Доступність посилання

ТОП новини
07 квітня 2020, Київ 13:50

«Бути добровольцем»: чотири історії жінок-військових


Віолета Бородіна

14 березня в Україні відзначають День українського добровольця. До цього дня Радіо Свобода записало історії 4 жінок-військових із Запоріжжя, які розпочинали з волонтерства, а потім стали добровольцями і військовослужбовцями ЗСУ. Чому ці жінки пішли на фронт? Як на це реагували їхні рідні та близькі? Чого хочуть ці жінки для себе і для країни? І що означає, на їхню думку, бути добровольцем?

Юлія Матвієнко
Юлія Матвієнко

Юлія Матвієнко, «Білка», солдат Збройних сил України

У 2014 році я стала волонтером. Ми збирали допомогу – хлопці відвозили. Тоді наша запорізька самооборона (рух жителів міста з протидії спецоперації російських спецслужб «Русская весна» – ред.) намагалася пориватися на будь-яких автівках у «котли» – довозила найнеобхідніше українським бійцям.

А потім у серпні до нас у Запоріжжя привезли багато загиблих із Іловайська й Амвросіївки Тоді змінився формат допомоги: нам, як волонтерам, почали телефонувати рідні і близькі воїнів. Ми почали шукати хлопців, допомагати пораненим у лікарнях, організовувати похорони.

Тоді до 5-ої лікарні у Запоріжжі звозили всіх поранених і я займалася координацією допомоги для них. Кабінет для нашого волонтерського центру нам дали там аж у березні 2015 року. А тоді все треба було робити дуже швидко.

У нас не було кабінету, не було складу, але ми справлялися із цим усім і надавали допомогу пораненим. Дуже багато людей відгукнулося.

Також люди надавали інформацію про тих, які зниклі безвісти, щоб їхнім рідним і нашим правоохоронним органам допомагати у розшуку.

Потім сформувався 37-ий батальйон (37-й окремий мотопіхотний батальйон «Запоріжжя», спочатку створений як батальйон територіальної оборони Запорізької області на основі «Запорізької самооборони» – ред.). Також відкрилася «Кікіморна» (майстерня, де волонтерки плели сітки і робили маскувальні халати для українських бійців – ред.), де ми робили маскхалати.

Разом із цим усім ми продовжували збирати допомогу і вже самі відвозили її на передову, оскільки багато волонтерів-чоловіків, які раніше возили допомогу, пішли на фронт.

А потім було Дебальцево…І все повторилося…Рідні зниклих телефонували нам, шукаючи своїх близьких.

На той момент наш 37-й батальйон був у Широкине. Коли я поїхала до них, я зрозуміла, що єдине, чим я можу допомогти – це стати поруч з хлопцями і воювати.

Тобто, скільки б ми не назбирали того, що їм потрібно – все одно хлопці на фронті гинуть.

Від комбата почула, що з російської сторони приїхали і «працюють» жінки-снайпери, і теж захотіла, щоб з нашого боку були такі. Зрозуміла, що це можливо, і я можу таким чином допомагати, я навчуся, я зможу. І він (комбат 37-го батальйону Олександр Лобас – ред.) у мене повірив, дав таку можливість, дав «відношення». Він знав мене з початку формування батальйону, і із «самооборони» багато хлопців знав. Цей батальйон складався переважно тоді з тих хлопців, які обороняли Запорізьку область.

Тож, навесні 2015 року я підписала контракт і пішла у батальйон.

Рідні звикли, що мене завжди практично не було вдома, бо я координувала і «кікіморну», збір допомоги, і виїжджала до хлопців на передову, і відвозила все. Іноді це було на декілька днів – ми до багатьох заїжджали на передовій. Я десь три ночі ночувала удома, а решту днів – була чимось зайнята, кудись їхала, щось везла.

Для мене бути добровольцем – це знати, чому ти там; добровільно піти туди і робити кожен день щось, щоб бути корисною

І я підписала контракт, а рідним сказала неправду – сказала, що буду в штабі сидіти. Це так модно було. Хлопці теж так робили. Від того, що будуть рідні перейматися, не спати, кожен день молитися за тебе, легше воювати не буде. Тому всі брехали, і я збрехала. Сказала, що в штабі, але в штабі не була тому, що я йшла з іншою метою. Навіть коли намагалися не пускати кудись на передову, це була трагедія: я всіма силами боролися, щоб туди потрапити.

А знайомі як сприйняли?

Дуже мало залишилося тих – з іншого життя, яке було до війни. Вони кудись якось поділися із самого початку, коли я ще займалася волонтерством, самі віддалилися.

Аж потім вже деякі виходили на зв'язок і казали: «Так, ми тепер зрозуміли, що коїться».

Це вже ішов другий, третій чи четвертий рік війни, як вони «зрозуміли». Можливо, вже якось зачепило їхню сім’ю, прийшла повістка, поранило знайомого чи рідного…

А поки війна їм у двері не постукала – їм було байдуже.

Тоді ж, на початку, я не дуже дослухалася до того, що вони думають. У мене було своє бачення, і я робила те, що могла зробити, не питаючи хто, як і що про це думає.

Я просто розуміла, що це треба комусь робити, тому робила, що могла.

Для мене бути добровольцем – це знати, чому ти там; добровільно піти туди і робити кожен день щось, щоб бути корисною там, де ти є.

Я часто кажу, бо знаю на своєму прикладі, що там потрібні всі професії: кухарі потрібні, потрібні медики, навіть бухгалтер в частині – це дуже потрібна професія тому, що це зарплатня хлопцям.

Мені ж було потрібно зрозуміти, що я не просто так покинула дім, а щоб виконувати бойові завдання, щоб війна не пішла далі. Я розуміла, що я потрібніша на передовій, ніж дітям удома, що я щось роблю, щоб хтось вижив, щоб країна оборонялася і вистояла.

Без медиків на фронті дуже важко. У мене не такий склад характеру, щоб я змогла бути медиком. Я знаю і вмію надавати допомогу. І коли у нас були поранені і не було кому надавати допомогу – довелося мені. Але тоді з мене була ніяка бойова одиниця, можна сказати так, бо все переключилося на режим збереження життя. Добре, що усі вижили.

Але тоді я зрозуміла, що мені краще воювати, стріляти, бігати, повзати, ніж бути медиком.

Часто від тебе майже нічого не залежить, а люди помирають і тобі потім із цим жити. Дівчата з цим живуть, і це дуже важко.

Ніна Ярмаркіна
Ніна Ярмаркіна

Ніна Ярмакіна, військовий медик-доброволець

Перший мій Майдан – це 2004 рік. Якось до того я політикою взагалі не цікавилася. Мабуть, ще час не прийшов. Але тоді, коли Янукович хотів через адмінресурс прийти до влади, я пам’ятаю як барикади перші будувалися в Києві і що ти йшов туди, бо знав чого ти туди йдеш. З того часу боротьба була всі роки.

Коли в 2010-му прийшов до влади Янукович, ми на пікети виходили, і СБУ тоді за нами трішки стежило: добре ми себе поводимо чи не добре.

Потім другий Майдан. Я потрапила в Київ тоді, коли був перший штурм Майдану в грудні. Потім був Майдан у Запоріжжі.

Якось туди-сюди їздили, бо у Києві дочка була, і вона була на Майдані. То ми на Майдані з нею були у Києві, а потім я приїжджала сюди.

Одного прекрасного вечора я відкриваю Facebook, а там оголошення. Наскільки пам’ятаю, виставляв його мабуть Білка (запорізький журналіст і стрімер Тарас Білка – ред.). Там було написано, що медиків просять підійти до облдержадміністрації.

Це була десь 7-8 година вечора. Я зібралася і поїхала, не знаючи, що там відбувається. Коли приїхала туди, побачила, що там збирається самооборона, бо є інформація, що будуть захоплювати адміністративні будівлі. І були автобуси з донецькими номерами.

Я там залишилася і ще кілька дівчат теж. Доби три ми звідти не виходили точно, а потім вже влаштували чергування.

А тоді ми зрозуміли, що почалася війна. Хлопці пішли хто на війну, хто «волонтерити»

Спочатку ми допомагали «тимчасово переміщеними особам» – переселенцям. Ми може ще до кінця не розуміли наскільки все серйозно. Знали, що є ворог, але…

Потім почали плести сітки на «Космосі» (народна назва Космічного мікрорайону Запоріжжя – ред.). Світлана Василюк (запорізька волонтерка – ред.) віддала свій магазин під волонтерський центр: ми там плели сітки зранку до вечера, збирали речі для військових. Так все було до початку 15-го року.

Я дуже часто задумувалась: «а ось якби я пішла». Якісь такі думки приходили, але не було розуміння куди йти і з чого починати.

Потім мені подзвонила Юля Головко. Це дівчинка, з якою ми були разом в самообороні, організовували з нею медичний пункт. Вона сказала: «Я у батальйоні «Азов». Нам потрібні медики. Я пропоную вам до нас їхати». Я тоді ще спитала: «А можна приїхати подивитися?».

Ніна Ярмакіна
Ніна Ярмакіна

Прийшла до дому, зібрала речі, сіла у потяг і вже мене зустрічала там в Бердянську військова машина. Я навіть тоді ще не розуміла, що це військова машина, а Юля була у військовій формі. Навіть у той момент у мене ще не було чіткого розуміння, все якесь таке примарне було.

Ми приїхали в батальйон на базу. Десь о другій годині дня мені видали військову форму, а о третій годині я вела вже прийом в амбулаторії. Були хворі хлопці: у когось – спина, у когось перев’язку треба було зробити, у когось – застуда і таке інше.

Я за фахом медична сестра, але так сталося у житі, що я працювала фельдшером на фельдшерсько-акушерському пункті у сільській місцевості.

Чоловік мабуть пару днів мовчав. Він не міг зрозуміти, що сталося, але він розумів, що я прийняла рішення. Він сказав: «Ну, їдь. Якщо ти прийняла рішення, то їдь. Треба їхати. Я б поїхав з тобою – у нього є проблеми зі здоров’ям – але на жаль, я не можу». І так я потрапила у полк «Азов».

Рік і 4 місяці я була в «Азові». У мене настільки тепле відношення до цих людей!

Як би і що про них, хто не казав, але це «азовське братерство», підтримка один одного є не тільки в полку, але і поза ним.

Коли зустрічаємося – ми як рідні люди. Реально жодної секунди не жалкую, що я потрапила саме туди.

У вересні 16-го року я звільнилася з «Азову». І знов же Юля мені зателефонувала, сказала: «Мама, ви не думайте, що ви там вдома дуже засидитесь – ми вам якусь «аферу» найдемо».

Це вона так жартувала, але у жовтні приїхала до мене. Сказала, що нас запрошують у «Українську добровольчу армію» – у 8-й батальйон «Аратта». Це теж Широкине. Своїх медиків у них не було, їх обслуговували «Госпітальєри».

У 5-му «баті» вже були медики свої медики, 8-й батальйон теж хотів їх мати.

І так ми поїхали в «Аратту».

Ніна Ярмакіна
Ніна Ярмакіна

Ми обладнали медичний пункт у підвалі будинку в самому Широкиному. Це був підвал на 5 кімнат.

З «Азову» нас було 3 медики: 2 лікарі і я – фельдшер. До нас ще приєдналися хлопці-парамедики, яких вчили теж трішки надавати першу допомогу.

І я там була до тих пір, поки, на жаль, так трапилося, що по здоров’ю мене вивезли з Широкиного. Я потрапила на операційний стіл.

Мені часто кажуть: «Ти, стара дурна – вибачте, але так кажуть – поїхала Бог знає куди! Чого ти поїхала! Там молодих треба».

Не знаю, мабуть у кожного своє бачення життя.

Там були наші діти, яким треба був захист, яким треба була підтримка, яких треба було лікувати, іноді навіть обійняти чи сказати добре слово, бо вони цього потребують.

І це добровольці! В «Українській добровольчій армії» бійці хлопці не отримують не копійки грошей, а воюють із 14-го року.

Їх просто неможливо не підтримувати! Вони повинні навіть отам – на передній лінії мати маленький тил: коли приходять з окопів, щоб їх хтось нагодував, поговорив з ними, надав медичну допомогу, психологічну.

Там не було чужих. Скільки б підрозділів не стояло – ми всі свої, бо ми робимо одну справу!

Я ніколи в житті не думала, що я іду «заробляти гроші»
Ніна Ярмаркіна

Там ми лікували всіх: і морську піхоту, і 74-а бригада до нас приходили; і своїх «удашників», і «Чорний Туман» – теж підрозділ із «Української добровольчої армії.

Ми всі були однією величезною сім’єю, і допомагали один одному, підтримували.

Так, я доброволець!

Знаєте, я ніколи в житті не думала, що я іду «заробляти гроші» чи ще щось, що я іду за якимось статусами. У мене цього не було в голові зовсім і немає до цього дня.

Я не маю жодного статусу. Я його не отримувала. Побратими кажуть, що треба отримати, що це справедливо.

Але я дивлюся, скільки хлопців добровольців, які пройшли пекло 14-го року, Іловайськ, Дебальцево, не мають цих статусів.

І навіть, якщо я була там, то я – медик і я не проходила того, що проходили ті хлопчики – воїни, наші бійці.

Тому, я думаю, що правильніше, щоб спочатку отримали вони, а потім ми вже будемо дивитися треба воно чи не треба.

Бути добровольцем – це покликання.

Мабуть, для України треба інколи робити щось безкоштовно, якщо ти хочеш, щоб твої діти добре жили у цій країні

Ти йдеш сам – тебе ніхто не заставляє, ти знаєш у душі, що це треба для тебе в першу чергу, це треба для тих дітей, які там, це треба для тих, хто залишився у тилу.

Таких слів не можна підібрати, що всередині тебе…Це всередині кожної людини, яка відчуває потребу це робити.

І, мабуть, для України треба інколи робити щось безкоштовно, без всяких пафосів, без медалей, без статусів – робити просто тому, що тобі ця країна потрібна, тому, що ти хочеш, щоб в цій країні жили твої діти і твої онуки, щоб тут не було війни, щоб хоч би вони не воювали.

Віолета Бородіна, «Вілка», старший солдат 93-а окрема механізована бригада «Холодний Яр»

Насправді шлях був дуже тяжкий, враховуючи те, що до 2013 року мої життєві пріоритети взагалі не були націлені на якісь політичні події. Мені взагалі це не цікавило. Я подорожувала 2-3 рази на рік. Я ходила у салони краси, я купувала якесь вбрання. З дівчатами по п’ятницях, як це на телебаченні заведено (Віолета раніше працювала рекламним агентом на одному зі запорізьких телеканалів – ред.), їхала у боулінг.

Не була я якимось активним громадським діячом, навіть не цікавилась зовсім суспільним життям.

А потім те, що трапилося, якось перевернуло все. Можна сказати, що 2013 рік перевернув моє життя. Я стала зовсім іншою людиною. Я зрозуміла, що я хочу жити в країні, в якій працюють закони, в якій працює демократія, в якій все так, як воно повинно бути, а не так, щобвсе вирішували блатні договорняки, бандитські розборки і все таке.

Далі революція, потім війна почалася.

Потім Юра з «Суботи плюс» (Юрій «Жук» Горошко, фотокор запорізької газети «Субота плюс» – ред.) поїхав воювати. Допомагали маріупольським постам. Потім до Юри в Попасну їздили. Весь 2015-й – Авдіївка, Бутівка, Зенит – раз на тиждень. Все якось закрутилося…

Десь у 16-му році з початку нового року я вирішила: «Годі!».

Вже армія якось розвинулася: є і одяг, і боєприпаси, і їжа. Хлопці вже не стоять у сланцях резинових на блокпостах, вже є і берці, і форма, і бронежилети, все є – і їздити туди кожен тиждень, як ми тоді їздили, бо возили навіть воду – вже не потрібно. Тому і вирішила повертатися до цивільного життя.

Прийшла до офісу, висиділа тиждень, і зрозуміла, що якось мені моторошно, хоча робота і велася. Що ми тоді робили в 16-му? Був ремонт оптики, яку раніше привозили; нову оптику купували, ремонт волонтерських авто, які не ставилися на баланс військової частини і тому на них не виділялися кошти на ремонт. Була проблема з запчастинами і на військову техніку – виточували якісь штуки для неї. Пам’ятаю, що купували і коробку на якийсь ЗИЛ армійський, генератори, тощо. Робили масштабні речі. Навіть свердловину для води били в одному гарячому місці.

У 16-му році на територіях, які ближчі до лінії фронту вже «Нові пошти» повідкривались. Якщо раніше в районі Авдіївки – Зенит, Бутовка – найближча «Нова пошта» була в Селідово, тобто за 30-40 кілометрів, то у 2016-му вже відкрилося відділення в Авдіївці. Через міст переїхав і ти біля відділення. Все можна було відправляти, можна було самому не їздити так, як у 15-му році кожен тиждень їздили, бо все було не потрібно.

Але я якось так почувала себе некомфортно, скажімо так, у цивільному житті.

І тут дзвонять із 93-ої бригади, де у мене були знайомі хлопці, які працювали у пресцентрі, а у 16-му році остання хвиля мобілізації ішла додому. Бригада була на тимчасовій дислокації у Черкаському. Мені телефонує Ярік, який теж був з пресцентру, і каже: «Вілка, така справа – Бернатович і ще один товариш йдуть додому, я один лишаюсь на контракті. Я один в пресцентрі. Всю роботу, яка була проведена з 14-го по 16-ий рік, сам не витягну. Все порушиться. Не хочеш на контракт?». Я кажу: «Що мені ваш контракт з вашими сімома тисячами зарплатні!», але відчуваю, що це таки та пропозиція, яку я чекала насправді.

Приїхала я в Черкаське. Довго чекала командира, Клочков був на той час. Він приїздить і мені каже: «О, так я тебе пам’ятаю. Ми з тобою на Бутовці познайомилися…».

Ярік: «Та ось та дівчина до пресцентру, про яку я вам казав…».

«Все, – каже командир – йди до відділу кадрів».

Ось так я потрапила в бригаду. Поїхала одразу в «учебку». Я пішла рядовою, а в пресцентрі тільки офіцерські посади, і тому я фактично йшла прес-офіцером, а рахувалася якимось телефоністом-гранатометником.

Два місця «учебки» в Полтаві, і коли я її закінчила, бригада вийшла вже район бойових дій. Це була Луганська область – Кримське, Муратово. Я поїхала туди і приступила до виконання обов’язків.

Які обов’язки? Треба було писати про життя бригади, про події, давати щоденні зведення. Крім того, пресцентр супроводжував журналістів усіх, які приїжджали по акредитації на передові позиції. Я десь в серпні туди приїхала, а десь у жовтні мені волонтери пригнали машину – джип.

І це дуже спрощувало наші задачі, бо журналісти, як правило, приїздили на позиції на якихось «седанах», а Кримське Луганської області – там такі непрохідні шляхи, що мені простіше було садити їх собі до автомобіля і везти на передову, що власне я і робила.

Окрім того, коли почали трохи обмежувати волонтерам доступ на позиції, вони могли туди їхати, але ми повинні було їх зустрічати супроводжувати, що вони нікуди «не туди» не поїхали, скажімо так.

Так, як я займалась волонтерською діяльністю, то спрямовувала волонтерську допомогу від моїх друзів на бригаду і на цивільне населення, яке було поруч.

Там було багато постраждалих, які не могли виїхати, жили в умовах, коли розбита хата чи ще щось. Таке село як Кримське, коли їдуть дощі, раніше мало постачання через Луганськ, а зараз тільки зі сторони Муратово, Северодонецька. Там доріг нема.

Такі собі «грозові ворота» – дуже погано прохідна частина регіону. Схили, ґрунтовки, і коли їх розмивало, то їм і хліб не постачали, бо туди «Газель» не поїде.

Звісно я могла не йти до армії. Але в 16-му році, коли демобілізовувалася шоста хвиля мобілізації, то склалася ситуація така в ЗСУ, що хоч і пішло трохи підвищення зарплатні, але страх сильніший за гроші, і тому армія опинилася у такому стані, що 6-а хвиля йде, 7-а не передбачається. Був дикий недобір.

Комплектування бригад на рівні 40-50% – це не комплектування. Якщо чоловіки ховаються, то що робити жінкам? Йдуть жінки.

До того ж, я розуміла, що працювати на перемогу шляхом волонтерства – це вже не дуже актуально. А популяризація служби у Збройних силах України і залучення людей на контракт, підвищення престижу української армії – це теж працює на перемогу, тому я прийняла таке рішення.

Лариса Мала
Лариса Мала

Лариса Мала, «Матрос Джейн», командир відділення зв’язку взводу управління командира мінометної батареї 503 окремого батальйону морської піхоти

Волонтером була мабуть півтора року. Спочатку це було дуже дивно, бо навесні 14-о року починали займатися волонтерством мої дівчата – мої доньки. А потім я трошки перехопила ініціативу, і більш активно почала працювати в цьому напрямку з дівчатами запорізькими. Потім з’явився свій батальйон, навіть не один, з яким подружилися, до якого почали їздити дуже часто. Ми їздили з друзями – Умідом Джуракуловим із Запоріжжя і Володею Фоменком із Дніпра. І так до березня 2016-го року.

Тоді у батальйоні морської піхоти, де я зараз служу, з’явився новий комбат. Буквально можливо через 2-3 тижні, як ми з ними познайомилися, я попросила у нього «відношення» в цей батальйон. Це дозвіл на те, що тебе беруть на якусь певну посаду. Він сказав: «нема проблем». Єдине, що була проблема, щоб дозволив комбриг, бо це була бригада, яка вийшла з Криму, і ставлення до жінок в морській піхоті було у комбрига не дуже, адже з ним з Криму вийшло дуже мало жінок. Вони практично всі – 90%, залишилися у Криму з різних причин: сім’ї, батьки-діти і все таке. І тому таке ставлення було упереджене.

Коли отримала відношення, то від моменту, як схотіла (піти служити – ред.) до того, як отримала, пройшло місяців 3-4. Так довго довелося умовляти комбрига. Коли ж, все ж таки, отримала «відношення» – щастя було до небес.

Під час волонтерської поїздки у січні 2015 року
Під час волонтерської поїздки у січні 2015 року

Я пішла в «учебку».

Власне, комбат мені довіряв, тому не було якихось таких великих проблем з тим, щоб доводити, що ти потрібний, що ти доцільний, що ти щось можеш. Жінок тоді було мало взагалі в ті роки – в 16-му, на початку 16-го.

Це не було так поширено, що дівчата в армії на передовій щось взагалі робили. Якщо були, то медики, в стройовій частині – діловоди.

Мені пощастило напевно тому, що ми жили в одному бліндажі з комбатом: я була зв’язківцем. Я і зараз зв’язківець, тільки вже на іншій посаді.

Ми з комбатом спочатку подружилися, а потім я вже стала підлеглим, тому великих проблем не було у спілкуванні й розумінні. Коли ти на ПДД – в пункті постійної дислокації, там трошки інше життя. Коли ти – на передовій, там все простіше і навіть легше, бо усі тримаються і виживають за рахунок дружніх, братерських стосунків.

І не було таких «затягів», які почали з’являтися в армії ось буквально крайній рік, і взагалі не було упередженого ставлення до мене.

Спочатку, я ж кажу, була волонтером в цьому батальйоні, робила свою програму «Полігон» (виходила на телеканалі «Запоріжжя» Запорізької обласної державної телерадіокомпанії, де на той час працювала Лариса Мала – ред.). Я стала бувати все частіше, а програма виходила практично кожен тиждень. Я їздила як волонтер і брала камеру. Все це знімала.

Намагалася робити передачі не про те, як розвивається військо, що було зовсім по-військовому. Хотілося мені розповідати про людей, які там перебувають, які там воюють. І мені було цікаво, що вони відчувають, як вони там живуть взагалі. І коли я всім перейнялася, то в один прекрасний момент просто не схотілося повертатися додому, зрозуміла, що тут моє місце.

Це не пишномовність, це констатація факту.

Лариса Мала
Лариса Мала

Коли я вирішила йти в армію, і коли я отримала нарешті «відношення», то я приїхала додому і сказала дітям, що йду служити в армію. І вони не здивувалися. Вони сказали «А ми давно вже чекали». Вони бачили як я «горіла», як я жила цим усім.

У мене батько воював у Другій світовій – я пізня дитина. Він ніколи не розповідав про війну; завжди казав: «Війна – це страшно і не питай мене, чому і що».

Мати – малолітній в’язень концтаборів, у мене дід був в концтаборі також свого часу, тобто сім’я пережила все це.

У мене з дитинства не було питання про те, за що і про що, коли війна проти твоєї держави. Тому все було зрозуміло, все було на своїх місцях. Тому зрозуміли і діти. Вони переживали, вони досить переживають, але у них немає питань – «навіщо це?!».

Що означає бути добровольцем?

Я добровільно себе «дарую» цій війні і майбутньому миру!
Лариса Мала

Це означає відчувати, що ти не можеш інакше, ти не можеш по-іншому. Це відчувати, що тут твоє місце, і, щоб ти не робив, ти будеш робити це для цих людей, бо ти їх любиш, бо ти живеш і дихаєш їхніми якимись негараздами, проблемами, болями і радощами!

Напевно, так.

Я добровільно себе «дарую» цій війні і майбутньому миру!

Тому у мене такий парадокс народився: все, що робиться в житті, робиться заради великої любові. В тому числі й війна, бо вона відбувається заради любові до Батьківщини, до своїх дітей, до своєї землі, власне до всього, що тебе оточує.

Ти все це любиш, і ти не хочеш, щоб цього не було, тому ти йдеш на фронт! Тому, ти не можеш інакше.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG