Доступність посилання

ТОП новини
27 Червень 2019, Київ 04:55

Казанський: в ОРДЛО озвучують методички Кремля щодо виборів президента України (огляд преси)


Голосування на одній з виборчих дільниць у Києві (архівне фото)

Як розцінюють вибори президента України нинішні та колишні лідери угруповань «ДНР»/«ЛНР», що діють на окупованій частині Донбасу, розповідає дописувач «Українського тижня» Денис Казанський. Він зазначає, що номінальні лідери та офіційні спікери цих угруповань останнім часом уже майже не говорять про приєднання до Росії, хоча у 2014 році закликали населення Донбасу братися за зброю й приходити на «референдум» саме заради цього. Тепер в ОРДіЛО старанно озвучують надіслані з Кремля методички, сенс яких у тому, що «ДНР» і «ЛНР» хочуть реалізації мінських угод, а отже, повернення до складу України на правах районів з особливим статусом. Журналіст нагадує, що кілька днів тому ватажки угруповань Пасічник і Пушилін синхронно виступили з однаковими промовами, суть яких зводилася до того, що лідери «республік» готові до прямих переговорів із Києвом. Усе це різко відрізняється від заяв бойовиків на початковому етапі війни про те, що «жодних переговорів із хунтою не буде». Щоправда, сьогодні всі, хто це казав, або мертві, або були змушені виїхати до Росії. Загальні очікування від українських виборів у «ЛДНР» дописувач характеризує – «хто завгодно, аби тільки не Порошенко». У межах цієї інформаційної стратегії ЗМІ бойовиків сьогодні в нейтральному ключі цитують усіх опозиційних кандидатів, які критикують нинішню українську владу, зокрема й Тимошенко та Зеленського. Утім, дописувач наголошує, що розраховувати на різку зміну політичного курсу України після виборів росіянам не варто. Відверто проросійські сили майже не мають шансів на перемогу. А решта здати національні інтереси просто побоїться. До того ж Україна – парламентсько-президентська республіка. І розстановка сил нині така, що жодна з політичних сил не здобуває одноосібної влади. У цій ситуації шансів на радикальну зміну зовнішньополітичного курсу країни вкрай мало, наголошує автор.

Хто б не зайняв крісло глави держави, існує безліч обмежень, про які мало хто замислюється, наголошує дописувач тижневика «Новое время». По-перше, майбутній президент не стане тим, хто швидко змінить країну. Україна – парламентсько-президентська держава, де президент без парламенту майже нічого не може зробити. По-друге, майбутній президент не стане тим, хто закінчить війну. Крайній варіант – капітуляція на умовах Кремля – зовсім не означає закінчення війни, лише її ескалацію. Адже капітуляція неприйнятна для більшості українців, і значна їх частина продовжить боротьбу. По-третє, майбутній президент не стане людиною, яка швидко пересаджає всіх корупціонерів і ворогів народу. Навіть якщо почати судову реформу заново, це потребуватиме кількох років. А ще ж треба реформувати прокуратуру і органи слідства. По-четверте, майбутній президент не стане тим, хто швидко розбереться з олігархами. Це тривалий і складний процес, пов'язаний зі зміною правил гри в економіці, політиці і медіа. Правила гри змінює парламент. Навіть сильний тиск президента не зробить цей процес швидким. Автор статті наголошує, що віра у всесилля президента заснована на незнанні Конституції, хоча її зовсім нескладно знайти і прочитати. Ця віра заснована також на ірраціональних очікуваннях героя, який всіх врятує, – а відтак, людям нічого не доведеться робити самим, можна покластися на нього. У нинішніх умовах будь-який кредит довіри герою буде швидко розтрачений, адже він не зможе виправдати очікувань, викладених вище в чотирьох пунктах. Дитяча віра в чудо, у всесильного героя – не найкращий порадник. Хто б не став наступним президентом, він або вона зможе мало, хоча б через те, що має високий антирейтинг, а значить, не буде президентом всіх українців. Про те, що ж дійсно зможе майбутній президент, йдеться в статті «Ким не буде президент».

Політична діяльність в Україні – найперспективніший і найуспішніший вид бізнесу. Ніщо не зрівняється з можливостями та дивідендами, які він спроможний дати в короткостроковій перспективі. І, як переконує «Український тиждень», передвиборча лихоманка це чудово підтверджує. Фактично партійне будівництво в Україні досі перевернуте з ніг на голову. В українських партіях практично немає внутрішньоорганізаційної демократії. У велику політику рідко хто потрапляє з низів, проходячи певні щаблі зростання. Керівництво обирається лише формально, із кола наближених до власників чи спонсорів партії. Саме вони вирішують, як наголошує автор статті, кого просувати кар’єрною драбиною, формують списки на виборах і затверджують кандидатів в округах. А те, що свою політичну структуру ці люди розглядають виключно як бізнес-проект, який, потрапивши у владу, повинен буде відбити капіталовкладення та давати прибутки, то й критерії відбору кандидатів відповідні. Доступ до партійного ліфта дістають ті, хто цю роботу зможе виконувати. Не політики за покликанням, що мають чітку ідеологічну позицію, повагу й підтримку колег по партії та виборців, а ті, хто виявиться лояльнішим і кориснішим для бізнес-корпорації. Тобто такі самі бізнесмени й заробітчани, як і ті, хто їх наймає. Тижневик наголошує, що без радикальної заміни політичних еліт, і допоки олігархія, як клас, не буде усунута від управління державою, усілякі сподівання на оздоровлення української політики марні.

Білогвардійська тема щасливо пережила розпад СРСР і залишилася естетичним взірцем сучасних імперців, символом реваншу «русского мира», констатує «Український тиждень». Співці імперії агресивно ностальгували не за лампою з фортепіано, а за принадою «правильного» світового ладу, де немає місця якимось хохлам, гетьманам і петлюрам. Михайло Булгаков – творець міфу «Білої гвардії», міфу, який має мало спільного з реальністю: ота капсула приватності, в якій нібито до часу ховаються гідні чоловіки й прекрасні жінки, де зберігається правильне уявлення про порядок речей. Дописувач тижневика Юрій Макаров звертає увагу, що одним із активних реконструкторів на «білу» тему виявився той самий Стрєлков-Гіркін, який через кілька років був серед перших, хто розпалив вогонь загарбницької війни. Виходить, добровольці-недоуки, нинішні посланці Росії в Україні, Сирії, ЦАР – прямі спадкоємці тих офіцерів без страху й докору, які співали про «Вєщєго Олєга», ненавиділи Україну й чекали більшовиків як визволителів.

Вибухова хвиля від історії про контрабанду запчастин для української оборонки зачепила багатьох, а декого серйозно засипало уламками. Тільки от чи буде від цього позитивний ефект, хтозна, зазначає «Український тиждень». Чогось принципово нового країна насправді не дізналася. Про те, що є контрабанда, корупція в «Укроборонпромі» та ділки, які наживаються на армії, кажуть давно. Чимало на цю тему писали журналісти, вояки, політики. Про те, що найкращі друзі-менеджери вміють «косити гроші» під носом у господаря, теж відомо багатьом, хто мав стосунок до бізнесу. Однак, безслідно скандал не минеться вже бодай тому, що розслідування недарма з’явилося за місяць до виборів. Ще й відразу після того, як СБУ надала докази причетності партійців «Батьківщини» до створення мережі зі скуповування голосів. Час вибраний вдало, і меседж цілком зрозумілий. Якби ще трохи більше інформації, хто й задля чого злив, було б ідеально, зазначає видання. Самі автори розслідування кажуть, що якогось особливого криміналу в контрабанді немає. У цьому конкретному випадку, мабуть, таки правда. Теоретично є, але якщо інших варіантів, як допомогти армії та дістати деталі для військової техніки, бракує, то він припустимий. Усе для перемоги. Інше питання – знахабнілі мажори, яким насправді байдуже, на чому заробляти. І тут реальна проблема, наголошує тижневик у статті «Прицільний постріл».

Кого підтримають на президентських виборах молоді чоловіки-городяни і пенсіонерки із сіл та що спільного в електорату Юлії Тимошенко і Петра Порошенка, досліджував тижневик «Новое время». Експерти видання зазначають, що в українській політиці надто довго все вирішували люди, які «навчалися керувати державою в приймальні Леоніда Кучми». Тепер же настав час для появи нових облич. Лідерство Зеленського – це перша ознака того, що приймальна Кучми закінчується. Він не олігарх, не апаратник із стажем, нетиповий герой 1990-х, оброслий незрозумілими мільйонами, зв'язками і компроматами. Однак якщо шоумен, ставши главою держави, обдурить надії електорату, то вся його популярність закінчиться за перші місяці: Зеленський, на думку експертів, не зможе протягнути п'ять років, як Порошенко, за рахунок фінансових і апаратних ресурсів. Видання пише, що Зеленський часто бореться за виборця, який не симпатизує іншим кандидатам. Ядерний електорат решти п'яти рейтингових претендентів на крісло глави держави становлять вже немолоді жінки, які здебільшого живуть в сільській місцевості. Розрізняються вони лише віком: серед прихильниць Порошенка і Тимошенко найбільше дам від 45 до 50, а у Гриценка, Бойка і Ляшка – це вже пенсіонерки старші за 60 років.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG