інші хлопці, які їхали на Львів, взяли нас до Києва, а потім і до Тернополя довезли.

– Як склалася ваша доля далі?

– Після смерті Сталіна мама повернулася додому. А я пішов в армію, служив в Азербайджані. Також закінчив заочний технікум у Бережанах, але механіком мене не взяли, бо брали партійних, а я в комсомол не вступав.

Зараз я на пенсії. Люблю писати вірші. Видав поетичну збірку «Віршовані дзвони».

Поетична збірка Ореста Дзвінки «Віршовані дзвони»
Поетична збірка Ореста Дзвінки «Віршовані дзвони»

Ось один з моїх віршів:

То скажіть-но, українці, як нам далі бути,
Бо у Києві-столиці мови нашої не чути!
В магазині чи метро кого не спитаю,
Лише чую: «Как да что? Вас не понимаю».
Якщо нас не розумієш, то вчи нашу мову,
А в столиці ти не смієш псувати розмову.

Мені було би дуже приємно поговорити зі своїми однодумцями. Тому буду радий, якщо хтось мені зателефонує. Мій номер 068 105 91 75.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG