Доступність посилання

ТОП новини
20 Вересень 2019, Київ 03:03

Діти з вадами слуху і без за 15 днів зробили інклюзивну виставу


Прем'єра вистави у Театрі юного глядача у Києві (фото проекту «Почути світ»)

Яна Ярмак

Прем’єра театральної вистави «Чаклунки-дивачки» письменниці та драматургині Лани Ра відбулась у Києві 20 серпня. Театральною трупою було 30 дітей з вадами слуху і без: наймолодшому актору 6, найстаршому – 13 років. Діти зробили постановку за 2 тижні у дитячому таборі «Хвиля». Учасники – з усієї України.

За 15 днів вивчити текст і відіграти – це гарна робота викладача акторської майстерності, режисера та організаторів – так про прем'єру відгукується авторка п’єси Лана Ра. «Я думала будуть якісь проколи, – каже вона, – але проколів не було».

У групі працювали діти, які не чують, разом з однолітками зі слухом. «За час, поки я працював над постановкою п’єси, різниця між інклюзивними та здоровими дітьми зникла абсолютно, – пояснює викладач акторської майстерності Євген Конощук. – Вони наче стали єдиним організмом, єдиною трупою, вчилися разом, допомагали одне одному і долали якісь сходинки також разом. Вони намагались зрозуміти свою роль, свої образи».

Борис Лисенко – один з маленьких акторів. Він чує, а от його молодша сестра Саша, яка також грала у виставі, не мала слуху. Їй встановили імплант – тепер вона вже чує світ, реагує на власне ім'я, але ще тільки вчиться говорити. «До початку репетицій я розумів, що, крім мене, на сцені будуть діти з інклюзіями, я був до цього готовий, мені цікаво було подивитися, як здорові діти ставитимуться до цього факту, чи не цькуватимуть вони дітей з вадами, як деякі... погані діти. Чи зможуть вони здружитися, заплющивши очі на вади, і що взагалі вийде з вистави. В останні дні роботи над виставою я відчував велику радість за те, що в нас все вийшло, ми змогли довести світу, що немає різниці між дитиною з імплантами і без. Ми довели, що всі заслуговують на можливості, що інакший – не значить поганий».

Сам Борис вперше виступав на сцені, і йому було складно говорити вивчені слова, адже він боявся забути їх, боявся заплутатись. А хвилювання, каже, виникало від того, що на нього дивилася купа людей, і вони чогось очікували від нього. Але йому сподобалось грати роль. В майбутньому Борис хотів би спробувати себе в акторській роботі.

Вони почали між собою товаришувати, підтримувати одне одного, допомагати
Марія Юшко

«Коли я почала працювати над цим проєктом, багато дітей дуже хотіли грати, вони горіли цим, – каже режисер-постановник Марія Юшко, – Найголовніше – вони навчилися підтримувати одне одного: здорові діти, які працювали з нами, зрозуміли дуже важливі речі: немає поганих дітей, якщо людина відрізняється від тебе чимось, це не значить, що вона погана. Вони справді почали між собою товаришувати, підтримувати одне одного, допомагати. Коли ми спочатку з ними говорили про дітей з інклюзією, вони не розуміли, про що мова, а потім, в кінці, я побачила сльози на їхніх очах, бо вони хотіли простягнути руку допомоги, щоб врятувати їхнє життя і зробити так, аби інклюзивні побачили цей світ на всі 100%. Аби вони змогли жити повноцінним життям, бути щасливими і будувати майбутнє таким, яким вони його хочуть бачити».

В кінці репетицій усі діти просили чимось доповнити виставу, вони не хотіли йти зі сцени, розповідає Марія Юшко. Якби було більше часу, каже Марія, вона зробила б так, аби всі у виставі співали і танцювали. Викладачі помітили, що у багатьох дітей у перебігу репетицій покращилась дикція і голос. Якщо спочатку вони говорили не в повну силу, тепер їхні слова стали чіткими й виразними.

«Був хлопчик, який взагалі сказав, що я не буду нічого робити, я приїхав відпочивати в табір, а потім, коли він помітив, що всі задіяні у виставі, то попросив собі роль без слів, ми навмисне дали йому роль з багатьма словами, і він за 2 дні вивчив її. Я з ним спілкуюсь і розумію, що він деякі такі речі говорить, які не кожен дорослий скаже. Він за 2 тижні настільки виріс, що це важко передати», – каже Марія Юшко.

«Також була дівчинка, Іванна, коли ми робили генеральну репетицію, в неї перед виходом на сцену спадає перука, і я бачу, що в неї сльози на очі навертаються, я думаю, зараз заплаче, але вона вийшла на сцену, відіграла виставу і лише тоді пішовши за куліси, заплакала. Тобто так повести себе не кожен дорослий зможе, а тут, дитина», – ділиться режисер-постановщик.

Вона переконана, що всі комплекси дітям нав'язують батьки. Якби вони були більш толерантними й пояснювали, що інклюзивні діти – такі ж, як вони, то не було б знущань у колективах і поганих слів на адресу одне одного. Та й дітей з інклюзією не вважали б «білими воронами».

Усі нечуючі діти, які зіграли у виставі, мали кохлеарний імплант. Це не слуховий апарат, а своєрідний протез слуху: замість того, щоб посилювати звук, він дає електричний імпульс прямо в мозок – стимулюючи слуховий нерв. Він допомагає почути світ дітям із 4-5 стадією втрати слуху.

Багато інклюзивних родин хочуть допомогти своїм дітям, але не знають, як
Ірина Лисенко

Щороку в Україні народжується 400 дітей з вадами слуху, але ухвалюють рішення поставити імплант лише батьки 180 дітей – є багато страхів щодо цього, констатує Ірина Лисенко, засновник громадської організації «Зростаймо здорові».

«Багато інклюзивних родин хочуть допомогти своїм дітям, але не знають, як», – каже Ірина. За допомогою інклюзивного театру «Почути світ», співорганізатором якого є її громадська організація, вони хотіли донести до людей, що такий пристрій ефективний, і спростувати їхні страхи. Її підштовхнули на створення театру власні мотиви, адже її дочка є носієм кохлеарного імпланту, і плюсів у нього набагато більше, ніж мінусів, стверджує мама.

«Я вважаю, що інклюзивний театр має право існувати, жити далі і виступати з іншими виставами, – вважає викладач акторської майстерності Євген Конощук, – бо ці діти довели всьому світу, що вони теж можуть виступати, бути акторами, можуть чітко говорити зі сцени, щоб їх чули. А також бути невідокремленою частиною цього світу».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG