Доступність посилання

ТОП новини
14 Жовтень 2019, Київ 11:11

«Крим» на війні. Чому він більше не «росіянин»


Анастасія Шепелева

«Ти або їдеш звідси сам, або тебе знайдуть у сміттєвому баку з проламаною головою». Після такого ультиматуму у березні 2015 року кримчанин Олександр полишив окупований півострів і пішов добровольцем на Донбас. Зараз чоловік – контрактний військовий українських Збройних сил, вчиться на історичному факультеті та мріє повернутися на малу батьківщину викладати дітям.

Він погодився на розмову в Києві у день свого народження, під час відпустки. Останні чотири роки військовий з позивним «Крим» перебував на лінії зіткнення, розриваючись між навчанням в евакуйованому Таврійському університеті та прифронтовими Пісками. Але каже, патріотом України був не завжди.

Народжений у Криму, Олександр у дитинстві ідентифікував себе росіянином. Усвідомлення того, що він все ж таки українець, почало приходити у середній школі.

Може, якби не окупація, то зсуви з українською мовою в Криму відбулись би

«На мене істотно вплинула моя вчителька української мови. Також я почав захоплюватись історією та розбиратися в контексті. У 17 років перейшов на українську мову в побуті. Але це радше рідкість. Бо Крим по суті був російською командною республікою у складі України. І за весь час незалежності цілеспрямованої поетапної політики українізації півострова не відбулось. Хоча за Ющенка створювали класи з українською мовою навчання, то, може, якби не окупація, то зсуви б відбулись», – розповідає військовий з позивним «Крим».

Революція Гідності

З початком Євромайдану в Києві Олександр почав брати участь у проукраїнських акціях на підтримку революції у Сімферополі. Вони не могли бути і не були чисельними, бо, на думку чоловіка, зміни робить меншість. У пік лютневих подій він поїхав до Києва сам, аби не привертати зайвої уваги.

«Це був мій громадянський обов’язок. Я ніколи не шкодував про це. Мені дуже сподобалась атмосфера на Майдані: нічого не напружувало, панувала свобода й легкість», – згадує активіст.

Також кримчанина вразила кількість капличок на головній площі столиці. Коли він тільки-но приїхав, зі сцени Майдану якраз читали молитву. Це вразило чоловіка.

Коли 18 лютого «тітушки» пішли в наступ у Маріїнському парку, Олександру розбили голову цеглиною і забрали в «антимайданівський» табір.

«Мене зв’язали, відібрали телефон. Потім нардепи викликали швидку та мене відвезли з розбитою головою у лікарню, де я пробув добу», – згадує майданівець.

Після ночівлі у небайдужих киян, 21 лютого чоловік повернувся додому, до Криму. Тоді ще атмосфера на півострові здавалась не дуже загрозливою.

Анексія Криму

Не всі знайомі розуміли Олександра після повернення. У деяких була байдужа реакція, хтось підтримував, а одна дівчина на роботі намагалась навіть побити чоловіка.

На початку березня, за словами військового, він вперше побачив «зелених чоловічків» на джипах у Сімферополі.

У день народження Шевченка організаторів акції викрали. Тоді, каже військовий, вперше стало страшно.

Я не вірив, що Росія вдасться до серйозних дій

«Тоді ще цей так званий референдум не відбувся, і було незрозуміло, що відбувається. Їх потім обміняли за кілька тижнів. Але все одно я не вірив, що Росія вдасться до серйозних дій. Бо з часів Другої світової війни – це фактично переділ Європи. Ну, куди це взагалі?» – обурюється Олександр.

З травня 2014 до початку грудня чоловік жив у Києві. Працював на складі, намагався потрапити до лав «Правого сектору», але, каже, не судилося. Потім, через особисті обставини, він змушений був повернутися до Криму.

Олександр пригадує: за цей час рівень агресії людей помітно зріс. За власною ініціативою хлопець роздавав жовто-блакитні стрічки та проукраїнські наліпки, продовжуючи шукати на материковій Україні зв’язок з добровольчим батальйоном.

Він каже, що займався подібним ще восени 2013 року під час економічної війни України з Росією.

«Я розклеював ці наліпки «Не купуй російське», із зображенням зубастої матрьошки, перекресленими валянками. І вже тоді було «стрьомно». Бо діяли серйозні проросійські сили, влада проросійська і міліція теж проросійська. Але я розумів, що в Криму сам я без ресурсів нічого не зроблю», – розповідає кримчанин.

«Крим — це Україна»

На перший рік після анексії у Сімферополі знову організували акцію 9 березня – до Дня народження Шевченка.

«Вона навіть була санкціонована. Силовиків було багато. Зібралось десь 20-30 учасників. Читали вірші. Навіть гімну не співали. Кілька разів вигукнули «Слава Україні!» й на тому розійшлись», – пригадує Олександр.

Вже після закінчення акції чоловіка разом зі знайомим затримали та доправили до відділку міліції.

«На їхню думку, я порушив якусь статтю російського законодавства, не скажу точно, але щось типу про неправильне проведення акцій з використанням української символіки. Тобто, фактично, затримали за жовто-блакитний прапорець з написом «Крим – це Україна» і стрічки», – ділиться військовий.

Потім був суд, який виніс вирок у вигляді 40 годин робіт або штрафу у 10 тисяч рублів.

Потім троє в цивільному пояснили мені, що або я поїду сам, або мене знайдуть у сміттєвому баку з проламаною головою

«На наступний день я давав інтерв’ю польському журналісту і після цього підійшли учасники так званої «самооборони». А потім троє в цивільному пояснили мені, що або я поїду сам, або мене знайдуть у сміттєвому баку з проламаною головою», – каже чоловік.

Відтоді Олександр на півострів не повертався.

Донбас

До липня 2019-го він був у Пісках – командиром відділення, командиром бойової машини в 34-му батальйоні. Кримчанин тричі підписував контракт зі Збройними силами, служив біля Зайцевого, між Маріуполем та Волновахою і поблизу аеропорту.

Він каже, більшість часу на передовій зараз займає «битовуха».

«Я б не називав це заморожуванням конфлікту або затягуванням. Це як з будильником. Задзвонив — ще 5 хвилин, ще 5 хвилин. Неведення активних бойових дій – нам в мінус, бо це наша територія, і її треба відвоювати. Це нас принизили, а нам треба їх принизити у відповідь ще сильніше», – вважає військовий.

Олександр каже, попри те, що війна триває вже п’ятий рік, проблема нерозуміння з командуванням та халатності в ЗСУ досі актуальна.

«Старе керівництво не вміє використовувати свої можливості й сильні сторони. Нерозуміння, що ми робимо, і що ми маємо ще робити, інколи породжує думки все це кинути. Але це тимчасове», – ділиться «Крим».

Мати хлопця продовжує жити на окупованому півострові. Її він поставив перед фактом, що йде служити на Донбас. Інші родичі чоловіка досі не знають з міркувань безпеки.

«Офіційна версія – я навчаюсь у Києві. Але дехто вже думає, що мене посадили», – сміється кримчанин.

Людей там, каже Олександр, Україна вже втратила, тепер завдання – працювати з дітьми та молоддю. «Усі ці викрадення, обшуки та проукраїнський опір у ЗМІ роздуто. Це все лише подається під соусом боротьби, а її там майже не відчутно. Це робиться для інформаційного шуму», – вважає Олександр.

Зараз чоловік має свій «план мінімум»: закінчити контракт, завершити навчання та отримати освіту. Він каже: «Війна – це брудно, страшно й боляче, але разом з тим – це і прекрасна річ, бо на війні формується нація».

У повернення окупованих територій, незважаючи ні на що, чоловік вірить, хоча й певен, відбудеться це не скоро, але «нікуди вони не дінуться». «Але лише не дипломатичним шляхом. Бо ворог розуміє тільки мову кулемета», – запевняє військовий.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG