Гра з мистецтвом. Як фотографи відтворюють полотна відомих художників

Потрапити всередину картини, відчути її атмосферу і перевтілитися у того, хто зображений на полотні – такий спосіб контакту із мистецтвом практикують фотохудожники Вікторія Сєргєєва і Сергій Чех. Їхній спільний проект «Гра у мистецтво» набирає обертів, а роботи збирають «лайки» у соціальних мережах Радіо Свобода поговорило з митцями і про їхній проект, і про те чи потрібне комусь мистецтво у часи політичних та соціальних катаклізмів і популізму.

​– Що це за напрямок творчості відтворювати у фотографії полотна відомих художників)?

Вікторія Сєргєєва: Я не думаю, що цей окремий напрямок. Принаймні, ми називаємо це проектом: «Гра в мистецтво». Ми створюємо часом впізнавані, часом іронічні фото, які частково повторюють сюжети творів великих художників, або ж передають манеру майстрів, характерну для тієї чи іншої епохи у живописі.

Нам цікаво не лише правильно «поставити» світло, а й передати атмосферу, спробувати вкласти в фотографію стільки ж емоційної сили, скільки вклав автор у створення оригіналу.

А ще дуже цікаво відчути себе героєм або героїнею класичного полотна, перевтілитися в створений ним образ.

І головне, в процесі цього всього на якусь мить можна відчути себе самим цим художником – Рембрантом чи Пікассо.

Сергій Чех: Колись був подібний проект Катерини Рождєствєнської у журналі «Караван Історій». Це була спроба створити точну копію картини. Була проведена титанічна робота. Картинка підбиралася під актора, з урахуванням практично повної схожості. Фактично застосовувалася практика кіностудій. Але, на наш погляд, це все ж була радше форма копіювання.

У нас інший підхід. Нас тільки двоє. Ми самі і художники, і гримери, і постановники. Використовуємо ми найпростіше обладнання.

– Розкажіть як ви працюєте. Що кожен із вас вносить у проект?

Вікторія Сєргєєва: Раніше я вибирала картину сама, а тепер її «замовляє» глядач. Оскільки Сергій категорично не хоче збривати бороду, мені доводиться бути і «чоловіком», і «жінкою». Я сама себе гримую, підбираю одяг.

Сергій же виставляє нашу робочу зону, освітлення, коригує мене в кадрі, ми обговорюємо емоцію, деталі і нюанси, дивимося разом, що у нас виходить, а потім доводить розпочату справу до кінця.

Сергій Чех: Професіонали відрізняються від любителів тим, що володіють графічними програмами, як мистецтвом. Треба вкрай обережно доводити роботу до бажаного результату.

Зазвичай, у фотографію ми додаємо по необхідності текстуру, які не можемо створити вдома за допомогою фонів, які використовуємо для зйомок. Це додає фотографії флер живописного полотна.

​– Яку мету ви ставите перед собою, про що мрієте? І чим це може бути цікавим іншим людям?

Сергій Чех: Нам би хотілося нагадати людям, що фотографія – це мистецтво, це вміння і великі можливості, про які забули в гонитві за кількістю і кольором. Адже фотографія – це історія, не менш глибока, ніж картина, написана великими художником.

Наш проект – це акцентування уваги на тому, що всередині, це як відкритий перелом, це спроба сказати, що досягнення великих художників – це непрочитана більшістю фотографів книга майстерності.

Вікторія Сєргєєва: Так. Ми багато завдань перед собою ставимо. І мрій у нас багато. Одна з них – навчити людей бачити якість фотографії, навчити читати фотографію, думати про те, що це і для чого?

Я, наприклад, люблю «розумне фото». Просто картинка в різкості для мене не має значення, якщо вона не наповнена змістом.

Тому моя виставка – «Cоntentus», яка нещодавно пройшла в Одесі, була в категорії «філософське фото». Моєю метою було вивести глядача на діалог із усіх тем, які я намагалася висвітлити у роботах – від особистих, внутрішніх відчуттів до сприйняття сьогоднішнього світу.

І, як мені здається, це вийшло. Ті історії, які мені вдалося розповісти, глядачі обговорювали на зустрічах, про це ділилися думками у соціальних мережах. Писали і мені. Тобто, фотографія, обтяжена думкою – вона цікава.

Хочу, щоб інші проекти, які в роботі зараз, приносили результати, змушували думати і говорити про себе говорити.

​Сергій Чех: Реалізація мрій – це робота. Коли я захотів відновити історичні методи друку фотографії – я просто почав над цим працювати.

За три роки експериментів і досліджень мені вдалося відновити і створити свій метод олійного друку, а це практично живопис з негатива. Це настільки тонка робота, в якій потрібно не тільки знання послідовності процесу, а й внутрішня величезна самовіддача. Тоді виходить неповторна картинка, де є і штрих, і малюнок, і манера, і ваш настрій при створенні цієї роботи.

Не менш цікавим є друк фотографії методом ціанотипії, колотіпії, сріблом, і іншими методами. Я володію багатьма видами відтворення зображення на папері. Але методи – це всього лише інструмент. Як молоток або пилка.

Коли ти створюєш мистецький твір, спочатку формується думка – те, що ти хочеш сказати собі, що хочеш донести до свого глядача. А вже потім для цієї думки вибирається відповідний інструмент. І в процесі роботи народжується картинка. Ось це і є, на мій погляд, справжнє мистецтво, вже без гри.

Коли люди бачать на виставках подібні фотографії, то їм всім цікаво, вони довго розглядають, питають, пишуть. Але я не очікую масового інтересу. Все скрізь забите «фотобелетристикою» невисокої якості. На жаль, сьогодні найчастіше зустрічається «боязнь почуттів».

Примітивно-лубочні картинки, хоч і технічно бездоганні, але абсолютно беземоційні, наповнили всі можливі і неможливі сфери простору.

У такому потоці людина просто не в змозі щось справжнє відчути.

Але, є ресторани високої кухні, а є громадське харчування. Кожен вибирає собі бажане. У мого друга, відомого художника Максима Кантора, у його книзі «Чортополох», присвяченій філософії живопису, є чудові слова: «Коли йдеш в бій, не слід розраховувати на перемогу. Живописець бореться не тому, що хоче перемогти. Він вступає в бій, захищаючи тлінне буття тих, хто йому дорогий. Скасувати смерть художник не може, але поки живе, бореться».

Пошук співзвучного собі триває щодня. І це не тільки переглядати зображення, живопис, графіку, це ще кілька років нових експериментів, виготовлення спеціального обладнання і ось, аж тепер, нова реальність – фотогравюра.

Я давно хотів об'єднати ці два великих інструменти світу мистецтва– фотографію і графіку.

Фотогравюра процес вкрай рідкісний у наших краях. Для обивателя це занадто складно. Але, повірте, коли ви тримаєте в руках свіжий відбиток, ви розумієте, що навіть найсучасніша друкована машина з комп'ютером останнього покоління, не в змозі передати всю красу такого зображення.

Так що – готую на осінь виставку за новою технологією. Ну, і тема буде не проста. Інтригую трохи, але все правда.

– У час, коли фотографують усі, зростає цінність чи навпаки нівелюється професія фотографа?

Вікторія Сєргєєва: Фотографують всі?! Ну, так чому ж не використовувати цю подаровану технологіями можливість. Але це не робить людей фотографами. Від того, що я вмію дати аспірин своїй дитині, я ж таки не стаю лікарем або медсестрою? Так і тут.

Кадр в різкості – це досягнення інженерії, не більше. А коли вам потрібне якісне фото, або концептуальна фотографія, або рекламне фото, то я б радила звертатися, все ж, до тих, хто розуміє, що робить і як це працює.

На жаль, ви знаєте цю знамениту картинку в Інтернеті: «завжди знайдеться той, хто зробить дешевше».

Сергій Чех: Я працював на ринку рекламної фотографії 10 років, і знаю всі таємниці торгів. Чому тепер ми бачимо тисячі невдалих і дурних реклам, або ж того, що не працює? Тому, що завдання формулюються так: «індивідуальність, як у Петрова чи у Сидорова, тільки ще дешевше».

Крім того, до мене досить часто звертаються з проханням – виправити, або відновити, або переробити… Це дуже чіткий показник того, що «знімають всі».

А що стосується альтернативи, то проявити плівку, зробити фотографію у тій чи іншій техніці друку – це одиниці тільки вміють.

​– Може мистецтво вже не є тим, що людям треба? Чи не втрачає мистецтво свого впливу на людей в умовах заполітизованого інформаційного простору і популізму?

Вікторія Сєргєєва: Навпаки, я думаю, що саме мистецтво сьогодні і утримує суспільство в рамках людяності.

Людям просто необхідно мати альтернативу тому, що відбувається.

Цінність культури – книги, фільми, картини, музичні твори, фотографії – це все свідки епох. Наш світ занадто жорстокий, заполітизований.

І в країні – війна.

Люди забули, що людина це істота розумна, а гібридна правда – це ні що інше, як брехня. Маніпуляції підмінили поняття.

Доброта і чесність викликають глузування, а підлість і зрада називаються «умінням жити». Але на злості не можна ростити дітей, будувати щось спільне.

Світ не може триматися на нескінченному антагонізмі. Має бути щось спільне, щось, що об’єднує усіх. Це – культура!

Сергій Чех: Віка правильно говорить, але упускає один момент. Треба не забувати, що як тільки культура стає інструментом маніпуляцій – вона втрачає свою цінність.

Ви пам'ятаєте «бичування» Сахарова, гоніння на Бродського… І що? Де тепер вся ця гвардія Лернер і т.д. ?! Хто їх пам’ятає?!

Подивіться, як в процесі нашої страшної реальності, внаслідок кровопролиття, ми викреслили Кобзона, Михалкова та інших, які підтримали це все, які стали інструментом маніпуляцій і обману.

Культура – це орієнтир для суспільства, це майданчик тих людей, які потім розділяють долю епохи.

Ще раз згадаю Максима Кантора. Він каже, що «художник виходить з того, що світ єдиний; явлені нам речі утворені з однієї єдиної речовини, із загального ейдосу. Змінюючи один елемент світобудови, ти кидаєш виклик усій загальній несправедливості. По-суті справи, художник – це той, хто хоче виявити сполучну матерію світу, а знайшовши таку, він може світ змінити»