Доступність посилання

ТОП новини
04 квітня 2020, Київ 22:11

Павло Скоропадський – гетьман-українізатор, якого погубило русофонство


Портрет гетьмана Павла Скоропадського на виставці до 100-річчя проголошення УНР на майдані Незалежності у столиці України. Київ, 15 листопада 2017 року

(Рубрика «Точка зору»)

Зараз маємо чергові «мантри» з боку очільника Росії про те, що українці й росіяни – один народ, що вони розмовляють майже однаково, мають спільну історію, «вітчизняну» культуру, духовність тощо. При цьому, звісно, «забувається», що це «спільне» часто насаджувалося силою в умовах Російської імперії, а потім Радянського Союзу.

Політика русифікації українських земель має вікову історію. І навіть у відносно сприятливі часи, коли українці отримували певну можливість розвивати свою культуру, мову, русофіли не дрімали і, в міру можливостей, далі проводили русифікаторську політику. Занадто багато значила Україна для Росії. І значить й далі…

Гетьман-українізатор

29 квітня 1918 році відбувся так званий гетьманський переворот, коли до влади в Україні прийшов генерал Павло Скоропадський. Проголошення гетьманату ніби стало апеляцією до давніх українських традицій. Скоропадський, отримавши широкі владні повноваження, намагався стабілізувати ситуацію в Україні.

Гетьман розумів, що його держава має бути українською

При цьому ним здійснювалася політика м’якої українізації. Гетьман розумів, що його держава має бути українською.

Було відкрито близько сотні українських гімназій, відбулося введення до навчальних програм української мови, історії та географії як обов’язкових предметів. Відкриті були українські державні університети в Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, створені Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр, Українська академія наук тощо.

Павло Скоропадський, гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918)
Павло Скоропадський, гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918)

Був узятий курс на українізацію державного апарату. Володимир Винниченко, який не мав до Скоропадського симпатії, так писав (правда, не без іронії) про ситуацію, що склалася в період гетьманату з вивченням української мови державними службовцями: «…бідні руські чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по-українськи».

«Словник московсько-український» і «Словник українсько-московський». Упорядник Віктор Дубровский. Видавництво «Рідна мова», Київ, 1918 рік
«Словник московсько-український» і «Словник українсько-московський». Упорядник Віктор Дубровский. Видавництво «Рідна мова», Київ, 1918 рік

Однак Скоропадський волів не форсувати українізацію, а проросійськи налаштовані чиновники, на яких він часто опирався, чинили їй протидію. Зрештою, розбудовуючи свою державу, гетьман волів використовувати російські зразки. Наприклад, Українська академія наук творилася за зразком російської.

Скоропадський належав до відомого старшинського козацького роду

Загалом у плані національному гетьманська держава Скоропадського мала подвійний характер. Це визначалося як подвійністю самого гетьмана, так і подвійністю тогочасної ситуації в Україні.

Скоропадський належав до відомого старшинського козацького роду. У дитячі роки він познайомився з «українською старовиною», у нього виробився інтерес до української історії й культури. Але в плані політичному Скоропадський був лояльним підданим Російської імперії. Згадуючи про традиції, що існували в його сім’ї, він писав: «Україна розумілася як славне рідне минуле, але яке не пов’язане з сьогоденням, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя сім’я була глибоко віддана російським царям, але в усьому якось підкреслювалось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження».

Гетьман вважав себе людиною російської культури. Українському національному рухові, який мав політичний характер, він не симпатизував. Особливо негативно ставився до проукраїнськи налаштованих галичан. Останніх навіть ладний був вважати окремим народом, відмінним від «справжніх українців».

Хоча з боку гетьмана робилися й відверто проукраїнські заяви. Наприклад, виступаючи в червні 1918 року перед слухачами учительських курсів, він говорив: «Весь час об’єднаного життя України з Московщиною можна назвати тяжким 250-літнім ярмом національної неволі українського народу. На протязі цього довгого часу московська політика помосковлення й централізму зробила те, що український нарід забув, хто він і чиї ми діти. Дійшло навіть до того, що більшість синів України соромились називати себе Українцями, вживати свою рідну мову, уважаючи її за мову мужицьку, навіть носити національні прізвища».

Русофонство, яке погубило гетьмана

Але за цією проукраїнською фразеологією чи навіть проукраїнськими діями були й переслідування українських діячів та створених ними інституцій. Про це йшлося в меморіалі «Українського національного державного союзу» від 21 травня 1918 року: «Нова адміністрація відкрила скрізь поход проти українства й українського руху, припиняє діяльність «Просвіт», українські діячі а то і просто свідомі українці на провінції переслідуються і арештовуються. Народ має всі підстави переконуватись, що йде рішуча й безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціяльнім розумінні».

Формуючи ж урядові структури, Скоропадський намагався підбирати на керівні посади таких же самих малоросіян, як і він. Часто це були люди, що мали українське походження, певні симпатії до українських традицій і культури, але в плані політичному й культурному, радше, тяжіли до росіян. Також росіян Скоропадський широко залучав до державного будівництва. І намагався дистанціюватися від свідомих українців.

Михайло Омелянович-Павленко, даючи відносно безсторонню оцінку гетьманства, писав, що воно «сильно потерпіло передусім од політичної заскорузлості наших «малоросів», а ще більше від «гуманного» відношення гетьманства од втікачів з обшарів, що були зайняті радянською владою. Гетьманство… було цими елементами, яких саме закликало до ролі конструкторів-інженерів, замало підтримане; під оглядом певних поступовань й провокувань є доведеним, що певна частина «малоросів» з табору «неділимців» поставила собі завданням – використати час гетьманату й під захистом німецького багнета «зробити навіть саме ім’я – Україна – для мас ненависним».

Історія гетьманату показує, що політики, які роблять ставку на проросійські й русифікаторські сили, закінчують фіаско

Проросійські симпатії й погубили гетьмана. 14 листопада 1918 року він видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Це привело до повстання проукраїнських сил, в результаті чого Скоропадський через місяць зрікся влади.

Історія гетьманату Скоропадського показує, що політики в Українській державі, які роблять ставку на проросійські й русифікаторські сили, закінчують фіаско. Це підтверджує недавня історія незалежної України. Наприклад, президентство Віктора Януковича. Зрештою, й сучасним українським очільникам не варто забувати гірких уроків Павла Скоропадського.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор,​ голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG