Доступність посилання

ТОП новини
25 Червень 2019, Київ 21:07

Коломойський запустив на вибори президента України щонайменше трьох кандидатів (огляд преси)


Коломойський за підтримки популярного телеканалу запустив на виборчу орбіту щонайменше трьох кандидатів, у кожного з яких немає шансів виграти, але є великі можливості для критики Банкової. І особисто Петра Порошенка – одного з головних об'єктів реприз колективу Зеленського. Як наголошує в тижневику «Новое время» Вахтанг Кіпіані, виборець, готовий голосувати за Зеленського і за його віртуальну партію «Слуга народу», чекає манни небесної. При цьому не йдеться про перемогу. Навіщо успішному артистові, раніше не поміченого в громадських і політичних справах, відповідальність за фронт, за життя мільйонів людей, за дипломатичну війну, за проходження кораблів в Маріуполь і Бердянськ? Навіщо Зеленському все це? Йому потрібна капіталізація бренду. І гроші, які можна зібрати на скандалі і, якщо вийде, на новому політичному брендові «Слуга народу». На жаль, зазначає журналіст, створити партію під ключ, розкрутити і завести в парламент – це теж бізнес. Дописувач також переконаний, що Коломойському важливо помститися державі, яка забрала у нього «ПриватБанк», і мати можливість доїти у власних інтересах «Укрнафту». Заголовок статті – «Троль держави».

Основним завданням технічних кандидатів у президенти є відтягти на себе голоси від потенційних лідерів перегонів, таким чином сплутавши карти. Коли між лідерами незначний розрив і кожен голос на вагу золота, ця технологія особливо ефективна, констатує «Український тиждень». Визначити технічного кандидата просто: він передбачувано непрохідний, часто не має команди, вискочив, як Пилип із конопель, від нього багато галасу або його прізвище та ініціали до болю нагадують ПІБ фаворита. Це загалом. А конкретніше цих заробітчан навіть можна поділити на дві підгрупи: ті, хто відтягує голоси, адресно працюючи з певною аудиторією, заплутуючи її та створюючи паралельну реальність, і ті, хто агітує проти конкретного кандидата, а не за себе (поширює компромат, наговорює, галасує). Щось на кшталт: «Пане Ющенко, ваша дружина американка»... Зазвичай, за таку творчість платять лідери перегонів, але не тільки. Є чимало гравців на шахівниці, які водночас розкладають ще й свої особисті пасьянси, запускаючи, як їм здається, вигідні для себе багатоходівки. Так, – зазначає автор статті Роман Малко, – любить працювати Ігор Коломойський, чиїх проектів у бюлетені цього разу буде щонайменше три: Володимир Зеленський, Олександр Шевченко та Віталій Купрій. Або його колега з олігарх-клубу Рінат Ахметов, якому приписують патронат над Олегом Ляшком, Олександром Вілкулом, Сергієм Тарутою та Євгеном Мураєвим. Неважко помітити, що йдеться про доволі різнобарвну публіку, інтереси якої можуть перетинатися. У цьому теж є сенс. Окрім відтягування голосів та накручування балів на майбутнє вони ще й виконують функцію доданої вартості до політичних торгів. Скільки всього буде технічних кандидатів, остаточно стане зрозуміло, лише коли сформуються комісії, констатує автор. Зазвичай ці гравці або зовсім не вводять туди людей, або вписують усіх, кого зуміють знайти, не перебираючи якістю та свіжістю. А за тим, на кого саме вони працюватимуть, можна буде оцінити, хто їхній реальний роботодавець. Кандидат, який наймав, чи той, хто наймав кандидата. Врешті, у великій кількості технічних кандидатів є навіть позитив, переконує дописувач. І це не лише вливання в бюджет хай незначних, але коштів (2,5 млн гривень із особи), а й додатковий підробіток громадянам, залученим до кампанії. Загалом основна інтрига крутиться довкола того, як ключовим гравцям вдасться переграти одне одного. Завданням Тимошенко є завалити президента, протягнувши в другий тур когось зі слабших конкурентів. Для цього вона спробує використати всі наявні ресурси, зокрема й технічних кандидатів. Зважаючи на те, як нині Юлія Тимошенко пнеться зі шкіри й до яких нестандартних кроків вдається, ці вибори вона сприймає як останній шанс, а отже, вирішальний бій. На цьому наголошується в статті «Сага про 3%».

Президентські вибори стануть прелюдією до більш важливої події – осінньої парламентської кампанії. Саме її підсумок покаже, чим займеться новий глава держави: безглуздою війною з депутатами чи втіленням в життя своїх планів. Експерти тижневика «Новое время» впевнені, що ймовірність першого варіанту помітно вище. Видання нагадує, що Україна – парламентсько-президентська республіка, і стабільна більшість депутатів не тільки забезпечує проходження важливих для президента законопроектів, але і затверджує прем'єра з усіма міністрами. Може також відправити Кабмін у відставку, чи не схвалити його програму дій. Експерти видання прогнозують, що дієслова «прибрати», «не схвалити» та подібні їм стануть визначальними для депутатів зразка 2019 року. Уже хоча б тому, що новий – дев'ятого скликання – парламент буде строкатим у всіх сенсах. «Наступна Верховна Рада буде набагато більш роздробленою, ніж нинішня. Знайти консенсус буде важко – навколо одні популісти», – наголошує в тижневику політолог Володимир Фесенко. Матеріал називається «Рада-шарада».

Спроба анексії Криму – перша з часів Другої світової війни на теренах Європи – стала по-справжньому грубим і серйозним порушенням міжнародного права. «Дзеркало тижня» наголошує, що напавши на Україну і загарбавши Крим, Росія не тільки вчинила те, що, в принципі, вчиняти заборонено, – силою забрала частину території іншої держави, а й спрямувала свої дії проти інших. Насправді у 2014 році вона напала на кожну державу світу й відібрала в кожної з них свій умовний Крим. Ніхто достеменно не знає, коли завершиться окупація, зазначає тижневик. Радянська окупація балтійських держав тривала п'ятдесят років, негласна окупація росіянами Придністров'я триває більше двох десятиліть, грузинські регіони Абхазії та Південної Осетії окуповані «російськими миротворцями» вже понад десять років. Зрозуміло одне: російська окупація Криму – це надовго, зазначає автор статті Максим Кононенко. Щоб «надовго» не перетворилось у «назавжди», Україна має протиставити російському агресору послідовну, системну й консолідовану політику невизнання, розраховану на далекосяжну перспективу. Саме політику, а не фрагментарні й розпорошені, хоч інколи ефективні дії. Судові та арбітражні провадження – важливий трек, але обмежений юрисдикцією органів, які розглядають позови. Контрзаходи і санкції – дійовий важіль, але залежить від доброї волі партнерів. Дипломатичний протест – незамінний інструмент дипломатії, але без конкретних дій залишається порожнім звуком. Жоден із них не в змозі радикально змінити ситуацію. Лише їх поєднання з проактивною політикою невизнання здатне якщо не зупинити, то уповільнити час, який працює сьогодні проти України, наголошує автор.

Плани надходжень від приватизації в Україні провалюються кілька років поспіль, констатує «Дзеркало тижня». Позитивні зрушення помітні лише у процесі так званої малої приватизації, та й вони на загальну картину поки що майже не впливають. Бюджет не отримує запланованих коштів. Інвестори не отримують сигналу, що Україна готова чесно і прозоро продавати своє майно. Видання наголошує, що держава лишається власницею величезної кількості підприємств та інших об'єктів, лише точково покращуючи якість свого управління і не усуваючи жодних корупційних ризиків, пов'язаних із низькою ефективністю держуправління. Про перспективи приватизації та інші проблеми управління державною власністю розповідає заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України Максим Нефьодов у статті «Велика приватизація – це велика проблема».

Про те, якими темпами може зростати українська економіка, розповідає «Український тиждень». Видання пише, що за останні чотири роки в Україні відкрились 207 нових заводів. Більшість із них – це проекти іноземних інвесторів. Заводи невеликі – на кілька сотень працівників. Разом вони створили кілька десятків тисяч робочих місць, що менше як 1% зайнятих в Україні. Тому поки що їхній внесок у зростання ВВП України невеликий. Але на сьогодні важливо інше: країну вже тепер розглядають як потенційно повноправну складову європейського ринку, тому намагаються встигнути скористатися з низьких зарплат і розмістити тут виробництво, яке окупиться за лічені роки. Тільки-но ця тенденція стане масовою, високі темпи розвитку українській економіці гарантовані. Але головне, що це буде якісне зростання з ефективними робочими місцями. До того ж що більше виробництв іноземних компаній буде на території держави, то більше європейські та інші розвинені країни будуть зацікавлені в безпеці України, наголошує тижневик.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG