Про різні шляхи подолання наслідків війни на Донбасі пише «Дзеркало тижня». Авторка статті Ірина Лоюк вважає, що у вирішенні міждержавних конфліктів немає єдиних формул, простих, лінійних рішень. Питання рішень стосовно конфлікту – це питання загальнодержавної стратегії, що має бути ухвалена відповідальним органом влади та людьми, котрі розраховують і розуміють наслідки власних дій на кілька кроків уперед.
«Ніхто не говорить про повну відмову від міжнародних практик, – зазначає дописувачка. – Але для відновлення країни потрібно будувати власну історію, з урахуванням вироблених міжнародних принципів та підходів, але без їх фанатичного копіювання».
Теоретично, це має відбуватися за певним сценарієм. Перший етап – відновлення безпеки, припинення вогню. Будь-які подальші ініціативи, спрямовані на припинення конфлікту і об’єднання країни, будуть безрезультатними, доки триватимуть обстріли і в сім’ї привозитимуть убитих.
«Звісно, Росія не зацікавлена в таких рішеннях, продовження вогню – це її спосіб маніпулювати українцями, підштовхуючи до прямих переговорів», – пише авторка. Для Росії нічиї життя не важливі. Якщо країна сама не впорюється з припиненням вогню, можливе введення миротворчих місій. Далі – відновлення належного врядування на територіях, охоплених конфліктом. Потім – економічний і соціальний розвиток регіонів, які постраждали. Після цього, на етапі виходу з конфлікту, включається перехідне правосуддя.
І останніми можуть застосовуватися заходи примирення. Але примирення, як наголошує дописувачка, – це завжди через певний час після припинення вогню, коли «рани трохи загояться» і люди будуть готові обговорювати спільні проблеми.
Всі наявні теорії та практики миробудування свідчать, що мир за будь-яку ціну неможливий. «Щоб його досягти, необхідно налагодити діалоги всередині українського суспільства з різними зацікавленими групами: переселенцями, ветеранами, свідомими українцями з окупованих територій», – вважає дописувачка.
До того ж ці рішення мають пропонувати ті представники влади, котрим довіряють українці. На цьому наголошується в статті «Чому мир за будь-яку ціну неможливий».
Викорінення корупції недостатньо для добробуту України, переконує дописувач інтернет-видання «Главред» Павло Вернівський. У сучасному світі люди навчилися обкрадати державу абсолютно законними методами. Через кредити. Через виведені дивіденди. Через покупку дешевих активів.
«Найпростіший спосіб обікрасти державу – це спровокувати банківську кризу. Знецінити активи. А потім за безцінь скупити ці активи», – констатує автор.
Підприємства мають тут бізнес, але прибуток не вкладають в розвиток і на законних підставах виводять за кордон.
В Україні ввели ринкові ціни на комунальні тарифи, але приватні компанії, які отримують від цього величезні вигоди, не вкладають в зношену інфраструктуру, а прибуток кладуть в кишеню на законних підставах. Про це докладніше йдеться в статті «В Україні процвітає «законний» дерибан».
Продовжують видання коментувати заяву посла Ізраїлю в Україні Йоель Ліона про всплеск в Україні антисемітизму.
В Україні низький рівень антисемітизму й радикалізму – всупереч намаганням з боку російської пропаганди показати зворотне. На цьому в інтернет-виданні «Цензор.нет» наголошує радянський дисидент і відомий правозахисник, співголова Асоціації єврейських громадських організацій та общин України Йосиф Зісельс.
Стаття називається «Антисемітизм сьогодні – це Західна Європа і Америка. України немає на світовій карті антисемітизму», – Йосиф Зісельс».
Через те, що Україна не виборола свою незалежність сто років тому, українці й досі болісно шукають власну ідентичність та сперечаються про правильну парадигму розбудови власної державності. Про це у виданні «Цензор.нет» пише Геннадій Друзенко.
«Ми досі обираємо, яка саме політично-правова чи культурно-етнічна тожсамість має стати надійним фундаментом проєкту Україна», – вважає автор.
Він висловлює переконання, що українці, які здобули свою державність із запізненням майже в століття, свідомо чи підсвідомо мріють про власного Юзефа Пілсудського, Йона Антонеску чи Міклоша Горті.
Втім, у міжвоєнному часі у Східній Європі був лідер, який усім своїм життям свідчив: шлях Пілсудського-Горті-Антонеску-Бандери не є безальтернативним у справі націєтворення. Звали цього лідера Томаш Масарик, великий демократ і гуманіст.
«Якщо говорити метафорично, перед нами, українцями, наразі стоїть вибір, про що ми мріємо для етнічних угорців, румунів, поляків, болгар, вірмен, грузинів, євреїв і звичайно росіян, які вважають Україну своєю батьківщиною: пацифікацію та асиміляцію чи культурну автономію та господарські академії в українських Подєбрадах?» – зазначає дописувач.
Автор вважає, що національна інклюзивність – заповідь Масарика сучасним українцям. «Ми маємо шанс вистояти перед навалою «русского мира» тільки якщо сповідуватимемо євангельську істину: «Всі хто не проти нас, всі з нами». Українцями не народжуються – українцями стають, переконує дописувач у статті «Конституювання нації: за Масариком чи за Пілсудським?»
