Те, що обіцянки, з якими Володимир Зеленський увірвався в український політичний простір, і принципи, які він декларував, нежиттєздатні, дописувачу «Українського тижня» Романові Малку, за його словами, було зрозуміло від початку. Але піднятий до абсурду градус ненависті та маніпуляцій, щедро змащений цинізмом і жартами, зробив свою справу.
Народ повірив у нового месію. І найгірше, що й месія увірував у себе. У свою здатність перевернути світ, змінити країну та перекроїти правила. Але перемогти – це лише півсправи, зазначає автор. З часом виявиться, що реальність значно складніша.
«Просто припинити стріляти» зовсім не означає зупинити війну. «Зробити всіх разом» – це аж ніяк не крок у світле майбутнє. І навіть поговорити з Трампом та Путіним телефоном не геть яке досягнення.
Країна занурилася в хаос і помалу виходить з-під контролю, стверджує автор. Усе, здобуте потом і кров’ю за останні роки, нівелюється та перекреслюється. Запущено цілу низку процесів, які можуть не лише розхитати українську державність, а й знищити її.
Гасло «слуг» «Змінимо хід історії вже сьогодні» на цьому тлі звучить для дописувача загрозливо. Йому дуже не хотілося б вірити, що Зеленський – звичайний троянський кінь із відповідною місією, але поки що все складається не на його користь.
Нічого з того, що було обіцяно, виконати не вдається, усе якраз, навпаки, заходить у глухий кут. Утім, кричати «Зрада!» ще зарано, вважає автор. По-перше, це не допоможе. По-друге, «слугам» ще не вдалося розвалити державні інституції остаточно й вони далі функціонують за інерцією, що вселяє надію. А по-третє, у країні все ще є здорові сили, які в разі чого не допустять краху. На цьому наголошується в статті «Поки не пізно».
Інший дописувач «Українського тижня» – Андрій Голуб – пише про «червоні лінії» – термін, який останніми місяцями набув широкого вжитку у зв’язку з діями команди під проводом Володимира Зеленського. Визнання цих уявних ліній та недопущення їх перетину вимагають від нової влади низки громадських ініціатив.
Ці «червоні лінії» ще окреслені не чітко. Їх можна звести до вимог не допустити капітуляції у війні з Росією та ревізії відносин із цією країною в економічній і гуманітарній сферах. Натомість, влада, як стверджує автор, уникає прямого діалогу з опонентами на гарячі теми. Зеленський обіцяє, що ніякої капітуляції не буде, але так і не навів чіткого переліку вимог до Росії.
На протести владна команда намагається або не реагувати, або зводити всіх опонентів до «порохоботіків» (з легкої руки керівника Офісу президента Андрія Богдана). Утім, ситуація усередині Зе-команди далеко не однорідна.
Автор розповідає, як партія інтересів Росії в Україні під проводом Медведчука домоглася принаймні часткового проявлення різних ідеологічних груп у правлячій «Слузі народу». Про це йдеться в статті «Три третини влади».
Вирішення питання Донбасу не може базуватися на емоціях, фантазіях та інтуїтивних віруваннях. Воно має будуватися на фактах і відповідальних розрахунках, наголошує «Дзеркало тижня».
Пряму відповідь на запитання: «Як бути з Донбасом?» – великодушно обняти чи прагматично відрізати – давати українській владі, констатує видання. Але як обняти, коли переважна більшість жителів окупованих територій вважають, що Крим – російський, Росія – не агресор, а в Україні – внутрішній конфлікт? Як прийняти, коли переважна більшість по той бік бачить себе частиною Росії? Але як відрізати? Коли майже половина цих-таки людей ніколи не замислювалися над тим, щоб поміняти український паспорт на російський? Коли кожна четверта людина з тих, хто перебуває в окупації, відверто визнає, що тепло ставиться до України?
Тижневик наголошує, що основна проблема в тому, що відповісти чесно й прямо на всі ці глобальні запитання, а потім ухвалити рішення, забезпечивши його необхідними ресурсами – економічними, соціальними, правовими, психологічними, – у змозі тільки сильна, стабільна, економічно розвинена держава. Країна, в якій є суспільний консенсус із приводу ключових рішень. Але це не про сьогоднішню Україну.
Державі потрібно усвідомити всю глибину й ризики виклику, і не вдаватися в крайнощі. А поки мудро поставити в цій історії три крапки… Про це йдеться в статті «Тест на сумісність».
В Україні спалахнула інформаційна війна. І все через радянського маршала Георгія Жукова, якого дехто волів би увічнити в назвах вулиць, пам'ятних дошках та погруддях, зазначає в тижневику «Новое время» письменник Андрій Кокотюха.
Бої ведуться за свідомість, битви розгортаються на ідеологічному фронті. Сили нерівні. Радянській ідеології, посиленою російськими інформаційними ресурсами і смислами, протистоять окремі групи громадян, що не мають підтримки на державному рівні. Звідси скандали, пов'язані з ім'ям Жукова.
Письменник зазначає, що маршал ще за життя став потужним інструментом радянської пропаганди зі знаком плюс. Він був популярний у військах після розгрому нацистської Німеччини. Сталін, який всерйоз боявся політичної конкуренції, приписав Жукову бонапартизм і благословив опалу. Однак, як зазначає автор, це не означає, що за життя Жуков був кращий за Сталіна.
Так, щоб НКВД вигнало з Києва гестапо 6 листопада 1943 року, Жуков угробив пів мільйона солдат. Його військова, а потім і політична діяльність нанесла шкоди не тільки українському, а й іншим народам, завойованих силами Червоної армії. Загалом, досі можна почути про перемогу в Другій світовій війні, забуваючи, що в результаті один диктаторський режим змінив інший. На цьому наголошується в публікації «Ліквідація Жукова».
