Доступність посилання

ТОП новини
16 липня 2020, Київ 17:19

Українська мова – червона ниточка, що з’єднує. Як я писала диктант національної єдності в окупації


Всеукраїнський радіодиктант до Дня української писемності та мови пишуть у Київському університет імені Шевченка, 2017 рік

Рубрика «Листи з окупованого Донбасу»

За вікном – війна, переді мною – лист чистого білого аркушу і ноутбук з відкритою сторінкою трансляції Українського радіо. На годиннику 12:20 (не забувайте, що в «ЛДНР» не переводили годинники) і от-от почнеться Всеукраїнський радіодиктант. Але треба повернутись в часі на декілька днів назад, щоб зрозуміти, як я опинилась за цим столом і чому для мене так важливо написати саме цей диктант.

Гортаючи інформаційну стрічку в Instagram, на сторінці свого університету я помітила повідомлення про те, що 8 листопада об 11:20 відбудеться Всеукраїнський радіодиктант, що він буде транслюватись онлайн і будь-хто зможе написати та надіслати його на перевірку. Подумала, що було б чудово перевірити себе. Тим паче, я так скучила за мовою. Перебуваючи тут, важко не те щоб розмовляти українською, а й навіть слухати українські пісні. В деяких магазинах та підприємствах ще можна побачити українську мову («куточок споживача» як приклад) або ж на продуктах. І це нагадує мені ті роки, коли тут ще була Україна. Тут і зараз вона ледве дихає – серед пропаганди, чужих прапорів, дітей, що співають гімн «республік», втомлених від пострілів людей, нелегальної зброї та наркотрафіку. Ледве дихає і кличе на допомогу.

Чому для мене це так важливо? Мені не вистачає України, рідної мови, блакитно-жовтого в центрі міста та почуття того, що я справді вдома. Я сумую. Тому я й пишу цей радіодиктант, щоб відчути дух єдності, щоб рятувати державу тут, де її винищують, де вона страждає, щоб зберегти її.

І ось я, жителька окупованого міста, пишу слова, чую голос Олександра Авраменка і по моїх очах стікають сльози. Це мій перший в житті диктант, котрий я пишу зі сльозами. І знаєте, я щаслива в ці хвилини. Відчуття єдності починає переважати відчуття небезпеки. В ці хвилини я й справді не одна.

Але це відчуття покидає мене, як тільки я виходжу за поріг квартири і бачу російські прапори. І знов я чую, як моя держава кричить, але, здається, її тут майже ніхто не чує.

Але якщо прислухатись добре-добре, то можна почути «ще не вмерла...» пошепки, побачити прапори, що просвічуються крізь зафарбованість, українські народні пісні в музичних школах і людей з червоною ниточкою, що тягнеться через кордони.

А вже повноцінна держава з’являється, коли я перетинаю «таможню» «Майорськ», де майорить рідний блакитно-жовтий, а трошки далі букви, з котрих складається українською мовою «Донбас – це Україна». Україна з’являється, коли я бачу посмішку солдата, що стискає руками зброю і захищає наш сон. Україна з’являється, коли чую від прикордонника «Доброго дня! Куди їде така гарна дівчина?». Україна з’являється, коли серед ночі прокидаюсь від жаху чи обстрілу, йду на кухню за водою та наспівую щось українське і мені теплішає. Україна з’являється, коли журналісти відгукуються тоді, коли, здається, ніхто не може допомогти. І Україна не покидає мене, навіть коли я вдома.

І Україна зі мною зараз, коли я пишу диктант, коли друкую цей текст, а червона ниточка вимальовує мереживо на моєму вікні, за яким війна.

Ельміра, місто Лутугине, Луганська область

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG