Доступність посилання

ТОП новини
07 квітня 2020, Київ 16:16

Зрозуміти військового: чому варто побачити війну очима бійця у проєкті WarNote


Кадр із документального фільму WarNote Романа Любого

«Да не боимся мы тебя, с*ка!» – кричить український військовий бойовикам, які гатять по їхніх позиціях із мінометів. За кілька хвилин до того українські добровольці зустрілися із ворогом, аби обміняти полонених та забрати вже мертвих побратимів.

Цей сюрреалізм та задзеркалля – уривки із нового документального фільму WarNote, прем’єра якого відбудеться 22 березня на 17-му міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays.ua. Це перший повнометражний фільм Романа Любого – головного режисера монтажу об’єднання документалістів BABYLON13 – змонтований із любительських відео українських солдатів, добровольців періоду 2014–2015 років.

Як зрозуміти військового, який жартує про каліцтво та смерть? Чому солдати натискають на REC в окопі? Та чому людям так кортить назвати українських бійців героями та забути про їхні проблеми? Про це Радіо Свобода спитало у режисера.

Як виникла ідея створити фільм про українських солдатів від першої особи?

– До нас в архів «Вавилон'13» потрапили Романа Базенка з «Київської Русі» матеріали, Олексія Болдирєва і Вадима Наумова із «Чорного тюльпану» (гуманітарна місія, що займається пошуком та вивозом тіл загиблих на Донбасі – ред.) був переданий матеріал. Мені цікаво було, що ми дивимось не просто уже на матеріал, а на матеріал, невіддільний від бекграунду, який за ним стоїть. Тобто ти дивишся артефакти якісь.

Звичайне документальне кіно, зняте оператором – то ти не повинен думати про те, що це оператор знімає, хто цей оператор, ти вживляєшся туди. А тут є цей ефект, що ти весь час уявляєш собі, домальовуєш у фантазії історію цього матеріалу, як він взагалі з того моменту, як натиснули на REC, потрапив зараз на екран.

Кадр із документального фільму WarNote
Кадр із документального фільму WarNote
Це така дивна штука, я боюся військових насправді, і саме через ось цю дистанцію. Це реально інші люди

Я для бекграунду собі таку історію будував, якої немає в фільмі: ідеш собі по місту і знаходиш фотоапарат, відкриваєш – там спочатку якісь шашлики, якісь звичні відео, а тут бац – і цей же чоловік потрапляє на фронт. І ти не знаєш хто це, ти не бачиш обличчя, тому що він себе не знімає, він знімає те, що він бачить. І ти будуєш собі цей портрет без портрету, як я собі назвав це явище. Портрет людини складається з того, на що він навів камеру, що він каже і що він робить.

– Чому фільм так довго монтувався – аж із 2015 року?

– Робота над цим фільмом – це певне становлення мене як творчої самостійної одиниці. В 16-му чи 17-му році ми з Володею Тихим (український режисер, один із лідерів об'єднання «Вавилон'13» – ред.) зібрали такий монтаж, що мені всі казали – Рома, ти чого, все, титри постав! Ми всі сварилися, я впирався, казав – ні, це все не те, хоча в принципі монтаж, який зараз ми побачимо, він відрізняється в дрібницях, але вони створюють все.

Роман Любий, режисер фільму WarNote
Роман Любий, режисер фільму WarNote

Через дрібні відмінності в монтажу зараз з'явилася ця двоїстість – що це і героїчний епос, і картинка абсолютного безглуздя: ось ми воюємо, ось ми із цими людьми змушені зустрітися, щоби забрати своїх.

– Скільки цього матеріалу до тебе потрапило і як ти його забирав – певно, герої хотіли ж побачити режисера?

В годинах мені важко порахувати. Насправді, це не так багато. Деяких людей – до десяти – я знайшов самостійно, ми зустрічалися, я забирав в них матеріал, це і було те, з чого складений фільм.

Це така дивна штука, я боюся військових насправді, і саме через ось цю дистанцію. Це реально інші люди. Я з великою-великою повагою ставлюся, можливо із такою, яка мені заважає спілкуватися. Але це дуже погано, мені здається, такого не повинно бути. Так, у нас у всіх різні долі, різне ми переживали, але це не повинно бути бар'єром.

Мені хотілось, щоб глядач виходив із залу із відчуттям, що його щойно ледве не збила машина. Функція цього фільму – скоротити дистанцію. Не повинно нічого нам заважати спілкуватися із цими людьми

До речі, мені здавалося, що цей фільм не буде військовим взагалі цікавий. Тобто він в першу чергу створений для абсолютно звичайних людей. Там зараз, наприклад, є вісім хвилин, коли ми їдемо на фронт. Я впевнений був, що військовим це буде просто – ну блін, що це взагалі таке. І крім того, вони ще локації впізнають, а вони в монтажі моєму можуть бути не в тій послідовності, як вони в дійсності є (сміється).

Але коли я відправив копію фільму одному із хлопців, який у фільмі вірш читає, то він тепер найбільший фанат цього фільму. Це саме те, чого я хотів, це саме ті емоції, які я хотів викликати цим фільмом. І я задоволений, що військовим ця ситуація зрозуміла.

– Тобто є якийсь запит з їхнього боку – показати себе саме як людей, а не як герої пласких?

– Можливо, так. В голові людей є дійсно романтизація певна фронтового побуту, але це не надто адекватна реакція на те, що там насправді відбувається.

– Можливо, ця героїзація – це і є засіб людей дистанціюватися від цього? Мовляв, ви герої, розбирайтеся із війною та тим, як вона на вас впливає? І це значно простіше для простих людей – просто повісити медаль?

З цими записами щось не так із самого початку. З ними щось не так, бо їх не повинно бути. Всього цього не повинно бути

– Саме так. В процесі роботи над фільмом ти розумієш, про що він. Якщо мій вчитель мене вчив, що перше і єдине, що тобі треба – це дізнатися, про що твій фільм. Але виявилось, що на мене це не працює. На мене працює – якого ефекту ти хочешь досягти? Із чим виходить
глядач із залу? Мені хотілось, щоб глядач виходив із залу із відчуттям, що його щойно ледве не збила машина. І все, дуже яскраво відчувається цей момент, так? Ти пережив, ти вижив. І ось це є найважливіше у цьому фільмі. І мої герої – вони весь час у цій ситуації, коли ось «зараз прилетить».

– Ти зрозумів, навіщо військові знімають це відео, навіщо це їм потрібно? Дехто волів би навпаки, забути про те, що там відбувається...

– Мені здається, що іноді це бажання дистанції від того, що із тобой відбувається. Тобто, можливо, коли ти сприймаєш себе психологічно, що ти персонаж відео, то ти психологічно рятуєшся від ситуації, в якій перебуваєш.

Кадр із документального фільму WarNote Романа Любого
Кадр із документального фільму WarNote Романа Любого

– Чи говорять про політику на відео?

– Ні, я не думаю. Вони в основному вже в ситуації якійсь. Із найяскравіших розмов, які я згадую, це діалог новачків-мінометників і бувалого мінометника, який їм каже: мовляв, ти того, каску давай знімай, від неї все гірше тільки, вона в резонанс входить після пострілу та як починає дзвеніти! От така розмова, наприклад. Тобто там є тільки ось ці професійні тонкощі, я б сказав.

– Ти можеш якось описати солдатський світ?

Маргінальний гумор військових – це порятунок психіки

– В принципі, сам фільм – це узагальнення цього всього. Там, напевно, є відповідь – ось це солдатський світ. Тобто там є «корєши», є друзі, є яскраві якісь моменти, є маргінальний гумор, дуже специфічний. Там є любов у такому розумінні – просто побратимство, і в той же час це просто абсолютна маячня якась. Цього точно не повинно всього бути. Це те, що я так довго візуально шукав. З цими записами щось не так із самого початку. З ними щось не так, бо їх не повинно бути. Всього цього не повинно бути.

Я намагався вибудувати відчуття, що є певний такий простір, в якому є своя свідомість. І вона плутає все на світі, всі звичні закони, вона з ними робить все, що хоче. Найяскравіша відмінність цього простору – життя і смерть вони зовсім поряд стають.

А маргінальний гумор – це порятунок психіки. Без гумору у всіх цих людей, я думаю, просто поїхав би дах, точно. Це єдине, що рятує. І все це помічають, всі про це розмовляють, той же самий Валєра Пузік, він каже, що дивувався, що в «учєбкє» так багато можна жартувати про смерть і каліцтво. А потім зрозумів, що це єдина реально пігулка від божевілля.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG