24 листопада в Україні вшановують пам'ять жертв Голодомору. Штучний голод 1932-33 років забрав життя мільйонів українців. Радіо Свобода поставило своїм читачам питання, чи зачепив Голодомор їхні родини? Публікуємо відповіді.
Голод болить і зараз. Мої батьки – Клименки Михайло Сергійович та Варвара Федорівна з моєю сестрою Марією пережили голод. А братик Мишко помер. Мама тоді захворіла на тиф, батько опух.
Знесилені від голоду вони просто лежали. Чим могли, їм допомагали сусіди.
Марія пішла з дому й літо ходила попід тинами, там і спала. Згадувала, що діти харчувались кашками (так у нас називали цвіт акації) та ще якоюсь зеленню. Добрі люди теж ділились, чим могли. Прийшла потім додому.
Мишко був у колгоспних яслах до півтора року. Оскільки за ним не приходили, одна з нянь забрала його додому, посадила на полу (таке ліжко) і він так просидів кілька днів без їжі та води. Вона тоді про це ще хвалилася співробітникам. Ті сказали віднести до батьків, аби не брала гріх на душу, щоб він помер там. Вона так і зробила.
З голоду помер також батько моєї мами, Федір Семонович Литвин. Він відмовився їсти, аби діти вижили. Тоді була призначена підвода з кучером в селі, який їздив і збирав трупи. Коли він приїхав до нас, глянув на всіх виснажених голодом й каже: «Давайте заразом і жінку заберу, бо поки доїду до кладовища, вона теж помре, щоб я не їхав ще раз». За матір вчепилась донька Оксана й не дала. То моя бабуся прожила ще 32 роки після Голодомору. Після Голодомору той кучер ще з однією жінкою жартували, що він не забрав її свого часу й вона «досі швендяє».
Тепер я думаю, що для батьків це був поштовх до життя. Мама навкарачки йшла в город, збирала щось, варила суп. Мишко поколупав його ложкою, подивився на маму спідлоба й відмовився їсти. Так і помер. Сестра мами загорнула його в простирадло і віднесла на цвинтар, він був недалеко. Поклали його в могилу, в нішу біля якоїсь бабці. А з іншого боку вже лежала дитина. Ту могилку я бачила теж – тоді просто не встигали копати ями, клали по кілька людей в одну.
Коли мій дід з батьком переїхав із Житомирщини до Миколаївської області у вимерле від голоду село, їм запропонували переселення.
Після дослідження навколишніх місць та курганів з молодими деревцями, мій прадід повернувся до хати, взяв лопату і повів за собою діда. Підвід до порослого травою і деревами кургану, взяв лопату й підкопав. І там, замість землі, було зіпріле проросле зерно. Прадід вказав на це діду й наказав не забувати, передати правду в покоління.
Вони пережили голод, а таких курганів було безліч. Після такої правди вони більше не могли знаходитись у чужій хаті із жахливим минулим, де все населення вимерло. Вони знову повернулись на розбиту голодом Житомирщину.
Я родом із Кубані, голод був і в цьому плодовитому краї. І бабця, і мама розповідали нам про це. Люди з міст ходили хуторами в надії обміняти посуд, речі на щось їстівне.
Бабця пекла коржики з лутиги та макухи, їли кульбаби, коріння рослин. Казали, що 1933-й був дуже засушливим. Люди боялись підняти із землі колосок, не те, що вкрасти зерно.
Мій свекор народився в Дніпропетровській області в селі Чаплинка. У Голодомор він втратив батьків, трьох сестер і братів. Вижила старша сестра, бо на той момент вийшла заміж й поїхала.
Мій свекор – тоді десятирічний хлопчик – втік у Дніпропетровськ і жив там на цвинтарі декілька місяців. Харчувався ящірками, птахами, рослинами. Потім його, як безпритульного, помістили в дитячий притулок. До кінця життя він слідкував, аби в домі обов’язково був хліб. Серед ночі він міг йти в черговий магазин, якщо хліба залишилось мало.
Коли приїжджали до бабусі в гості, вона нам розповідала страшні історії про голод і нам дітям, показала хату, де жінка з'їла свою дочку. Ця дівчинка приходила гратися до дітей моєї бабусі, а потім зникла.
Одного разу моя тітка, найстарша мамина сестра 1915 року народження, була свідком на суді цієї жінки,бо бачила, як у дворі лежали кісточки цієї дитини.
Ми, діти, боялися проходити біля цієї хати. Дуже багато померло людей від голоду. Я на все життя запам'ятала це жахіття, і своїм дітям і онукам розповіла. Не пробачу і не забуду.
Про Голодомор дізнався ще малим у 1984 році завдяки «ворожим голосам» (батьки завжди слухали Голос Америки з 5 чи 6-ї ранку, а також Радіо Свободи). Мене настільки вразило це, що я, як тільки поїхав до маминого села, одразу розпитав свою бабусю, а згодом і діда у батьківському селі. Загинуло близько 40 близьких родичів моїх дідів-бабусь (рідні брати, сестри, батьки).
Брат мого діда (маминого батька) мав 13 дітей. Під час конфіскації у них всього зерна, один комуніст з печі забрав навіть казан із квасолею, яка варилася для борщу. Жінка на колінах повзла до брами, вмовляла лишити їжу дітям. Померла вся родина. Батьків дядько, тоді 12-річний хлопчик взимку з-поміж грудок визбирав п’ять цибулин, які просто згнили б там. Комуняка, як побачив те, наздогнав і забив на смерть, гемселячи наганом по голові.
Одні дід і бабуся врятувалися від геноциду, втікши на Донбас, а потім до Поті, в Грузію ще під час колективізації. Інший дід - до Чечні. А інша бабуся пережила голод у Прилуках.
У моїй родині не любили говорити про минуле. Вони всі були звичайні селяни, не «політичні» землероби, їхнє усе – земля і праця в ній. Вони пережили й репресії під час розкуркулення, і Голодомор.
Забрали все. Потім голод. Я росла в селі, мені здавалось, що їжа там є завжди, яблука росли просто за вікном, а за молоком не ходять до магазину. І тому мені було дуже страшно, в таком місці, серед садків-городів, від голоду гинули люди.
На щастя, моє село не вважало ті події «неврожаєм». А в пам’ятні дні до нас в школу приходили свідки Голодомору: старенький вчитель і бабця, яка завжди приходила з яблуками й плакала під час своїх розповідей. Це була найбільш достойна форма генетичної пам’яті – в залі була повна тиша, що дозволяло закарбувати в юних головах все, що говорили старенькі. Ми знали це всі, ми знали все.
Ми знали, хто і як забирав, усі нюанси. Пам’ятаю спогад розповідь старенької бабці: вона розповідала, як усі раділи, що зазеленіли бур’яни, вони бігли в садок і колишній город обгризати першу лободу. Ще розповідала, як вони дітьми почули біля ставка гарний запах їжі. Тоді тітка винела з хати домашню ковбасу, а в ній частинка людського пальця, з нігтем.
Ще та бабця розповідала про свого сусіда. Вона малою з іншими дітьми бігала до його садка, бо там чомусь і яблука були смачніші, і трава м’якша. А чоловік їх проганяв й дуже злився. Коли почався голодом, він звіром забігав до їхньої хати, аби перевірити, чи вони там бува щось не їдять. Обіцяв тоді, що їх скоро не стане.
Я вдячна тій школі й тим людям за те, що не мала хибних уявлень, що на мене ніколи не діяла пропаганда, псевдоістиричні довідки. Я не вірила у всю ту маячню, якою обростав Голодомор, бо я знала все від найчесніших, найправдивіших істориків – свідків.
Як розповідала бабуся, конфіскацією зерна й будь-яких продуктів займались місцеві покидьки, які нічим не займались і ніким не поважались. Тут їм дали зброю й владу, тож вони й почали свавілля. Верхівка підписувала ці накази, а низи ці накази реалізовувати в стократних обсягах. Бабця тоді втратила батька, помер від голоду.
Конфіскацією зерна й будь-яких продуктів займались місцеві покидьки, які нічим не займались і ніким не поважались
Я це до чого: яка б не була влада, серед народу є чимало гнилих людей, що мріють “виїхати” за рахунок чужої крові, відігратись на чужому горі через проблеми від власного ідіотизму. Так і буде горе, голод, розруха, війна, братовбивство і ненависть одне до одного.
Чи є сенс будувати меморіали тим, кого вбивали люди такі ж, які живуть зараз серед нас? Якби ми пам’ятали це не на пафосних словах, а на ділі, то такі трагедії би не повторювались.
Моя мама народилась в 1923 році. В дитинстві вона мріяла, як купить велику хлібину й наїсться нею, а ще маму свою нагодує. Такі ось дитячі мрії…
Моя бабця й прабабця пережили Голодомор.
Бабця тоді ледь не вмерла. Вони виміняла на базарі якесь блюдце на склянку зернят щириці. Але то виявились зернята блекоти, дурману. Щойно вона стала їх їсти, у неї відібрало мову. Її тоді врятували добрі люди, купили щось в аптеці, аби її врятувати.
А мама мені розповідала, що вона вже після Голодомору пішки йшла додому і її наздогнала підвода, якою їхав тоді колишній голова колгоспу, комуніст. Він зупинився, аби її підвезти. А мама йому каже: «Оце чворохнути б тебе по голові чимось! Ти хоч пам’ятаєш, як нам давав по три галушки й кружку юшки в день, а сам галушками своїх свиней щедро годував?».
Таке було в кінці 33 року, на той момент працювати в колгоспі вже не було кому. А він відповідав: «А нам це дозволялось робити!».
Моя бабуся з Волині. Вони тоді варили кору дерев (взимку), шишки, влітку гриби-ягоди з лісу, лободу.
Дідусь з Хмельниччини, вижили завдяки змерзлим бурякам, які вони зовсім малими виривали зі снігу. Через ті перемерзлі буряки він потім до кінця життя майже не відчував смаку їжі. А ще з’їли труп мертвого коня. Тому в них в родині ніхто не помер. А в сусідньому селі з’їли кількох дітей, про це всі говорили, навіть вказували, в якій хаті живуть людоїди.
Історії про Голодомор – найважливіше та найважче, що я чув з оповідань з моєї бабусі з перших вуст. Багато горя та неймовірних страждань. Як кажуть, комусь історія, а комусь доля.
Це доля нашої родини, і я не пробачу. Пробачити тут просто неможливо.
Моя бабуся народилась у 1915 в селі Пилипонка, що на Житомирщині. Вона розповідала, що вижила завдяки корові. Мій прадід її не зарізав і родина жила на молоці. Ті, хто не витримав, і з голоду різав худобу, не пережив того.
Бабця розповідала, що ходила збирати колоски ночами. Одного разу їх піймали червоноармійці, перевернули баняк зі всім зібраним, але відпустили. Ще казала, що були люди, які зі зброєю ходили по хатах й штрикали підлогу довгими металевими щупами, шукали прикопане зерно.
Про хліб з лутиги розповідала. Про те, як люди не могли вийти з хати й просто кричали «Хочу їсти!»…
За словами бабці, в їхньому селі було три Голода. Під час другого голоду в неї померло двоє дітей. Це було до війни. Після цього вона ще народила двох, а наймолодшою була моя матір.
Голодомор – це історія моєї сім'ї. Моя бабуся жила в Білоцерківському районі й залишилася із сестрою вдвох. Її мати й троє діток померли, а батько пішов шукати їжу й не повернувся.
Я з дитинства згадую її розповіді про року, жолуді, гниле лушпиння, яке вони їли. Бабуся з сестричкою наїлися отруйних грибів, бо голод був нестерпним. Прийшли до тями вже в дитячому будинку.
Я ніяк не могла зрозуміти, чому про цю нелюдську трагедію не розповідали підручники історії (я вчилася в радянський період, в 70-их роках). Саме тоді, ще підлітком, я почала розуміти брехливість й жахливість радянського режиму.
Давно живу за кордоном, але завжди розповідаю своїм дітям про цей злочин радянської влади. У 2015 році - дочці було тоді 15 років - коли ми приїхали літом до Києва, вона перше, що захотіла побачити, це був Меморіал Голодомору. І вона знайшла в Книзі пам'яті імена з нашої родини. В той рік вона розповіла про Голодомор в школі, під час дня пам'яті жертв Голокосту.
Мені бабця чоловіка розповідала,що під час Голодомору була на заробітках в Грузії, та намагалась відправити поштою посилку з їжею. Їй прямо сказали, що одяг можна, а їжу в Україну не пускають. Хтось ще має сумніви, що голод був штучний?
Моя бабуся пережила Голодомор і розповідала мені, як їй вдалося вижити і врятувати від смерті мою маму.
Їй вдалося найнятись на роботу до болгар, яким здавали землю в концесію. Вона в них батрачила просто за їжу. Їй категорично було заборонено навіть зернятко брати з собою.
Маму врятувало те, що в бабусі було достатньо грудного молока. Що цікаво, виявляється, болгар не чіпали, а ось українців розкуркулювали, забираючи все, що можна було їсти. Ще родину з материного боку рятувало те, що бабуся мала сіль й пішки ходила вимінювати цю сіль на харчі. Ходила вона в сусідні області, я так розумію, в російські, бо жила вона тоді біля Єнакієва.
«Пощастило» моїм дідам. В 1929 році, рятуючись від тотальної колективізації й розкуркулення, вони покинули все нажите добро: будинки, сільське господарство. Погрузивши у підводу сім’ю, вони подались на будівництво залізної дороги Ленінград-Одеса. В Ленінградську область й в Україну вони повернулись лише за 6 років. Вже «пролетаріями» при ПЗЗД.
До того часу вже розквітнув колгоспний лад після Голодомору..
