Понад 5300 жертв-українців українсько-польського протистояння на Холмщині у 1939–1947 роках – дослідники склали поіменний список

Українські науковці ідентифікують жертв українсько-польського протистояння 1939–1947 років. Дослідницька програма «Жертви українсько-польського протистояння 1939–1947 рр.» розпочалась два роки тому в Українському католицькому університеті (УКУ). Автори проєкту сподіваються, що після їхніх результатів критичного дослідження стишиться українсько-польська напруженість у відносинах і припиниться «війна гробами».

До друку готова перша книжка з проєкту – «Українські жертви Холмщини та південного Підляшшя у 1939–1944 рр. (Люблінський дистрикт Генеральної губернії)», яка вийде цього року. Встановлені реальні людські втрати серед українців на теренах Люблінського дистрикту, який створили німецькі окупанти у жовтні 1939 року і який діяв до липня 1944 року.

На основі різних архівних документів подано список понад 5300 осіб української національності, які постраждали на Холмщині.

За яким методом проводилась ідентифікація жертв? Чи злочини польського підпілля проти українського цивільного населення на Холмщині у 1942 році спричинили Волинську трагедію влітку 1943 року? Хто загострював українсько-польське протистояння на Холмщині і Підляшші?

Радіо Свобода поспілкувалось із керівником проєкту – істориком, професором Ґданського університету Ігорем Галагідою.

– Пане Галагіда, як довго тривала робота над книжкою?

– Сама ідея встановлення імен жертв українсько-польського протистояння народилася десь 7 років тому. Тоді ми з Мирославом Іваником з Торонто досліджували в Оттаві спадщину Володимира Кубійовича. Ми тоді зрозуміли, що зібраний матеріал може бути підставою, щоб встановити реальні жертви українсько-польського протистояння на Холмщині. Почали приватно досліджувати, а невдовзі це з Холмщини переросло у ширший проєкт, який реалізовує УКУ, взагалі ідентифікації жертв українсько-польського протистояння на цілій території. Не лише Холмщини, але й Ярославщини, Перемишльщини, Надсяння, Волині, Галичини. Це досить клопітка робота. Над першою книгою проєкту працювали майже п’ять років.

– За якою формулою чи схемою рахували жертв із числа українського населення? На яких архівах базувались?

– Ми випрацювали індивідуальну схему, не лише збираємо прізвища, але й вводимо їх в електронну базу, це дозволяє вписувати нові встановлені прізвища, а також порівнювати і збирати інформацію про даних осіб із різних джерел, фільтрувати і «виловлювати» різні неточності, коли, для прикладу, прізвище неправильно написане, коли є різні дати і нам це вдається знайти. Шукаємо прізвище у різного роду документах: у звітах, матеріалах Українського центрального комітету, коли йдеться про Холмщину чи Генеральну губернію, яка існувала в роках німецької окупації.

Також шукали у пресі. Українська преса, яка виходила у Генеральній губернії, в Кракові чи Холмі, подавала інформацію про смерть людей, де були точні прізвища і дати життя людини, яка загинула, також використовували спогади. Однак, коли вони записані після кількадесят років, то не дуже точні, а ще відвідували цвинтарі, де збереглися могили, на яких є прізвища і дати народження та смерті людини. Використовували документи польського підпілля і звіти німецької поліції, які були дуже точні. Власне, таке зіставлення різних джерел дозволяло нам встановити точну інформацію про особу, де загинула, в якому місці. І створили велику електронну базу даних. Маємо понад 5300 осіб, серед них лише понад 300 прізвища яких не встановлені.

У книзі зробили такі розділи, які відповідають поділу території у Генеральній губернії і в Люблінському дистрикті (так називалася територія за німецькою термінологією). Люблінський дистрикт ділився на 10 повітів, у кожному є перелік населених пунктів, де подана коротка інформація про число людей на основі переписів населення (польського 1921 та німецького 1943 років), вказано чисельність українців, поляків, німців, євреїв і конфесійна приналежність. Ми вибрали період німецької окупації, осінь 1939 до кінця липня 1944 років, і порахували, поки що, лише українські жертви.

– Коли у Польщі говорять про українсько-польське протистояння у роки Другої світової війни, то польські історики і політики роблять найбільший акцент на Волинській трагедії, особливо на масовому вбивстві поляків 11 липня 1943 року. Тим часом українські дослідники наголошують, що польське підпілля вбило цивільне населення на Холмщині у 1942 році і тим самим спровокувало антипольську акцію на Волині, що це була помста у 1943 році за вбивства мирних українців у 1942.Чи ваше дослідження спростовує чи підтверджує українську і польську історіографію щодо цих подій минулого?

– Книга йде трохи всупереч і українській, і польській історіографії. Якщо мова про українську історіографію, то тут загальна думка така, що події на Холмщині, власне, передували Волинській трагедії. Але коли подивимось на число жертв серед українців на Холмщині у 1942 році, воно відносно невелике. На території Люблінського дистрикту, тобто на Холмщині і Північному Підляшші, загинули від рук «не-німців» не більше як 70 осіб. Важко сказати, що події передували волинським. Хоча число жертв серед українців у 1942 році невелике, але тоді часто гинули люди, які в українській громаді мали визначну позицію, бо це були війти, вчителі, діячі кооперативного руху, Допомогових комітетів. Це були резонансні вбивства і про них знали в Галичині і на Волині, це лякало населення, інформація подавалась про ці випадки у пресі і це, так би мовити, акцентується в українській історіографії.

Значно більше українців – майже 320 – загинули в 1942 році році у Люблінському дистрикті від рук німців. Я взагалі вважаю, що події на Холмщині відбувалися трохи паралельно з тими, що діялися на інших територіях – у Галичині чи на Волині. Але мали іншу динаміку. Коли говоримо про польсько-українське протистояння, то часто фокусується увага на поляках і українцях, а забуваємо про інших акторів тодішніх подій, зокрема німців. Територія була ними окупована і німці відігравали вирішальну роль у наростанні конфлікту.

Так було на Холмщині, де німці ініціювали переселення українців і поляків, так званий генеральний план «Схід» (Generalplan Ost). Згідно з яким, «здобуті» на сході терени, слід було у майбутньому цілковито германізувати. У другій половині 1942 року на теренах Люблінського дистрикту, переважно на Замостівщині, окупанти мали намір створити «зразкову» колонію для німецьких поселенців. Переселення у 1942 році загострило польсько-українське протистояння. Збурили ситуацію і вбивства німцями євреїв, посилення окупаційного терору і на поляків, і на українців, коли виловлювали людей на роботу в Німеччину, коли підвищували податки. Це виразно показує, що після 1942 року починається зростання жертв і в 1943 році це вже бачимо. Влітку 1943 року спостерігається повний спад конфліктів і це цікава річ, бо коли йдеться про Волинь, то тут маємо українсько-польське протистояння і пік припадає на 1943 рік. Натомість на Холмщині число жертв виразно меншає і знову зростає восени 1943 року. І пік вбивств – березень-квітень 1944 року на Холмщині, де найбільше українських жертв.

З іншого боку, польська історіографія деколи применшує українські жертви. Як приклад, події весни 1944 року. Тоді, на початку березня, польське підпілля почало акцію проти українських сіл і протягом кільканадцять днів заатакувало не менше 35-50 сіл, де проживали українці. Так як для Волинського злочину в польській історіографії датою-символом є 11 липня 1943 року, так для української трагедії Холмщини є 10 березня 1944 року, коли в один день у кількох селах загинули понад 1200 українців, більшість жінки і діти.

Селом-символом є Сагринь. Нам вдалося поіменно встановити, що 10 березня 1944 року там загинули 606 осіб, (у тому числі кілька поляків, які були випадково вбиті польськими партизанами, бо їх сприйняли за українців). Це величезне число. В загальному просторі в Польщі деколи ще можна почути думку, що в Сагрині мав місце бій відділів Армії крайової (АК) з Українською повстанською армією (УПА) чи українськими поліцаями на німецькій службі, але коли співставити 606 українських жертв Сагрині і з втратами польського підпілля (кілька поранених поляків і один своїми вбитий), то це показує, що там не було жодної битви і не було протистояння двох сил, це була пацифікація мирного населення. Таких Сагринів було тоді було на Холмшині більше: Ласків, М’яке, Сиховичі…

– Який можна зробити висновок, хто провокував конфлікт між українцями та поляками на Холмщині?

– Ті розрахунки, які ми зробили, відкидають тезу, що у 1942 році у Люблінському дистрикті польське підпілля чинило масові злочини проти українського мирного населення. Вплив на погіршення українсько-польських відносин у Люблінському дистрикті мала німецька політика переселення українців і поляків у 1942 та на початку 1943 року. Люди втратили домівки, це переросло згодом у збройне протистояння. Німці до виселення поляків задіювали українців, які служили у німецькій поліції, а до виселення українців – поляків, які були на службі у німецькій поліції.

До зростання напруженості між українцями і поляками доклалось і польське підпілля. У вересні 1943 року з Волині на Холмщину прибули польські біженці. Через накази АК і збільшилось число українських жертв у другій половині 1943 року і в 1944 році у Люблінському дистрикті. Особливо в період від березня до початку квітня 1944 року операції АК і Батальйонів хлопських (БХ) мали брутальний перебіг. Мене шокувало, що у Сагрині польські підпільники зробили кільканадцять фотографій на тлі палаючих будинків. Ці світлині збереглись та увійдуть у книгу.

– Владика УГКЦ Борис Гудзяк у передмові до книги написав: «Ідентифікація жертв – це не змагання, «хто втратив більше». Навпаки, такий підхід може принести плоди справжнього порозуміння як серед науковців, так і в ширших суспільних колах. Щоб зцілити рану, треба побачити й визнати її. Жертви не можуть лишатися анонімними – ми повинні постаратися побачити в кожній з них особу!». Чому про жертви минулого важливо говорити і саме людською мовою, а не лише статистично?

– Ми не хочемо брати участі у жодних гоніннях і підвищувати статистику. Нам важливо встановити реальних жертв і їхні імена. Звісно, це вже запізно, бо такий проєкт мав би розпочатись ще 20 років тому, коли жили свідки тих подій. Це останній момент, щоб просто не забути цих людей, щоб нащадки і родина знала, де ці люди поховані і могли запалити свічку.

Наші дослідження корисні для польсько-українського діалогу. «Не варто рахувати жертв, треба фокусуватися на майбутньому», – цей підхід не спрацював і виявилось, що важливо знати імена. На сьогодні, лише у межах Польщі, ми маємо встановлені більше 12 тисяч жертв українців, які загинули від рук поляків. А це тільки територія сьогоднішньої Польщі. При тому я свідомий, що в загальному масштабі кількості жертв польських та українських не будуть збігатися. Припускаю, така моя робоча теза, що українські жертви у співвідношенні до польських будуть 1 до 4 чи 1 до 3. Як буде насправді – побачимо.

– Чи тема українсько-польського протистояння нині, з огляду на вибори польського президента, на коронавірусну інфекцію і карантин, відійшла на другий план у Польщі?

– У польській президентській кампанії українська тема не використовується, як це було 5 років тому. Політики мають інші пріоритети, які використовують. Але думаю, що це коротка перерва, навіть якщо сьогодні тема не є у нурті польської політики, то вона присутня у соцмережах і там таке виписують про українсько-польські відносини, що думаю, ця тема колись повернеться.

– У кінці року вийде друком перша книга з проєкту «Українські жертви Холмщини та південного Підляшшя у 1939–1944 рр. (Люблінський дистрикт Генеральної губернії)». Які наступні праці побачимо у дослідницькій програмі?

– Почалась робота над наступними томами і, якщо вже буде добре, то в кінці 2021 року вийде праця про дослідження на інших територіях. А це 1944–1947 роки і операція «Вісла», можливо, перший том двотомника про події на Волині, окрема праця про жертви в Галичині. Команда, яка задіяна у цьому проєкті, відносно невелика. Це двоє осіб із Польщі і четверо з України.