Доступність посилання

ТОП новини
23 Жовтень 2019, Київ 01:15

Андрій Піонтковський застерігає Зеленського: «Путін до останнього свого подиху хотітиме знищити Україну»


Політичний експерт Андрій Піонтковський

(Рубрика «Точка зору»)

Андрій Піонтковський

Протягом двох минулих виборчих кампаній в Україні політтехнологи майбутніх переможців наполегливо нав’язували громадянам України два меми. Перший: попередні п’ять років при владі в країні була партія війни, а зараз ви повинні голосувати за гуманну партію миру, яка просто перестане стріляти. Другий: в Україні відбувається внутрішній конфлікт, який ми повинні вирішити між собою. На Донбасі живуть наші громадяни, такі ж як ми, прості українці, потрібно простягнути їм руку, потрібно випросити у європейців 10-15 мільярдів доларів на відновлення зруйнованих війною територій.

Цей дискурс – альфа і омега російської політичної пропаганди, ядро її інформаційної війни проти України. Війни, в якій на боці противника опинилися, захоплені чи то Віктором Медведчуком, чи ж Ігорем Коломойським, провідні українські засоби масової інформації. Жертві агресії нав’язувався комплекс провини за спротив агресору. Вся Україна цілеспрямовано перетворювалася на «українських експертів», які постійно виправдовуються на російських телеканалах.

Нова київська влада, прийнявши від затаврованої і переможеної нею «партії війни» відповідальність за країну і виконуючи свої передвиборчі обіцянки, дійсно спробувала просто перестати стріляти. «Але такі ж, як і ми» прості українці з іншого боку чомусь продовжують стріляти і вбивати...

Припинення вогню, узгоджене партією миру на зустрічі з «такими ж українцями» в Мінську, стало 70-м після 69 таких же спроб «партії війни» і закінчилося тим же, що і всі попередні. За півроку «боротьби за мир» тіньові і публічні вожді й ідеологи партії миру не тільки не запропонували суспільству якої-небудь дорожньої карти руху до миру, але навіть не сформулювали свого визначення «миру», тобто мети цього руху.

Спробуємо заповнити таку термінологічну прогалину і розібратися в можливих трактуваннях поняття «мир».

Війна СРСР проти Латвії, Литви, Естонії почалася в жовтні 1939 року з введенням на їхні території радянських військ, без опору і при вимушеній згоді влади цих країн. Тривала вона в різних формах 55 років і закінчилася в серпні 1994 року виведенням російських військ, через три роки після розпаду СРСР. Аналогічний абзац у майбутніх підручниках історії буде починатися зі слів «Війна Росії проти України почалася 20 лютого 2014 року» (дата, люб’язно витиснена Міністерством оборони РФ на медальках «За підкорення Криму»), а завершуватися буде так: «Тривала вона... років і закінчилася в 202... році виведенням російських військ і флоту з Криму через 3 дні після третього розпаду Російської імперії».

Обидва сценарії (історичний балтійський і футуристичний український) відповідають найсуворішому і точному з позицій міжнародного права визначенню справедливого миру, що завершує несправедливу агресивну війну. Таке визначення миру має бути присутнім як смислотворча історична перспектива в свідомості кожного українського політика і громадянина. Але з об’єктивних причин це не може бути реалізоване в поточному порядку денному.

Наприкінці лютого 2014 року Україна не мала не лише боєздатної армії, а й інших державних інститутів, які б функціонували. Люди, котрі ухвалювали тоді рішення, перебували під тиском західних гарантів (!) територіальної цілісності України, які настійливо рекомендували не чинити опору агресорові (теж гаранту!!!). Володимир Путін не приховував тоді своїх планів «повернути» «Русскому миру» «споконвічну» Новоросію з 10-12 українських областей...

Після шокової заминки Україна обрала опір. В результаті склалася патова ситуація, що зберігається вже кілька років. В Україні з’явилася армія, спроможна – в разі подальшої російської агресії – завдати військам противника втрат, неприйнятних для російського суспільства. Вже в 2014 році дані про поточні втрати були засекречені путінським режимом.

Замість променистої Новоросії Кремлеві довелося обмежитися недогризком створених ним східноукраїнських сепаратистських республік. У той же час звільнити в наступальній операції території, що перебувають під фактичним контролем військової наддержави, і встановити справедливий мир українська армія не зможе.

До останнього свого подиху при владі Путін буде невпинно домагатися розчленування і знищення незалежної України


Мир, який київська партія миру, мабуть, дійсно збиралася принести своїм виборцям, – це малий локальний, такий, що не відновлює справедливість, але дуже важливий і необхідний для країни, втомленої від п’ятирічної війни, мир, тобто припинення вогню і загибель людей на лінії розмежування. Не сумніваюся, що Володимир Зеленський щиро вважав: для цього миру треба просто перестати стріляти. Сподіваюся, що український президент уже починає розуміти, що Путін, без участі якого жоден постріл не пролунає з того боку, не перестане стріляти, поки він, Зеленський, перед ним не капітулює.

Путіну потрібна Україна, яка слухняно оголосить ОРДЛО легітимною своєю частиною при всевладді російських силовиків, яке зберігається там, при прямому політичному правлінні з Москви


На шостий рік війни настав час зрозуміти цілі і стратегію противника. До останнього свого подиху при владі Путін буде невпинно домагатися розчленування і знищення незалежної України. Після провалу лобового плану створення Новоросії Кремль обрав більш витончений сценарій – вштовхування в політичне тіло України ракової пухлини «ДНР» і «ЛНР», нічого в ній не змінюючи. Путіну не потрібні якісь додаткові шматки української території, йому потрібна вся Україна, яка під оплески Заходу, який скасовує антикремлівські санкції, проковтне наживку «відновлення її територіальної цілісності». Путіну потрібна Україна, яка слухняно оголосить ОРДЛО легітимною своєю частиною при всевладді російських силовиків, яке зберігається там, при прямому політичному правлінні з Москви, при сотнях патріотів України, які нудяться в тортурних підвалах і їх навіть не вносять до списків для обміну. Ба більше, Україна стане відкритим гуляй-полем без того територіального кордону, який сьогодні на ділянці розведення сторін захищають підрозділи національної армії.

Всі розмови про «таких же, як ми, українців» спрямовані на одне: прибрати ЗСУ зі займаних ними позицій і відкрити «іхтамнєтам» шлях углиб країни


Всі розмови про «таких же, як ми, українців» спрямовані на одне: прибрати ЗСУ зі займаних ними позицій і відкрити «іхтамнєтам» шлях углиб країни. Про те, куди саме «іхтамнєти» будуть розповзатися, нещодавно повідав сам Путін, позначивши нову територію своїм указом, згідно з яким російські паспорти будуть роздавати в першу чергу не тільки жителям ОРДЛО, а й на всій території Донецької та Луганської областей, станом на 14 квітня 2014 року. Це свідчить про задуми взяття Маріуполя і розширення ОРДЛО щонайменше до колишніх кордонів Донецької та Луганської областей, а далі вже як вийде. Саме цьому плану «відновлення територіальної цілісності» чинила опір українська «партія війни». У 2015-2016 році керівники Франції і Німеччини неодноразово приїжджали до Києва і вимагали змінити конституцію в напрямку так званої федералізації, але владі України вдалося тоді відстояти свою позицію, вказуючи на невиконання Росією взятих на себе зобов’язань щодо Мінським угод – виведення «іхтамнєтов» і військової техніки та повернення Україні контролю над її державним кордоном.

Десятки перемир’їв були зірвані Москвою саме тому, що постійна загибель людей на лінії розмежування була необхідна російській владі як засіб психологічного тиску на Україну з метою змусити її «возз’єднатися» з ОРДЛО.

Основний російський пропагандистський інструмент демонізації України – загибель людей під час перестрілок уздовж лінії припинення вогню. Причому звинувачують у цьому завжди виключно українську сторону. Але, як відомо з досвіду трагедій минулих років, відомо з самої сутності кремлівської влади, обстріли не раз влаштовували самі «іхтамнєти», щоб перед телевізійними камерами, привезеними оперативно, демонструвати жертви. Тож, можливо, заради того локального миру, якого так жадає українське суспільство, заради збереження життя військовослужбовців і мирних жителів дійсно варто «поцілувати лиходієві ручку» і підписати історичний документ про «відновлення територіальної цілісності України»?

Але, по-перше, лиходій, який уже лизнув української крові, ніколи не зупиниться, якщо йому не чинити опору. Так, припиняться постріли на лінії розмежування. Однак після «братнього возз’єднання» зникне за непотрібністю сама лінія розмежування і постріли «доведених до відчаю шахтарів і трактористів» можуть пролунати в Маріуполі, Харкові, Одесі. А по-друге, є набагато кращий спосіб домогтися локального миру.

Практична цінність цих угод полягала в їхніх перших пунктах: припинення вогню, розведення сторін, звільнення затриманих осіб. Усі інші положення – це ненаукова фантастика. Ніколи Путін не віддасть Україні контроль над її державним кордоном, ніколи не виведе з її території своїх «зелених чоловічків». А для України так зване братське возз’єднання з ОРДЛО на путінських умовах дорівнює національному самогубству. Припинення вогню досі не досягнуте саме тому, що російська сторона в ньому не зацікавлена. Для справжнього виконання ключового положення Мінських угод необхідна глибока демілітаризована зона з введенням у неї міжнародних миротворців. Тільки так можна припинити російські провокації і позбавити Кремль можливості періодично зривати припинення вогню і звинувачувати в цьому Україну.

Так, це заморожування конфлікту. Але те, що зараз намагаються нав’язати Україні, є набагато гірше. Це розповзання конфлікту на територію всієї України. Росія буде противитися такому сценарію і у відповідь на відмову від «братнього возз’єднання» стане погрожувати анексією захопленої території. Але, по-перше, позиція Кремля виявиться політично вразливою, тому що гарантоване припинення вогню буде підтримане в Україні всіма, включно з населенням окупованих територій. А по-друге, не важливо, як саме Росія буде називати свою фактичну окупацію Донбасу, окупація все одно залишиться незаконною і припиниться після падіння путінського режиму.

Макрон і Путін, як виглядає, активно готують сьогодні за спиною України угоду, яку спробують нав’язати Києву на найближчій зустрічі в рамках «Нормандської четвірки»

Якщо залишилася ще якась політична воля у лідерів Франції та Німеччини, то нехай вони використовують її на втілення програми-мінімум реального розведення сторін. Становище, однак, ускладнюється тим, що останні кілька місяців буквально на наших очах відбувається обвал зовнішньополітичних позицій української держави: повернення Росії в ПАРЄ, з якої вона була вигнана за анексію Криму; демонстративне запрошення Емманюелем Макроном Путіна в Брегансон напередодні саміту G7; спроба президента США Дональда Трампа заморозити військову допомогу Україні і його енергійна кампанія щодо повернення Путіна в G8.

Макрон і Путін, як виглядає, активно готують сьогодні за спиною України угоду, яку спробують нав’язати Києву на найближчій зустрічі в рамках «Нормандської четвірки». Яка іронія історії! У 1938 році в Мюнхені західні союзники Чехословаччини змусили її віддати Судетську область, щоб утихомирити агресора. А через півроку Гітлер захопив усю країну. 81 рік потому в Парижі західні союзники збираються змусити Україну «прийняти назад» території, що перебувають під контролем сепаратистів і Кремля, створити агресору плацдарм для підкорення всієї країни. А через півроку Путін може...

Що ж сталося? У всіх цих вкрай негативних для України явищ, які наскочили, як би, раптом, повинна бути якась одна загальна причина. А сталося в точності те, про що я попереджав кілька місяців тому: «Постійне повторення колективним Зеленським кремлівської шпаргалки про таку собі «партію війни», яка була при владі в Україні попередні 5 років, є зрадою України, яка бореться з агресором, зрадою, націленою на підрив системи її міжнародних союзів, в найтяжких умовах створених українською дипломатією. Я перебуваю в Вашингтоні і не з чуток знаю, яких зусиль друзям України на Заході коштує кожен крок, спрямований на її підтримку, які впливові сили тільки й чекають будь-якого приводу і причини, щоб «здати» Україну агресорові заради якихось фінансових або геополітичних угод із кремлівським диктатором. І, в усякому разі, Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво. Захід із полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій при перших ознаках капітуляції української влади».

Сьогоднішній зовнішньополітичний кураж Путіна, натхненного ослабленням західної підтримки України, є породжений самими українцями

Сьогоднішній зовнішньополітичний кураж Путіна, натхненного ослабленням західної підтримки України, є породжений самими українцями. Путін програвав гібридну війну в Україні, і західні санкції завдавали його режимові серйозної шкоди. Але синхронна кампанія кремлівських і провідних українських телеканалів проти вигаданої ними «партії війни» піднесла йому воістину царський подарунок. Тавруючи попередню владу як «партію війни», капітулянти представили світовій спільноті саму українську державу в якості «партії війни» і тим самим зняли з Кремля відповідальність за агресію.

Підтримка України з боку Заходу до останнього часу забезпечувалася завдяки принциповості і самовідданості таких друзів цієї країни, як Курт Волкер, Даля Ґрибаускайте, Дональд Туск. Але якою ж трагічною помилкою українців було подарувати своєму смертельному ворогу величезний зовнішньополітичний успіх якраз у той момент, коли господар Кремля його відчайдушно потребував – на порозі зростання масштабної внутрішньополітичної кризи в Росії! Помилку цю свідомо нав’язав суспільству «колективний Зеленський». Боротися з важкими для України наслідками (або змиритися з ними) належить фізичному Зеленському. Дуже скоро і на очах усього світу.

Через місяць-півтора в Парижі з великою помпою пройде саміт «Нормандської четвірки». З якими ж людьми опиниться в одній залі Єлисейського палацу молодий глава української держави? Це президент Франції, який із захватом грає улюблену гру всіх французьких королів – Grandeur de France («Велич Франції»). Неодмінним атрибутом такої гри протягом усього XX століття були «особливі відносини» з Москвою. Це стомлена Анґела Меркель, неспроможна більше протистояти німецькому бізнесу і своїм соціал-демократичним партнерам у коаліції, які вимагають verstehen Putin (зрозуміти Путіна). Для очищення сумління їй, так само як і французькому колезі, обов’язково треба отримати від України довідку про гарну поведінку Путіна. Переговори в такій компанії і стануть для президента України моментом істини, яка не читки вимагає з актора, а повної загибелі всерйоз.

Андрій Піонтковський – політичний експерт

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікації читайте на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG