Доступність посилання

ТОП новини
24 січня 2020, Київ 16:29

Письменник Дмитро Гордієнко. Замість медалей – Колима і забуття


Вишка в одному із виправно-трудових таборів на Колимі (Росія), наші дні (фото видавництва «Возвращение»)

(Рубрика «Точка зору»)

«…Умить я схопився на ноги, вхопив піджака. Не встиг накинути його на плечі, а хазяїн уже й шаньку з їжею та пляшкою води надів мені через голову, промовляючи:

– Ет, вайло, повертайся скоріше. Умиєшся в степу, з калюжі. Слава Богові, – дощ он який добрячий цієї ночі пройшов».

Дмитро Гордієнко («Початок біографії», 1934)

Постать доби «Розстріляного відродження»​

Стояла зима 1974 року… М’яка, тиха, без заметілей і кучугур. Село Плужники зустріло Новий рік, на календарі було 1 січня, ранні щедрувальники топтали стежки по молодому сніжку – від однієї хати, де світилося, до іншої. В одній із них помирав Дмитро Прокопович Гордієнко – журналіст, поет і письменник зловісної доби «Розстріляного відродження», жертва сталінських катівень, яка виявилася мало кому потрібною навіть у вільні від сталінізму часи. Якийсь засівальник постукав у вікно, сипнув з порогу зерном і, спіткнувшись на слові, позадкував до сіней. У хаті лампадкою на покуті блимало горе…

Дмитро Гордієнко (1901–1974)
Дмитро Гордієнко (1901–1974)

Уперше про Дмитра Гордієнка я почула в редакції яготинської районної газети «Зоря комунізму». Колега, озираючись на двері, розказав мені про муки, яких зазнав Гордієнко за сталінізму: «Кажуть, пальці закладали в двері… Отак мучили!..» Тут я дізналася, що за молодих літ Гордієнко працював певний час в яготинському райкомі комсомолу, публікувався в «Зорі комунізму» (одіозну назву газети змінено в постперебудовні часи на «Яготинські вісті»). Однак… Упродовж двадцяти років я так і не побачила в редакції бодай скромненького стенда, який засвідчував би подібне. Про трагедію тридцятих, а за нею – і сорокових краще було мовчати; кожен, після Голоду 1932–1933 років, ледь не молився на шматок хліба, який легко можна було втратити – тільки щось «писни»… Це з одного боку. З другого: на таких, як він, навіть реабілітованих за «хрущовської доби», все ще чорніла сталінська печать, і так аж до 1985 року. Інколи навіть доводилося чути насмішкувате як не про того, так про іншого, причому з вуст інтелігентних людей: «Так він же всю войну в плєну просидів!..» або: «Та вони там на Колимі знаєш скільки золота нахапали!..»

Плужники: від наймита до поета

Дмитро Гордієнко був родом із села Плужники на Полтавщині (нині Яготинського району на Київщині). Його юність підоспіла на роки революції 1917 року й братовбивчої громадянської війни. Наймитуючи в сільського глитая Левка Майбороди, хлопець рано пізнав гніт підневільної праці і тому зрадів змінам. Ця його відкритість, ця готовність влитися в русло нового життя, хай навіть і з кров’ю, читатиметься мало не в кожному слові, що вийде з-під його пера: «Юначе, чуй… Ударив молот в осінній кузні світовій…»

Він воює під червоними прапорами в рядах партизанської Богунської бригади в роки громадянської війни. Спроба відвоювати дерево на будівництво школи в Плужниках мало не коштувала йому життя: селяни, користуючись революційним безладом, стали розтягувати ліс князя Горчакова, і він, вчорашній наймит Митько Гордієнко з трьома класами початкової школи за плечима, гаряче запротестував проти цього. Селяни тоді ледь його не зарубали, якби котрийсь із партизанів не остудив їх пострілом угору.

Спілка селянських письменників «Плуг» видавала альманах «Плуг» та журнал «Плужанин» (фото: ukrinform.ua), а очолював її Сергій Пилипенко («Папаша»), який, разом з Василем Елланом-Блакитним, стане першим наставником Дмитра Гордієнка в журналістиці (фото: encyclopediaofukraine.com)
Спілка селянських письменників «Плуг» видавала альманах «Плуг» та журнал «Плужанин» (фото: ukrinform.ua), а очолював її Сергій Пилипенко («Папаша»), який, разом з Василем Елланом-Блакитним, стане першим наставником Дмитра Гордієнка в журналістиці (фото: encyclopediaofukraine.com)

Поки селянство Полтавщини хаотично металося між комнезамами, ТСОЗами та ревкомами (жителі села Веприк Гадяцького повіту навіть проголосували на сходці проти більшовицького режиму, за що сімнадцять «закапьорщиків» було заарештовано, а ревком було насаджено веприківцям силою), Гордієнко формувався як поет. А перше оповідання його побачить світ у журналі «Селянка України» й ілюструватиме не хтось інший, як фундатор українського кінематографа Олександр Довженко.

Із багатьма, чиї імена є сьогодні легендою, він знайомиться в літературних колах, зокрема в спілці селянських письменників «Плуг», прилуцьку філію якої сам же, серед інших, і створював. Пульсуюча панорама життя 1920-х кликала поетів та письменників до дії. Це була доба «Сонячних кларнетів» Тичини, театру «Березіль» Курбаса, кобзарських капел і його, Гордієнка, власного «жаровища гарячої доби».

Від природи допитливий і рвійно жадаючий змін, він легко потрапляє до літературних осередків «Молот», «Молодняк», «Пролітфронт», натхненником якого був Микола Хвильовий – носій ідеї розвитку української літератури незалежно від Москви, з поглядом, спрямованим на Європу.

Борець за ідентичність української літератури Микола Хвильовий з сім’єю (фото: encyclopediaofukraine.com)
Борець за ідентичність української літератури Микола Хвильовий з сім’єю (фото: encyclopediaofukraine.com)

Як ламали обдаровані пера

А коли «Пролітфронт» ліквідували (січень 1931 року), літераторам нічого не залишалося, як приєднатися до ВУСППу, метою якого було підпорядкувати мислячу інтелігенцію партійній ідеології. Доба літературних дискусій і порівняної волі відходить у минуле. Миколу Хвильового, зокрема, заганяють у глухий кут, і він навесні 1933-го, не в силі більше писати під диктівку більшовиків, змирятися з переслідуванням інтелігенції, а тим більше – бачити охоплене голодним мором українське село, пускає собі кулю в скроню.

Та спочатку Дмитро Гордієнко, закінчивши термінові курси журналістики при ЦК КП(б)У в Харкові, почне свою газетярську кар’єру. Його вабить не так писанина, як спілкування з людьми – безпосередніми творцями омріяного ним вільного світу. У його прозі багато живого діалогу, персонажі виписані характерним «гордієнківським» мазком – прості, балакучі, сповнені оптимізму й віри в краще прийдешнє.

Власне, саме цього й вимагали від тодішніх письменників та газетярів радянські ідеологи. Інакше хіба б з’явився друком у 1933 року, коли Голод ще справляв свої обжинки, збірник прози «Бій у степу», в якому і Дмитра Гордієнка оптимістичний твір є – уривок з роману «Срібний край» під заголовком «Копали біле золото»?!.. У збірнику і зломлений Микола Хвильовий представлений кількома творами соцреалізму, і Кость Гордієнко, Гордій Коцюба, Григорій Епік, Остап Вишня, сатира якого вже починала набивати оскому «сталінським соколам»… Селами Харківщини й Полтавщини котився Голод, а письменники мусили писати про що завгодно, тільки не народовбивчу політику на селі. Розіп’яте жорстокою дійсністю українське сумління одним оком плакало, а другим мусило весело підморгувати…

Карикатура О. Козюренка до пропагандистської статті журналу «Всесвіт» (№14-15, 1933), спрямованої проти критики щодо згортання процесу «українізації» в СРСР. Підкреслюється, що література нібито процвітає, а через рік-півтора багатьох із тих, чиї імена виписано на корінцях популярних в СРСР книжок, буде репресовано (фото: uartlib.org)
Карикатура О. Козюренка до пропагандистської статті журналу «Всесвіт» (№14-15, 1933), спрямованої проти критики щодо згортання процесу «українізації» в СРСР. Підкреслюється, що література нібито процвітає, а через рік-півтора багатьох із тих, чиї імена виписано на корінцях популярних в СРСР книжок, буде репресовано (фото: uartlib.org)

Дмитро Гордієнко скорюється, як і багато інших: з калюжі вмиватися – так з калюжі!.. Помінявши Плужники та Яготин на Харків (тодішню столицю УРСР), він входить у 1930-і не так щоб і маститим, але добре знаним в Україні письменником. Це зараз його ім’я запхнули у комірчину забуття: що б не читав про літературно-художню атмосферу 1920-1930-х – його ім’я ховають чомусь у категорію «та інші». А тоді він знався з такими потужними постатями, як Василь Еллан-Блакитний, Олександр Довженко, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Леонід Первомайський... Його твори видаються і перевидаються. У переліку редакцій, де йому доводилося працювати, – «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», «Декада» і «Всесвіт», в якому він у 1933-му стає заступником редактора.

Що ж було написано Гордієнком?

Гордієнкове слово приваблює не вишуканістю метафор чи ліричними відступами, як часто буває, а притаманним середовищу, в якому виріс, мовним колоритом і чіпким оком споглядача… Споглядача, який із власного досвіду знає, якою великою кров’ю дісталася українцям відносна свобода.

У творчому доробку в нього – дві поетичні збірки, повість «Зелений флігель» (1928), кілька збірок оповідань, включаючи збірку «Поламані люди» (1929) з її соціально-психологічними портретами, згаданий вище роман «Срібний край» (1931). Пише, однак, не тільки про село – біль і радість свого серця… З друку виходять два романи – «Тинда» (1930, 1931, 1966) і «Завойовники надр» (1932), присвячені рідкісній на ті часи темі радянського шахтарства. Чому б, здавалося, такий інтерес до далекого Донбасу? Та все та ж, либонь, «лінія партії»: відобразити в літературі промислову галузь, без якої село не вижило б.

Жанрова палітра його творів поповнюється нарисами та сатиричними сюжетами, як ось і в збірці оповідань «Чужі профілі» (1933). Його автобіографічну замальовку з раннього наймитування, з легкою іронією названою «Початок біографії», знавці вважають перлиною його малої прози (цитата з неї наведена в мене епіграфом до тексту). І справді, читається плавно, як у Стефаника, і з легким гумором, як у Вишні… У 1934-му, напередодні свого арешту, він, либонь, не думав і не гадав, що досить скоро доведеться ще раз умитися з брудної калюжі – не під кирзаком свого хазяїна Майбороди, а під начищеним до блиску хромовим чоботом системи, ідеї якої необачно пустив у свою душу.

Уривок з рукописного спогаду Ганни Овчаренко з с. Плужників. Внизу читається: «Написав вірш про голодомор а жінка й посвідчила проти нього» (публікується вперше)
Уривок з рукописного спогаду Ганни Овчаренко з с. Плужників. Внизу читається: «Написав вірш про голодомор а жінка й посвідчила проти нього» (публікується вперше)

А ще був вірш про Голодомор…

Хоча певну ясність у трагедію Гордієнка вносять, гадаю, ось ці рядки з написаного від руки спогаду Ганни Миколаївни Овчаренко з Плужників, який потрапив мені до рук. Досить чітко вона обмовляється про дружину Дмитра Прокоповича: мовляв, він колись написав вірш про Голодомор, а вона й посвідчила проти нього. Цілком імовірно, що в сім’ї не було ладу, і дружина вирішила насолити Гордієнку, заявивши за той вірш «органам». А можливо, не витримала тиску на допитах, коли його заарештували, і зізналась про той вірш. Головне, він був – вірш про зініційований Москвою голод в Україні з-під пера поета, якому намагалися ситою пайкою заткнути рота.

А в журналі «Всесвіт» (№14-15,1933) друкують у цей час зовсім інший, повний патетики вірш заступника редактора Дмитра Гордієнка – «Індустрія»: «В кипінні днів, в диму епох співать про панну Інну? Встає із ритвин і окоп залізна Україна!..»

Замість пера – кайло, лопата й тачка…

Заарештували його на початку грудня 1934 року. «Чорний ворон» шугав ночами по домівках та квартирах письменників, які хоч одним натяком мали щось спільне з Миколою Хвильовим. А якщо й ні, мало не всім їм тулили «замах» як не на Постишева, так Кірова – ключових постатей сталінського апарату. До пазурів НКВС потрапляють, окрім Гордієнка, Олесь Досвітній, Дмитро Фальківський, ще один мій земляк з села Черняхівка Грицько Косяченко, Григорій Епік, Микола Куліш, хворий сухотами Євген Плужник, Мирослав Ірчан, Іван Калянник, Валеріан Підмогильний, Іван Капустянський… Будівля Інституту шляхетних дівчат у Києві (від 1934 року набуває статусу столиці УРСР) ще ніколи за часи свого існування не бачила в своїх стінах стільки цвіту української нації. І ніколи не чула стільки стогону, прокльонів та роздираючих душу зойків з вуст катованих. Як засвідчує літературознавець Григорій Костюк, із 260 активно діючих на 1930 рік українських письменників було піддано репресіям 228.

150 ось таких тачок за 16-годинну зміну на 70-градусному морозі не всі на Колимі витримували. Дмитру Гордієнку пощастило, що працював не під відкритим небом (фото: opendemocracy.net)
150 ось таких тачок за 16-годинну зміну на 70-градусному морозі не всі на Колимі витримували. Дмитру Гордієнку пощастило, що працював не під відкритим небом (фото: opendemocracy.net)

Дмитру Гордієнку інкримінували підривну діяльність і дали 5 років Колими. Тамтешні золоті копальні були стратегічним об’єктом сталінської економіки: зливками золота розплачувалися з рузвельтівською Америкою за всю оту машинерію, що переганялася через океан, виводячи заодно Штати з Великої депресії (на жаль, запеченою кров’ю невинних людей колимське золото американцям не пахло). Кайло, лом, лопата, тачка, нари і баланда стали для української інтелігенції звичними речами. А для Гордієнка – ще й казани та черпаки, оскільки йому, за колимськими мірками, неабияк пощастило: розвозив в’язням баланду. Окрім того, конюхував, а одержуючи на коней овес, і сам ним підгодовувався, перетираючи на потерть. Якось зняв із розбитої діжки обруча і виклепав з нього косу, щоб було чим сіно для коней на зиму запасати. Цю хазяйновиту кмітливість помітили, взяли в контору рахівником, а це було великим щастям на лісоповалах та копальнях Далекого Сходу, де немилосердна робота на 70-градусному морозі буквально косила людей. Колимські калюжі, з яких бідолахи не тільки вмивалися, а й тамували спрагу, відтавали аж у травні.

«Нахапав золота»? Чи й не так!.. Його крупиці, як описують колишні в’язні Колими, вдавалося пронести до бараку хіба що за щоками, щоб потім виміняти у «вертухаїв» на додаткову пайку хліба чи тютюн або відкупитися – як не за легшу роботу (важкою вважалася норма 150 тачок золотоносної породи за день; день тривав 16 годин), так за нічний візит до табору із знущальною назвою «Желанный», де жіноцтво змушене було забувати про жіночу честь все за ту ж пайку хліба.

Для Дмитра Гордієнка через п’ять років Колима, на жаль, не закінчилась. Вдруге його заарештували в місті Бійську в 1949 році, засудивши на 25 років каторги. Відбував строк у колонії №3 міста Барнаула. Що, цікаво, цього разу інкримінували чоловіку?..

…і знову Плужники

Добившись реабілітації у січні 1955 року, хворий і надломлений письменник повертається не до Києва, а в рідні Плужники. Його часто бачать за друкарською машинкою. Щось писав, виливаючи, либонь, біль серця. Але друком так нічого й не вийде. Хоча шила в мішку не втаїш, і між людьми в Плужниках, Капустинцях, Яготині бродило терпке, як і сама його доля: написав буцімто Гордієнко свою «Останню ніч» – своєрідну сповідь в очікуванні виходу на волю, а бач – не опублікували!.. Якщо ж писав тільки «в шухляду», то де воно все поділося? У яких спецфондах опинилося? На чиїх горищах припадає пилом, рудіє від часу?

Могила Дмитра Гордієнка в селі Плужники на Київщині; вулиця, на якій він жив, носить його ім’я (фото: Maxim Bielushkin)
Могила Дмитра Гордієнка в селі Плужники на Київщині; вулиця, на якій він жив, носить його ім’я (фото: Maxim Bielushkin)

Нащадків письменника розкидало по білому світу – як не в Переяславі-Хмельницькому на Київщині, так у Кривому Розі, Москві, десь у Сибіру… Були й друзі, соратники, зокрема в Національній спілці письменників України, журналі «Всесвіт». Невже нікому не боліло і не болить, що ось так і дали захлинутись Гордієнку… з калюжі вмиваючись?!

Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Тетяна МакКой

    Тетяна МакКой – українка, проживаюча з 1995 року в США. Журналіст за фахом, є власним кореспондентом в Америці українського етнічного тижневика «Нова газета» (місто Нью-Йорк, ред. Валентин Лабунський). Друкується також у журналі Союзу Українок Америки «Наше життя», на канадському українсько-етнічному порталі новин newpathway.ca та в пресі України. Її провідні теми – політика і мораль, доля культурно-побутової спадщини (як України, так і Америки), історичні трагедії України на прикладі її власного роду, етика й мораль, історія в особах. До Радіо Свобода дописує з січня 2016 року.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG