Доступність посилання

ТОП новини
20 Червень 2019, Київ 06:05

«Ми відстоювали кожен сантиметр цього аеропорту»: «кіборги» пояснили важливість оборони ДАП


Фрагмент плакату Юрія Неросліка

16 січня в Україні вшановують захисників Донецького аеропорту, які протягом 242 днів – із 26 травня 2014 року до 20 січня 2015 року – тримали його оборону від ворога. Чому це було важливо? Радіо Свобода публікує думки семи учасників тих подій.

«Дім-Дім», боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади:

«Люди йшли в аеропорт, коли він вже був оточений, коли залишався один пост, купа трьохсотих, коли нас витравлювали газом і залишався під нашим контролем клаптик землі розміром не більше ніж палата в госпіталі, з усього аеропорту… Люди йшли туди і розуміли, що йдуть в оточення, в саме його ядро. А що робити, як треба було йти.

Деякі пропонували його знести, підірвати і все, щоб сепаратистам не дістався, та це було б зробити не просто. Щоб завалити перший поверх було закладено близько чотирьох тонн тротилу. І після вибуху завалилася лише підлога, а сам аеропорт стояв. І ми стояли.

Там не було людей, якими б я не пишався. Кожен з тих, із ким я служив, для мене герої. Декого з цих людей вже нема серед живих, дехто й досі у полоні, хтось вже вдома із сім’єю, а багато хто й досі на передовій. Проте кожного дня вони робили і роблять вчинки, які змушують ними пишатись».

Михайло Кучерявенко, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону:

«Ми всі розуміли ще задовго до трагедії, що все буде приблизно так, як і трапилося, і що кожен заїзд може бути останнім, але добровольців завжди вистачало для ротації, адже там були наші брати і їх потрібно було міняти.

Коли пішли «договірні заїзди» з ретельним оглядом рюкзаків і кишень, наші бійці відмовилися їхати в ДАП – це ганьба, коли тебе ворог обшукує як злодія! Ми запропонували заходити, як і раніше, з боєм, а інакше ніхто не поїде! А начальник розвідки сектору обізвав нас боягузами. І ми поїхали, ми терпіли цю ганьбу, це приниження, коли ворог копається у твоїх речах.

Коли рухнув аеропорт, у нас був шок, багато хлопців лишилися там. Скажу одразу, не звичайні військові зазнали поразки, а програло командування, бо у них немає війни, вони п'ють каву в своїх кабінетах».

Леонід «Дєд» Станчук, окремий 90-й батальйон 95-ї аеромобільної бригади:

«Наших хлопців не розпинали, а вішали. Було таке, коли терористи зайняли старий термінал, а наші відійшли на новий. На старому терміналі вони повісили одного нашого і двох своїх. Вони навіть своїх вивісили, мабуть, щоб настрахати нас.

У полон наших багато потрапило. Кулеметника Ігоря Брановицького з нашого підрозділу катували, а потім сам «Моторола» його застрелив – добив. Хлопці розказували, що терористи зразу питали, де кулеметник, й сказали, що він «200-й». Ігор себе тримав гідно. Вони його побили так, що був, як холодець, а «Моторола» уже добив.

Про всіх хлопців, з яким воював, можна розказувати, як про героїв. Бо ні один не злякався, не відійшов назад, не втік, не сховався, ні десь не пересидів».

Денис «Кліщ» Кліщевський, боєць 93-ї окремої механізованої бригади:

«Жаль, що тільки коли побачили вежу знищеною, а термінал зірваний, то лише тоді зрозуміли, що оборона була не ефективною.

Повернутися з самого аеропорту – також шанси були мінімальні. Перебувати у диспетчерській вежі, у той момент, коли вона руйнується і розуміти, що вплинути ні на що не можеш – дуже страшно. Моторошно, коли танк обстрілює прямою наводкою, нас підкидає на півметра і у нас купа поранених.

Відчуття наближення якогось кінця за час перебування в аеропорту у мене було кілька разів. Особливо, коли 13 січня впала вежа, у нас не залишалося протитанкової зброї, і по нас в цей час працював танк. Тоді я думав, що це все. Ми стискали зуби, підкочувалися під стіну і прощалися один з одним. Обіймали один одного і чекали того останнього пострілу. Хлопці думали, що нас там вже не існує».

Ростислав «Бобер»​ Смусь, боєць 93-ї окремої механізованої бригади:

«Аеропорт варто було тримати. Був момент, восени 2014 року, коли можна було захопити не тільки летовище, а й «Спартак», «Метро», монастир, звідки по нас гатили. Можна було не заходити в сам Донецьк, а лишатися на околиці. Але команди нам не давали…

З точки зору стратегії, найціннішою була злітна смуга. Наскільки мені відомо, товщина бетону там сім метрів – дуже багато. Її розбити нереально. Міна влучає і лишає лише маленьку щербину. І якби ми не тримали аеропорт, якби не знищили «злітку», щоб не сідали літаки, там міг би бути другий «котел». І вони могли геть до Красноармійська (нині Покровськ – ред.) дійти».

Сергій «Араб» Гурін, командир 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї аеромобільної бригади:

«Дуже неприємно, коли питають, навіщо було утримувати Донецький аеропорт. Якщо б таке питання почули солдати, якими я командував біля аеропорту і в самому терміналі, їм би було дуже неприємно. Тоді не було запитань, «чому» і «навіщо». Люди відстоювали кожні 15 сантиметрів цього аеропорту, не кажучи вже про його стратегічне значення для продовження наступу.

У моєму підрозділі після боїв в аеропорту загинуло 30 людей і ще 4 зникли безвісти – це за півтора місяця.

Я дуже часто думаю про Донецький аеропорт... Думаю, що термінали врешті-решт захоплювали не «ополченці» «Спарти» чи «Сомалі», а, швидше за все, спеціалісти нашого східного сусіда. Але вони не можуть без підлості – попросили нас не стріляти деякий час, щоб могли прибрати свої «двохсотих», зокрема з підвалу. І тоді, швидше за все, і заклали вибухові пристрої під термінал».

Більше історій оборонців Донецького аеропорту читайте у спецпроекті Радіо Свобода.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG