Доступність посилання

ТОП новини
19 Листопад 2018, Київ 13:44

Немає ніякого примирення із історією, ми маємо із нею постійно боротися – Кадан


Український художник Нікіта Кадан в Одесі напередодні відкриття своєї виставки «(не)означені»

Із 9 листопада по 16 грудня в Одесі триватиме проект «(не)означені» – поєднання візуальних рефлексій художника Нікіти Кадана та текстів низки дослідників про етнічні чистки й інші акти насильства в 30-40-ві роки минулого століття. Виставкова програма також включатиме лекції, дискусії, авторські тури і покази фільмів.

«Спадщиною ХХ століття серед іншого є незліченні та неозначені могили і мільйони вбитих. Їхні імена часто невідомі. А якщо відомі, то насамперед у родинних переказах. Безіменні у числах, вони стають символами та об’єктами пам'яті, політики та досліджень. Водночас теми пов’язані з масовим насильством, все ще є мало осмисленими, особливо локально. Їх й надалі використовують та підпорядковують вузьким ідеологічним рамкам та політичним цілям», – говориться в описі спільного проекту Музею сучасного мистецтва Одеси та Центру міської історії (Львів).

Радіо Свобода поспілкувалося із Нікітою Каданом, який представляє на виставці серії «Національний ландшафт», «Гілка», «Погром» та роботи «Трансністрія» і «Селянин». В інтерв’ю художник розповів про своє бачення декомунізації, відношення до історичних маніпуляцій з боку держави і власний рецепт переосмислення історичної пам’яті.

– Вперше ви представили свої роботи з цього циклу в 2016 році, потім виставка була у Львові, потім деякі роботи в Києві. Що змінилося для одеського варіанту цього проекту?

– В 2016 році я тільки почав працювати із самою темою, перша виставка мала назву «Кістки перемішалися» і проходила в місті Білосток в Польщі. А проект «(не)означені» був створений разом із львівським Центром міської історії. Кураторка Софія Дяк, яка зараз є співкуратором проекту разом із Олександрою Тряновою з Одеси, запропонувала, щоб у виставці брали участь історики, філософи, антропологи, соціологи… Їхні тексти на цій виставці грають не менш важливу роль аніж художні роботи.

Версія в Одесі відрізняється від львівської – тут представлена нова серія, що називається «Гілка». Вона ґрунтується на фотографічних зображеннях жертв етнічних чисток, які в українській офіційній історіографії називаються «Волинською трагедією», а в польській – «Волинською різаниною». Раніше експонувалися роботи на схожу тему з серії «Хроніка», але її придбав музей сучасного мистецтва в Антверпені. Роботи цього циклу зараз експонуються в бельгійському місті Гіль.

З серії «Гілка»
З серії «Гілка»
З серії «Гілка»
З серії «Гілка»

Також в Одесі зовсім інший простір і зовсім інший дизайн експозиції, а для нас це важливо, оскільки проект «(не)означені» ми мислимо єдиним ансамблем, важливо як компонуються візуальні роботи і тексти. Крім того буде представлена нова робота, яку я реалізував в минулому та поточному році в баварському місті Регенсбург в Німеччині. Вона називається «Мешканці Колізею».

У Регензбурзі є міст, яким місто особливо пишається – це перший кам’яний міст в Німеччині, його побудували в ранньому середньовіччі. В тому ж Регензбурзі в 1945 році знаходилося відділення концтабору Флосенбург, яке розмістили в колишньому театрі, який в свою чергу називався «Колізей». В залі для глядачів утримували 460 в’язнів, здебільшого євреїв зі східної Європи, але також гомосексуалів, свідків Єгови, кримінальних злочинців і політичних дисидентів. Умови були такі, що протягом перших двох місяців третина в’язнів загинула. Це відділення існувало недовго – кілька місяців.

І кожного дня в’язнів концтабору вели на роботу через цей кам’яний міст. А їхніми конвоїрами були українці з української поліції, які відступили на захід разом із німцями через наступ радянських військ.

Коли я працював в Регензбурзі, то запропонував зібрати кілька сотень людей, одягнути їх в дерев’яні чоботи і дати їм пройти по мосту. Звук ходьби був професійно записаний і з цього я зробив звукову інсталяцію. В Одесі її будуть вперше демонструвати.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви цитуєте Вальтера Беньяміна, який говорив, що історію пишуть переможці і що реальна історія буде невідома нам допоки не буде відновлена історія тих, кого перемогли. Чи вам не здається, що саме це відбулося із українською історією періоду Другої світової війни. Наприклад, роль Української повстанської армії сильно переглянули.

– По-перше, я звісно не ототожнюю УПА із тими українцями-поліцейськими, про яких говорив, хоча звісно були люди, які переходили з одної організації в іншу. Важливим є інше – «переможці» в нас часто змінювалися останнім часом і завдяки цьому ми розуміємо, наскільки умовними є всі версії. Ми бачимо, як вони будуються, з чого вони зроблені. Якщо б ми народилися і прожили все життя в одній версії історії, в нас би не було можливості засумніватися.

З серії «Погром»
З серії «Погром»

Але ми пам’ятаємо з одного боку проросійські маніпуляції часів міністра освіти Дмитра Табачника, а з іншого – бачимо націоналістичні маніпуляції часів Володимира В’ятровича, голови Українського інституту національної пам’яті. Може ми побачимо ще якісь маніпуляції, але методи залишаються тими самими. Я на нещодавньому телевізійному ефірі в Одесі назвав В’ятровича локальною версією «русского мира» із протилежним знаком.

Існуючий російський антизахідний настрій часів «пізнього Путіна» стає можливим, якщо суспільство перебуває в істероїдному стані, якщо йому постійно демонструють образ ворога, якщо постійно відбувається постійний ідеологічний розігрів і при цьому суспільство достатньо сильно ізольоване. Наш середній клас, що мандрує, не має сильного впливу, а деякі представники цього класу хоча і користуються благами глобалізованого світу, зберігають архаїчні цінності минулого чи навіть позаминулого сторіччя.

– Ми бачимо це і в Росії – багато хто з ідеологів так званого «русского мира» мандрують Європою і Азією, але продовжують просувати архаїчні цінності.

– Так, але ми бачимо це і в поведінці Інституту національної пам’яті. В’ятрович не вийшов невідомо звідки – в нього профільна освіта, інтернаціональний досвід роботи, непогані менеджерські і пропагандистські навички. Але в Україні він будує якісь ультраконсервативний ідеологічний порядок.

– Чи ви вважаєте, що у В’ятровича достатній вплив на суспільство? Два Майдани, вуличні акції, активісти – мені здається, що в українців є така собі «протиотрута» щодо подібних зусиль.

– Я би хотів, щоб воно працювало таким чином. Ми знаємо, що Майдан не був цілком націоналістичним, він був набагато складнішим. Там були представлені дуже різні політичні позиції. Але чи був Майдан антинаціоналістичним? Чи зміг він відторгнути від себе ультраправу ксенофобну складову і відповідних діячів? Будемо реалістами – не зміг. Ультраправі використали Майдан як трамплін і перемістилися з периферії в центр громадського життя і стали впливовими фігурами. Також на них зробили ставку нові політики – не будемо мовчати, що міністр Арсен Аваков утримує приватну армію ультраправих.

В нас немає «протиотрути». Вона може існувати виключно у вигляді потенції і можливості, десь в академічних і критичних ініціативах, десь в правозахисних організаціях. Я не впевнений, що така гомеопатична доза працюватиме для всього суспільства, подібної «протиотрути» має бути більше.

– В інтерв’ю ви також наводили приклади із фотографіями жертв етнічних чисток, які українські історики видавали за українців, а польські – за поляків. В сучасному світі такі фотографії можна назвати історичними «фейками» і чи не здається вам, що декомунізація, яку проводить В'ятрович, є власне боротьбою із подібними «фейками» радянської пропаганди?

– У всій низці законів про декомунізацію я підтримую лише одну норму – всі секретні архіви радянських спецслужб мають бути відкритими. Це абсолютне благо, інформація має бути доступною. В нас з’являється низка борців за незалежність країни, де є, наприклад, Симон Петлюра і Павло Скоропадьский . Одразу з’являються і протиріччя, оскільки подібні борці часто боролися одне з одним, їхні концепції України взагалі різні. Критерій «Україна має не бути Росією» об’єднує дуже багатьох, але цього не достатньо – версій того, чим має бути Україна, є дуже багато.

«Селянин» Нікіти Кадана
«Селянин» Нікіти Кадана

При цьому проект історії, який рекомендує Інститут національної пам’яті, а багато хто з чиновників сприймає їхні рекомендації як наказ, передбачає прославляння діячів, які на заході є співучасниками злочинів проти людства, дуже гарно задокументованих злочинів. І нам буде потрібно або постійно перейматися цим розривом, або розробити іншу «оптику», більш холодну.

Можна до речі говорити про юридичний аспект історії. І на цій виставці є тексти зокрема Джейсона Франсіско, який розглядає юридичні аспекти Голокосту, зокрема посилається на роботи Рафала Лемкіна і Герша Лаутерпахта.

– Я говорив все ж таки більше про «декомунізацію» як боротьбу із радянською спадщиною. Чи вона неможлива без умовної «націоналізації».

– В ідеалі має бути «дерадянізація», але в законі йдеться не про неї. Можна було б говорити про «дерадянізацію» як ліквідацію механізмів патерналістського бюрократичного управління, ліквідацію радянських технік. Замість цього вирішили боротися із ідеологією. Тобто винувата не сталінська і пост-сталінська бюрократія, а Карл Маркс. Хоча колишні комсомольські лідери знайшли себе при новій владі і партійний квіток Ірини Фаріон є одним з символів нашої епохи.

– Ви виступали за збереження зразків радянського монументального мистецтва і радите ставитися до них як до артефактів епохи. Але ж для цього суспільство має бути доволі освіченим для такого розуміння, воно має дійти до цього. Чи немає ризику, що ми будемо залишати умовного Леніна на місці як артефакт, а люди будуть вважати це визнанням актуальності його ідей.

– Є доволі специфічні групи людей, які можуть зберігати вірність цим символам та їх ідеологічному гіпнозу, але вони – це зникаюча натура. Гіпнотичний ефект від монументу будь кому поступово зникає, це феномен минулого. Нам варто подумати про припинення епохи монументальної коммеморації принаймні в формі фігуративних бронзових монументів. Наприклад, можна згадати меморіал Голокосту у Берліні – це зовсім інше аніж черговий бронзовий козак, чи червоноармієць чи герой Небесної сотні, чи герой АТО, чи якимось «ополченцам» по той бік лінії фронту.

Меморіал жертвам Голокосту в Берліні
Меморіал жертвам Голокосту в Берліні

Отже від цієї практики треба відмовитися, а ті монументи, що породила ця практика в минулому, треба розглядати як артефакти всесвітнього музею ідеології під відкритим небом. Тому і пам’ятник Бандері має залишитися на місті, просто розглядати його треба іншим чином – як продукт ідеологічних ілюзій свого часу.

– В дискусіях про сталінізм чи комунізм я іноді чув, що про такі речі краще взагалі не говорити. Не встановлювати хто правий, а хто ні, а просто йти в майбутнє. Як ви вважаєте?

– Людське суспільство і цивілізація побудовані таким чином, що пам’ять і опори на ті чи інші практики минулого – це те, що нас підтримує. Людство конституюється спільною пам’яттю і подібне «забування» деяких моментів, щоб воно не заважало, – це добровільна часткова амнезія, через яку втрачаєш логіку розвитку подій і починаєш робити помилку за помилкою. Просто сам механізм громадського мислення побудований таким чином, що треба розуміти що за чим було і як воно розвивалося. Тому прибирати частину історії в пітьму, не дивитися туди, просто не можна – ми будемо постійно помилятися.

Я думаю, що засудження тих чи інших злочинів має бути спрямовано на техніки і практики управління, загальну логіку вчинків і конкретні результати. А зв’язок цих практик із ідеологічним підґрунтям, зокрема прапором, емблемами чи лозунгами, треба серйозно переглядати.

– А що пропонує робити із історичною пам’яттю проект «(не)означені»? Як ви охарактеризуєте власну модель?

– Я би охарактеризував наступним чином: «історія, що гризе сама себе як грішник в пеклі». Мені довелося побувати в одному пост-радянському музеї, де зробили ще за часів Союзу дуже ефектну експозицію про успіхи колективізації в 1930-ті роки. В 1990-ті роки колектив музею зрозумів, що можна говорити правду, але грошей їм на це не дали – бюджет витрачався на ремонт. І вони розмістили в якості експозиції низку якихось ксерокопій з публікацій української діаспори про Голодомор. Кілька паперів, які навіть не можна було порівнювати із якісно зробленими тракторами та червоними прожекторами радянської експозиції. Але ці папери повністю змінили сенс кожного елементу старої експозиції!

Я більше вірю ось в такі механізми реартикуляції і перенастроювання сенсів, ніж в ідеологічну зачистку простору, після якої зазвичай вирощують нову ідеологію. Я уявляю історичний музей, який включає в себе багато різних наративів. Нехай там існують радянські і націоналістичні версії, нехай це буде одна кімната навіть. Це може бути важко вивчати, але я вважаю, що немає бути ніякого примирення з історією. Ми маємо боротися із нею, маємо боротися із самими собою, знаходитися в процесі постійного переосмислення, критики і самозасудження. Це може бути з етичної точки зору важко, але як писав Заболоцкий: «Не позволяй душе лениться».

– Якщо іноземець спитає вас, як зрозуміти Україну, що ви йому порадите почитати і подивитися?

– Є нова література, наприклад нова книга Євгенії Бєлорусець «Щасливі падіння», є великий фільм «Плем’я», є сучасне мистецтво, наприклад «Бірмінгемський орнамент» Юрія Лейдермана і Андрія Сильвестрова. Готується зараз для бієнале у Венеції нова робота «Відкритої групи» – схоже на те, що вона стане епохальною. Зараз виник проект «Creating Ruin» («Відтворюючи руїни»), що ініціював «Метод Фонд». В ньому беруть участь художники Катерина Бадянова, Іван Мельничук, Лада Наконечна та інші. Це проект про характер довічного руйнування, про створення через руйнування, про безкінечну руїну як патерн української історії.

Нікіта Кадан – художник, закінчив Національну Академію Образотворчого Мистецтва і Архітектури. Автор скульптур та інсталяцій, живописних та графічних робіт. Член групи художників Р.Е.П. та кураторського й активістського об'єднання Худрада.

Проект «(не)означені» відбувається за підтримки програмної ініціативи «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження». Куратори виставки Софія Дяк, Олександра Трянова, куратор спеціальної лекційної програми Оксана Довгополова, автори текстів проекту: Мартін Поллак, Андрій Усач, Кейт Браун, Ґжеґож Мотика, Іван-Павло Химка, Ян Томаш Ґросс, Омер Бартов, Крістоф Мік, Джесика Зичович, Олена Петренко, Джейсон Франсіско, Ганс Ульріх Гумбрехт та Юрій Лейдерман.

Більше цікавих новин, які не потрапили на сайт - у Telegram-каналі Радіо Свобода. Долучайтеся!

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG