Доступність посилання

ТОП новини
24 Серпень 2019, Київ 07:37

Ігор Луб'янов: В одній партії не можуть бути українофоби і націоналісти (огляд преси)


У чому різниця між «Слугою народу» і «Голосом». У дописувача тижневика «Країна» журналіста Ігоря Луб'янова є дві відповіді. Перша: що «Голос» умовно проукраїнський, а «Слуга народу» – умовно ніякий або російськоцентричний. Жодна з цих двох партій фактично, осяжно, читабельно нічим не відрізняється. Ті самі гасла у програмах. Та сама надія на нових людей. Антикорупція, мир, добробут. Усе. Немає за що зачепитися, вважає автор. Друга відповідь: люди у списках. Ось ця орієнтованість нагадує фракції в тоталітарних партіях – група одного товариша, група іншого. Але до чого тут партії? Ні до чого. Бо це не партії. Це – проекти, наголошує журналіст. Можна зібрати фахівців з різних сфер. Але це не те, що створити партію. Бо політична партія починається зі спільного бачення світу. Вона є об’єднанням громадян, яке прагне досягти мети через отримання і здійснення політичної влади. Тобто влада тут не є метою, а лише засобом реалізації спільного бачення. І саме тому справжні партії народжуються з ініціатив групи людей. Ці люди розуміють, якою хотіли би бачити країну. Не взагалі, а конкретно. Якою має бути система освіти й чи потрібен ринок землі – і який саме. Як має бути облаштовано комунальне господарство і яка участь держави в економіці. Саме ідеологічна ніша, що її займає певна партія, має приваблювати людей, зазначає автор. Не можуть в одній партії бути соціалісти й ультраліберали, українофоби й націоналісти, навіть якщо вони всі проти корупції і гарні хлопці. Коли партії втрачають ідеологічну складову, вони розмиваються і стають суцільно сірими. В Україні цей сірий стає темно-рожевим, у бік червоного. Так приходить популізм.

Газета «День» коментує рішення Харківської міськради про повернення проспекту Петра Григоренка імені радянського маршала Георгія Жукова. Експерт видання, правозахисниця Наталка Зубар зазначає, що це є свідченням провалу гуманітарної політики. Тому що, наприклад, коли харківські активісти, які об’єдналися навколо цієї проблеми і зараз влаштовують просвітницькі акції, роздають листівки мешканцям цього проспекту, захотіли також зробити показ фільмів про Жукова, то не змогли знайти жодного такого українського фільму. Люди, які виходили і пробували розмовляти з місцевими мешканцями, побачили, що ті практично нічого про Жукова не знають. Навіть під час сесії міськради Геннадій Кернес плутався в іменах і фактах. Існує невідомого походження легенда про Жукова, що нібито він Харків визволяв, тощо... Газета пише, що можливе судове скасування рішення міськради не змінить ситуації в мізках людей. Хіба що воно стане предметом новин і при цьому медіа подаватимуть це рішення разом з аргументацією, чому так, чому не можна називати проспект іменем Жукова, тоді люди про це якось дізнаються. Стаття так і називається «Свідчення провалу гуманітарної політики».

Зовнішнє незалежне тестування з української мови та літератури цього року не склали 16 відсотків абітурієнтів. Це – 53 613 осіб. Як переконує в тижневику «Країна» історик Ярослав Грицак, причина сумної статистики – відсутність відчуття статусності української мови. Того, що вона є ключем до успіху. Таким розуміють англійську – кордони відкрилися. Крім того, при владі перебуває маса тих, хто принципово розмовляє російською, – як міністр внутрішніх справ Аваков, радник Зеленського Разумков та і сам президент. Вони добиваються високих посад. Дивлячись на них, молода людина думає, чому має вчити українську? Так статус мови знижується, вважає історик. І це терпиться. Тут потрібна політична воля, якої немає. Хтось мав би змусити міністра говорити українською, або звільнити. Розмовляти президенту українською чи російською – чомусь розглядають як питання вибору, а не обов’язку. Державний статус української – декларативний, а не фактичний. 16 відсотків – тривожний дзвінок. Треба робити все, щоб ці цифри не стали тенденцією, наголошує автор статті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG