Доступність посилання

ТОП новини
18 Жовтень 2018, Київ 12:28

Антикорупційний суд: чи дійсно це велика перемога для України? (світова преса)


Політолог Тарас Кузьо в статті для видання EUObserver наголошує: ухваленням Закону про Антикорупційний суд Україна зробила суттєвий крок вперед, та його ефективність буде обмеженою, якщо Європа продовжуватиме служити податковим притулком для українських корупціонерів. Експерт американського аналітичного центру Atlantic Council Мелінда Герінґ пояснює, чому вона не переконана, що ухвалення закону про Антикорупційний суд є великою перемогою. А в політичному журналі Foreign Policy є аналіз про те, чому Росія не вирішує конфлікти, в які втягується, а лише приглушує їх.

Науковий співробітник Центру трансатлантичних відносин ​при Університеті Джонса Гопкінса у США, політолог Тарас Кузьо в статті для видання EUObserver наголошує: Україна зробила суттєвий крок вперед ухваленням Закону про Антикорупційний суд, та його ефективність буде обмеженою, якщо Європа продовжуватиме служити податковим притулком для українських корупціонерів.

Ухваленням Закону про Антикорупційний суд можна завдячити як українському громадянському суспільству, так і ЄС, МВФ та західним урядам, які чинили тиск на Київ. Та цього також ніколи б не сталося, якщо б не підтримка президента України Петра Порошенка, мовиться у статті.

Тепер процес притягнення до відповідальності корумпованих еліт має пришвидшитися, але без допомоги Європи зробити це буде не так просто, пояснює Кузьо.

Річ у тім, що боротьба з корупцією не обмежується Україною, але є багатосторонньою, і також включає Європу.

«По-перше, закликаючи Україну активізувати її боротьбу з корупцією, європейські країни та їхні податкові притулки на Карибських островах продовжують приймати мільярди доларів з України та інших колишніх радянських держав», – пояснює автор. Величезний потік брудних грошей у Європі може бути використаний для купівлі впливу в місцевій політиці, йдеться у статті.

По-друге, Європа вже давно вдавалася до корупції з Євразією, вважає Кузьо, і згадує, серед інших, колишнього канцлера Німеччини, члена правління російського «Газпрому» Ґергарда Шредера.

По-третє, численні європейські країни надають притулок українцям, яких звинувачують у корупції. Наприклад, Сергій Бондарчук, колишній керівник українського «Укрспецекспорту», якого за підозрою в корупції розшукує українська влада й Інтерпол, попросив притулку у Сполученому Королівстві. Олігархи Ігор Коломойський та Олександр Онищенко, наприклад, є опонентами Порошенка, і живуть в Швейцарії та Іспанії, йдеться у статті.

Отже, хоча й заснування Антикорупційного суду – це великий крок вперед у боротьбі із корупцією в Україні, він все ж може бути обмежений діями європейських урядів, які «продовжують закривати очі на джерело незаконного капіталу та надавати притулку тим, хто тікає від правосуддя, а також дозволяти купувати майно олігархам», – зауважує політолог.

Експерт американського аналітичного центру Atlantic Council Мелінда Герінґ пояснює, як ухваленням закону про Антикорупційний суд Україна зробила крок вперед, але іншими діями – два кроки назад.

Реформатори назвали ухвалення закону перемогою, та такі критики президента, як Мустафа Найєм та Сергій Лещенко повідомили Герінґ, що ніхто не радіє – ні реформатори, ні уряд. Справа, мовляв, була в тому, щоб отримати транш МВФ, який був критично необхідним.

Тим часом в той самий день парламент відправив у відставку міністра фінансів Олександра Данилюка, який підтримував реформи. «Його професіоналізм відрізняв його від всіх інших», – пише авторка, яка вважає його відставку приводом для занепокоєння.

Також у четвер парламент призначив 81-річного Володимира Василенка аудитором НАБУ. Він професор права і не має досвіду в боротьбі із корупцією, зауважує автор. Замість того, щоб призначити кваліфікованого Томаса Фаєрстоуна, парламент вирішив обрати безпечний варіант, мовиться у статті.

Тим не менше, деякі інсайдери все ж вважають негативні коментарі щодо Василенка безпідставними, мовляв, він знає свою справу, тому Герінґ пропонує почекати і побачити.

«Існує занепокоєння тим, що адміністрація президента дозволила ухвалити Закон про Антикорупційний суд в обмін на залежного аудитора НАБУ, так щоб естеблішмент міг підірвати антикорупційні установи через процес аудиту», – зауважує автор.

Отже, ще один тиждень минув в Україні: зроблений один крок вперед, і, цілком можливо, два кроки назад, йдеться у статті.

Мелінда Герінґ: «Тільки-но з Києва, і ось моя позиція. Я не переконана, що Антикорупційний суд є такою великою перемогою. Остаточний текст ще не вийшов»:

В політичному журналі Foreign Policy міститься аналіз причин, чому Росія не вирішує конфлікти, в які сама втягується, а лише приглушує їх.

Річ у тім, що між 1917 та 1980 роками втручанням в різні країни Москва намагалася просувати комуністичну ідеологію. Після ж розпаду СРСР, Кремль не зміг пояснити сутність доданої вартості втручання, якщо така взагалі є, йдеться у статті.

Захід, як правило, виправдовує своє втручання на Близькому Сході просуванням демократії, а ось Росія при цьому намагається представити себе як того, хто вирішує проблему.

«Хоча вона й досягла успіху у зменшенні напруженості в Сирії, підхід Росії до врегулювання конфлікту має тенденцію бути ефективним в заморожуванні, а не залагодженні конфліктів», – йдеться у статті.

Наприклад, Москва намагалася «врегулювати» ситуацію в Сирії і в Лівії. Суто теоретично, посередництво Росії потенційно могло б вирішити конфлікти на Близькому Сході. Та вона не вирішує, в заморожує їх: ця динаміка проявляється в ряді конфліктів, які Росія намагалася «вирішити». Серед них: в Криму, Україні, Грузії та Чечні, мовиться у статті.

«Використовуючи силу, Москва змогла нав’язати однобічні рішення цим конфліктам, але не змогла вирішити їх основні причини. Якщо основні причини цих конфліктів не будуть розглянуті, то максимум, чого цей підхід досягне – це крихкий мир або те, що Йохан Ґалтунг називає «негативним миром».

Більш того, російські врегулювання нав’язуються зверху вниз в партнерстві із жорстокими диктаторами, а не знизу вгору, щоб змінити статус кво, вважають автори. Саме Москва допомогла режиму Башара Асада не занепасти, мовиться у статті.

Російська військова та дипломатична участь зазвичай нагороджує диктаторів, які, вочевидь, слугують інтересам Росії, а не підтримують громадянські заклики до свободи та справедливості. Тим самим Росія загострює напруженість, яка в першу чергу призвела до цих революцій», – говориться у статті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG