Доступність посилання

ТОП новини
17 Грудень 2018, Київ 17:55

«Вмикаєте комп’ютер, і мій винахід починає свою роботу» – Любомир Романків


Любомир Романків

Інна Березніцька

Любомир Романків – один із небагатьох винахідників, чий портрет розміщений у Залі національної слави США разом зі Стівом Джобсом. Українець розробив революційну технологію спосіб запису інформації магнітною голівкою на твердий диск. Із цим винаходом пов’язують початок ери персональних комп’ютерів. Радіо Свобода поспілкувалося з Любомиром Романківим та розпитало про розробку, без якої, подейкують, могло і не бути Apple.

– Як ви стали тим, ким є зараз?

– Народився у Жовкві. Батько був головою місцевого осередку «Просвіти», досить знаним адвокатом, УСУСом. Освіту здобув в Австрії, знав п’ять мов. Мати керувала «Союзом українок» на Жовківщині.

Коли прийшли більшовики, то почали складати списки «на розстріл». Приятелі з міської ради сказали, що наша сім’я є у тих записах

Коли прийшли більшовики, то почали складати списки «на розстріл». Уночі до батька прийшли приятелі з міської ради і сказали, що наша сім’я є у тих записах. Тієї ж ночі нам допомогли втекти десь за 50 кілометрів від річки Солокії. Там ми ховалися з 1939-го до 1941-го. Бо мій дід мешкав у селі Губенок, що було кордоном між Німеччиною і Радянським Союзом.

Потім знову повернулися у Жовкву. Батько, як і раніше, працював адвокатом, а я став студентом першого класу Львівської гімназії. Це був мій перший досвід як самостійної особи. І саме тоді я підпільно став пластуном. Після навчання майже кожного дня ми ходили на прогулянки. Але так тривало недовго.

Любомир Романків
Любомир Романків

Спочатку поїхали на Лемківщину. Майже півроку я навчався у Криниці, в українській гімназії. Але потім родина перебралася у Словаччину. Якийсь час ми чекали, бо не знали, як бути. Частину Словаччини зайняли російські партизани, які почали працювати з іммігрантами, відправляти їх на фабрики і так «відбудовувати» країну.

Тоді мені було тринадцять. Батько мав високий тиск, і лікар заборонив йому важко працювати. Щоби врятувати сім’ю, я пішов на роботу. Потрібно було випалювати цеглу і складати її на візочок. І це за температури 50 градусів за Цельсієм! Ті візочки були дуже важкі. Я заледве пхав їх перед собою…

Коли війна закінчилася, то ми залишилися під американським протекторатом. Майже півроку німці не давали нам жодних харчів, то ми виживали, як могли

Уже пізніше ми перебралися в Західну Австрію. Поблизу Зальцбурга мій батько мав приятелів, оскільки раніше там викладав. І Моя мама розумілася на грибах і зелені. Ми шукали все, що можна було знайти в лісі, на дорогах. Хліба у той час я півроку не бачив.

Коли прийшли американці, то вони хотіли нас відправити в Україну. Російські офіцери, які приїздили «в американську зону» і силою забирали чоловіків, говорили, що везуть їх на відбудову, а насправді відсилали тих людей в Сибір.

Багато людей, знаючи про це, на півдорозі вкорочували собі віку. Тоді американці і англійці дізналися і зрозуміли, що є проблема, і припинили цей процес. І так тоді врятувалося дуже багато українців, поляків і втікачів із Радянського Союзу.

Згодом ми поїхали із Зальцбурга до Мюнхена. Я продовжив навчання в українській школі. Вчився там два роки: у четвертому та п’ятому класах. Але батьки все думали, куди ж виїхати.

Моя мама запам’ятала провінцію, в яку виїхав брат мого діда, – в Альберту (Канада – ред.). Через Червоний Хрест ми сконтактували з родиною і за декілька місяців отримали дозвіл приїхати до Едмонтона.

– І як ви пристосовувалися, не знаючи мови і будучи вже підлітком?

– Найперше намагався вивчити мову. Для цього мене записали в католицьку школу, де було багато вчителів українського походження. Я мусив вчити все швидко.

Любомир Романків
Любомир Романків

Але, як виявилося, мої знання з фізики, хімії і математики були набагато кращими, ніж пересічного школяра одинадцятого чи дванадцятого класу американської школи. Ті знання, з якими я приїхав, мені дуже допомогли. Я майже нічого не вчив, щоби скласти іспити. Тому сконцентрувався на історії Канади, мові, літературі.

Мій вчитель англійської казав: як пишеш есе і не знаєш якогось англійського слова, то сміливо пиши замість нього українське. Коли від нього отримував роботу вже з оцінкою, то зверху над українськими словами були написані англійські. Так я довідався, що був один професор математики українського походження, якому вчителі носили мої роботи.

Після школи йшов на роботу з п’ятої до дванадцятої. Ставив кеглі для боулінгу. Тоді мені було шістнадцять. У вільний час їздив на різні курси, займався «Пластом». В Едмонтоні оселилося багато сімей із малими дітьми. Поспілкувавшись із ними, вирішив, що «Пласт» потрібен у тому містечку. І створив станицю. В 1957 році, коли я від’їздив до Америки, у станиці було вже понад вісімдесят людей…

– Як потрапили на роботу в IBM?

Людина може вибитися тільки тоді, коли має цікаві ідеї та самовіддано працює. Кожна людина – свого роду мурашка, яка має якнайкраще робити свою роботу

– Людина може вибитися тільки тоді, коли має цікаві ідеї та самовіддано працює. Кожна людина – свого роду мурашка, яка має якнайкраще робити свою роботу. Я сам заробив кошти на навчання в Альбертському університеті. Навчання для моїх батьків було не по кишені. Прийняли в університет, бо мав дуже добрі рекомендації від директора школи. І хоча до університету приймали фактично всіх громадян, але після першого курсу залишалася всього третина студентів, а до четвертого в інженерії тільки одна п’ята.

Я мріяв стати архітектором, але в Альбертському університеті не було такої спеціальності. Потрібно було їхати до Вінніпега або Британської Колумбії, а це вимагало великих коштів, яких у нас не було. Тому вирішив піти на хімічну інженерію. Туди не так складно було вступити, як там протриматися. Я це розумів і дуже інтенсивно працював.

Після чотирьох років навчання я був другим у рейтингу серед сорока студентів. Та мав іти працювати на хімічну фабрику в Альберті. Там якраз запускали новий технологічний процес видобування міді, нікелю, кобальту. Я пропрацював приблизно рік. Пройшов шлях від інженера до заступника голови. Та потім вирішив, що хочу таки закінчити докторські студії.

Поділився цією думкою із деканом Альбертського університету. Тоді він сказав: «Ви настільки здібні, що я рекомендую вас до найкращих університетів Америки». І дійсно, рекомендував. Я вибрав Массачусетський технологічний інститут, закінчив магістратуру та отримав звання доктора філософії в галузі металургії та матеріалознавства.

У 60-х в Америці якраз почали створювати різні фірми у сфері електроніки. Я подав резюме у шістнадцять – і був усюди прийнятий. Але вибрав – IBM, тому що вона здалася найперспективнішою.

– Як вдалося винайти магніторезистивні мікроголівки для запису інформації? У чому полягала суть цього винаходу?

– Комп’ютер має дві дуже важливі частини. Одна – це напівпровідник, в якому відбуваються всі процеси, обчислення. У той час диски, на які записували інформацію, мали приблизно метр у діаметрі. На них можна було записати п’ять мегабайтів інформації. Для обертання їх навіть існували спеціальні мотори. Їх треба було вбудовувати в цементову базу, щоб вони не тряслися, щоб можна було записувати інформацію, щоб диск був стабільним.

Завдання, яке тоді було в пріоритеті, – зменшити той диск. Голівки, що записували інформацію, нагадували ґудзик, на який намотували мідяний дріт. Все робилося вручну. За день можна було зробити п’ять тисяч таких голівок, за умови, що над цим працювало сто людей.

Тоді дев’ять фірм ламали голови над тим, як спростити процес запису інформації. Більшість фірм дотримувалися такої думки: магнітне записування – одна з найкращих можливостей, та диск все одно потрібно зменшити і збудувати нову голівку. Це був 1965-й. Усі працювали над варіантами розв’язку цієї проблеми. Для того, щоби втілити цей задум, попередні ідеї не годилися.

Тоді я сам почав думати, в який спосіб вирішити цю проблему. Мої перші голівки були досить успішними. Коли фірма дізналася про це, то дозволила їх запатентувати. Однак було заборонено будь-які публікації, бо це могли використати наші конкуренти. Через це протягом перших 15 років роботи в IBM – одні патенти. Людям було невідомо, чим я займаюся, правду знала лише фірма.

Коли будується щось, то інтуїція відіграє дуже велику роль. У моєму випадку дуже важливу роль відіграв той фактор, що спочатку я все робив сам. Перевіряв кожний крок

Пізніше у Каліфорнії працював цілий відділ над магнітним записуванням. Що другий тиждень я літав туди-сюди і випробовував процеси. Нарешті, у 1979-му з’явилися перші магнітні голівки нового типу. Однак IBM далі намагалася тримати це в таємниці. Ми їх використовували лише для дисків, які мали чверть метра в діаметрі.

Процес від задуму до створення голівок зайняв близько двох років. Я працював переважно у Нью-Йорку, але як тільки виникали труднощі з продукцією, то летів на фабрику у Каліфорнію.

Любомир Романків
Любомир Романків

Через це, коли я приїздив до Каліфорнії, то пояснював, що треба зробити або змінити, маючи вже докази. Намагався кожну річ особисто перевірити. Міг дати завдання технікам й таким чином перевірити, чи чесні працівники зі мною.

Тільки-но ви вмикаєте комп’ютер – і мій винахід розпочинає свою роботу. Сама голівка – це магнітна підкова, яка стала приблизно завтовшки в людську волосину. Вона складається з мідяних дротиків та 20 шарів сплаву. Крім того, вся підкова всередині має ще діелектрик. Завдяки цьому вартість запису інформації зменшилася в багато разів.

Ці голівки є зараз в усіх комп’ютерах. Бо інтернет побудований таким чином: ви передаєте інформацію, яка обробляється у комп’ютері, а потім відбувається запис.

Можливо, знайшли б якийсь інший спосіб, але більшість великих комп’ютерів базується на магнітному запису на диски. Якби цього не було, то потрібно було б постійно тримати комп’ютер підключеним до електропостачання. Відповідно, найменший електричний збій знищував би інформацію.

– Першим ваш винахід оцінив співзасновник компанії Apple – Стів Возняк. Він його придбав. Якби ви тоді не винайшли способу запису інформації магнітною голівкою, як би це вплинуло на комп’ютерну індустрію?

– Ми ніколи не планували будувати малих комп’ютерів, але раз на пробу почали створювати малий дисковод. Возняк побачив, що таке існує, й був одним із наших перших покупців того першого пробного дисковода.

Коли Стів побачив, скільки інформації можна на нього записати, то зрозумів, що може зробити невеликий комп’ютер, який можна мати вдома. І хоча IBM не планувала тоді будувати портативні комп’ютери, але коли Возняк збудував їх, використовуючи ті частини, що купив у нас, то фірма почала створювати власні. Тому, ймовірно, якби ми не зробили тих перших малих дисководів, то Возняк не мав би з чого починати.

– Хто ще робив схожі дослідження і був близьким до успіху?

– Тоді дев’ять фірм працювало над цією проблемою. Але інші вісім не зазнали успіху. Більшість із них використовувала до них знані технології. Ніхто не думав про електрохімію як спосіб складення металів. Її використовували винятково для створення біжутерії. Я був першим, хто почав працювати над цим.

Я фактично відомий тим, що увів електрохімічну технологію у побудову комп’ютерів. Зараз одна третина комп’ютерних процесів відбувається за допомогою електрохімії. Все базується на тих працях, які ще я робив і публікував у 80-х роках.

– Ви працювали в IBM понад 50 років, запатентували 65 винаходів, написали більш як 150 наукових статей, отримали тільки від IBM 25 нагород. Список ваших досягнень величезний. Що у планах далі?

Любомир Романків
Любомир Романків

– 30 травня 2017 року я пішов на пенсію. Однак маю бюро в компанії, в якому пишу автобіографічну книжку про все, що я маю ще сказати, та поки що не сказав.

У мене гарна пенсія. Я міг би чкурнути у Флориду чи поїхати, як це модно, у навколосвітню подорож, але мені хочеться задокументувати мої спогади.

Перших двадцять років життя був майже не знаним чоловіком, бо мені не дозволяли нічого публікувати. Мені важливо залишити щось по собі, щоби люди могли прочитати не лише наукові праці, а й книжку.

Раніше планував піти на пенсію і об’їхати цілий світ. Коли почав аналізувати, де був на різних конференціях, то виявилося, що залишається дві країни, яких досі не бачив, – Індія і Південна Африка.

– У 80-х роках ви хотіли запатентувати дуже прогресивну ідею, як на той час, що стосувалася сполучення людського мозку з комп’ютером. Щоправда, тоді це для більшості здавалося фантастикою і вашого патенту не прийняли?

– Справді. Менеджер висміяв мене і сказав, щоб я не фантазував. Сьогодні схожі експерименти проводять на тваринах, рідше – на людях, які мають певні вади. І схоже, що невдовзі це працюватиме. Моя ідея була ранньою пташкою, яка прилетіла на 50 років раніше.

– А в чому полягала суть вашої ідеї?

– Я запропонував таку річ: кишеньковий комп’ютер, який буде під’єднаний мікрохвилями до мозку. Кожний мозок вібрує з певною швидкістю, видає мікрохвилі, які можна частково зловити – і знати, що мозок думає.

Колись прийде час, коли людина зможе комунікувати за допомогою цих хвиль із кишеньковим комп’ютером чи, скажімо, з чипом, що буде розміщений у вусі. Тоді не треба буде використовувати клавіатуру чи голос, щоб передавати інформацію. Та для цього має спершу успішно пройти автоматизація, до прикладу, машин. А тоді вже комунікація мозку з комп’ютером.

– Що, на вашу думку, є успіхом?

Настирливість та впертість – запорука мого успіху. Тоді як інші відмовляли мене, я не зважав і просто працював

– Успіх можна оцінювати по-різному. Я, в принципі, успішний, але міг би бути ще більше. Настирливість та впертість – запорука мого успіху. Тоді як інші відмовляли мене, я не зважав і просто працював. І коли отримував бажаний результат, то це було велике щастя. Воно давало мені сили працювати далі.

– Окрім усього іншого, ви ще й були начальним пластуном. Що це означало для вас?

Хоча я живу в Америці та маю канадське громадянство, але вважаю себе українцем

– «Пласт» мене самоорганізував і дав мені певний спосіб думання, український патріотизм. Хоча я живу в Америці та маю канадське громадянство, але вважаю себе українцем. Для деяких американців це може здатися дивним, але я справді вважаю себе українцем.

Пригадую, як мої батьки, живучи в Канаді, казали: «Переступаєш цей поріг – і ти вже в нашій Україні. Там, за порогом, чужий світ. І тут є наша Україна». Це особливі слова, і я їх дуже добре пам’ятаю… Коли я в Україні, то не відчуваю своєї іншості.

– Як це бути начальним пластуном?

– Для мене начальний пластун – почесне звання. Це людина, яка надає найвищі відзначення, контролює, щоби організація рухалася у правильному напрямку. Так, як найкраще для «Пласту», молоді, України. Це свого роду вишкіл, виховання і підготовка молоді до життя.

Любомир Романків
Любомир Романків

– І, насамкінець, що ви порадите молодим українцям?

Молодому поколінню я б хотів порадити багато працювати над собою, над своїми знаннями, не лінуватися

– Молодому поколінню я б хотів порадити багато працювати над собою, над своїми знаннями, не лінуватися. Зараз багато корисної інформації в інтернеті, можна сидіти годинами і вчитися, стежити за тим, як розвивається наука, куди рухається політика і світ в цілому.

Україну мають розбудовувати сильні молоді люди, які бачили світ, пізнали його і вернулися назад. На останньому особливо хочу закцентувати: попрацювати за кордоном, здобути безцінний досвід, зав’язати зв’язки – і тоді повернутися до своєї країни. Це однозначно допомогло б Україні у розбудові новітніх технологій та індустрій.

(Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду США на підтримку демократії NED.)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG