Протести в Хабаровську і українці Зеленого Клину. Новий прояв духу свободи

(Рубрика «Точка зору»)

Останнім часом президент Росії Володимир Путін заговорив, що, мовляв, при розпаді СРСР деяким республікам дісталися російські території. Але чомусь він мовчить, що до складу Російської Федерації входить чимало земель, які населені неросіянами. У тому числі є низка територій, де значну частину становлять українці. Інша річ, що останні зазнали тотальної русифікації.

Та все ж українська ментальність русифікованих українців дає про себе знати. Наприклад, в Хабаровську й загалом на Далекому Сході, вже близько трьох тижнів тривають протести, спрямовані проти дій кремлівських очільників. Чогось подібного в Росії за останній час не було. А ті протестні акції, які відбуваються в Хабаровську, дечим нагадують українські революції на київському Майдані.

Звідки така «українськість» у мешканців Далекого Сходу?

Чи не через те, що Далекий Схід тривалий час заселяли українці? Так, багато хто з них не пам’ятає про свої українські корені, забули вони мову предків, навіть змінили прізвища. Та, певно, свою волелюбність не розгубили.

Далекий Схід заселяли українці

На Далекому Сході українці почали масово селитися ще з кінця ХІХ століття, незадовго після того, як цей край у 1858–1860 роках ввійшов до складу Російської імперії. Спеціально з Одеси відправлялися пароплави, які везли українців у ті далекі краї.

Коли ж була побудована Транссибірська залізниця, яка з’єднала центральні губернії Росії з Владивостоком, ця міграція лише посилилась. Із кінця ХІХ століття по 1916 рік на Далекий Схід із України виїхало понад 276 тисяч осіб, що становило близько 56 відсотків від загальної кількості переселенців у цей край. В основному це були вихідці з колишньої козацької Гетьманщини – Чернігівської та Полтавської губерній. На нових землях вони заснували чимало поселень, навіть дали деяким із них питомо українські назви – Чернігівка, Покровка, Ромни, Іванківці тощо. Ці землі з часом отримали назву Зеленого Клину, який охоплював переважно Приамур’я та Примор’я.

Основну масу переселенців становили селяни. Їх гнало на Далекий Схід малоземелля. Вони сподівалися отримати великі наділи й загосподаритися. Також деякі українці їхали працювати на Транссибірську залізницю, служили на флоті. Саме завдяки українцям відбулося освоєння Далекого Сходу.

Попри те, що українці багато зробили для розвитку цього краю, вони не мали нормальних умов для національно-культурного життя. Не було в них своїх шкіл, преси, громадських організацій. У Росії діяв Емський указ, який зводив українське культурне життя нанівець.

Та все ж на Далекому Сході в останні роки ХІХ століття гастролювали українські театральні групи, згодом з’явилися свої театральні аматорські гуртки. Українські вистави ставилися в Порті-Артурі, Владивостоці, Благовєщенську, Хабаровську й інших містах краю. Поширювалися українські книжки.

Революція 1905–1907 років створила певні можливості для розгортання українського руху. Почали з’являтися перші українські організації – «Український клуб» у Харбіні (китайському місті, що лежало на Транссибірській залізниці), «Студентське товариство українців» у Владивостоці. У 1910 році було засноване товариство «Просвіта» в Нікольсько-Уссурійському.

Українська Далекосхідна Республіка

Під час революційних подій 1917 року на Далекому Сході виникла низка українських інституцій, які створили автономну Українську Далекосхідну Республіку. Спочатку центральні інституції цієї республіки були розташовані в Нікольсько-Уссурійському, Хабаровську, а з 1918 року – у Владивостоці. Республіка мала Українську Далекосхідну Крайову Раду, яка була законодавчим органом, і секретаріат, що відповідав за виконавчу владу.

Владу на місцях здійснювали десять Українських окружних рад. Поширеною ідеєю серед українців Зеленого Клину була ідея об’єднання із УНР у Велику Україну.

У той час на Далекому Сході з’явилися різноманітні українські організації не лише культурного, а й господарчого плану (кооперативи), видавалися часописи «Українець на Зеленому Клині», «Щире слово», «Громадська думка», «Українська думка» (у Владивостоці), «Ранок», «Нова Україна», «Хвилі України» (у Хабаровську), «Засів» (у Харбіні).

У 1917–1920 роках українцям Далекого Сходу довелося вести боротьбу як проти правих російських шовіністичних сил, так і проти лівих.

У 1920–1922 роках існувала буферна Далекосхідна республіка, в якій владу захопили більшовики. І все ж у цій державі українці мали певні можливості для задоволення національно-культурних потреб.

Русифікація Зеленого Клину

Після ліквідації української республіки почалися масові арешти українських діячів. Припинила своє існування Українська Далекосхідна Крайова Рада, а голова її секретаріату Юрій Глушко (Мова) був заарештований.

Були розпущені українські організації. 5–13 січня 1924 року в Читі відбувся судовий процес над українськими діячами. Їх звинуватили у зв’язках з японцями, в намірах відірвати Далекосхідну республіку від Російської Федерації.

Погром українського руху на Далекому Сході сприяв русифікації місцевих українців. Особливо інтенсивно він відбувався в містах. Правда, був незначний період, коли українці краю отримали певні можливості розвивати своє національно-культурне життя. Це було пов’язано з політикою коренізації, яка відбувалася в Радянському Союзі в 1920-х – на початку 1930-х років.

Щоправда, українізація на Далекому Сході запізнилася. Почалася вона тут у 1931 році. 20 березня того року президія Далькрайвиконкому ухвалила постанову «Про практичне проведення українізації», а 10 червня – план її проведення.

У шести районах Далекосхідного краю передбачалося переведення діловодства й роботи культурно-освітніх установ на українську мову. Ще сім районів розглядалися як такі, де українізація має здійснюватися частково.

Планувалося запровадити українську мову викладання в 809 школах першого ступеня, інших освітніх установах, навіть створити українське відділення у Благовєщенському агро-педінституті. Українською мовою мали перекладатися деякі районні газети. Було створено крайовий Український державний пересувний театр, який працював у районах компактного проживання українців.

Однак українізація на Далекому Сході не протривала й двох років. Постанова центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) від 14 грудня 1932 року ліквідовувала всі українські культурно-освітні установи на теренах Російської Федерації. З того часу здійснювалася безупинна русифікація українців Далекого Сходу.

І все ж цей край і далі залишався регіоном постійної міграції українців. Причини були різні: дехто шукав тут кращої долі, втікав від голоду й колективізації, чимало в цих краях опинилося репресованих українців, а також посланих у результатах оргнаборів тощо.

Із Далеким Сходом пов’язане життя деяких видатних наших співвітчизників. У 1932–1937 роках тут перебував на засланні письменник Іван Багряний, описавши це заслання й втечу звідти в романі «Тигролови». Також на Далекому Сході у 1930–1936 роках перебував в ув’язнені видатний український перекладач, письменник Борис Тен (Микола Хомичевський).

Згідно зі статистичними даними, українців на Далекому Сході в 1920-30-х роках налічувалося понад 300 тисяч осіб. А в останні роки існування СРСР їхня кількість сягала понад пів мільйона. Однак ці цифри не відображували повної картини. В умовах відсутності українських інституцій на Далекому Сході місцеві українці швидко русифікувалися й починали ідентифікувати себе як росіян. Зрештою, росіянином, а не українцем у тій ситуації було вигідніше бути. Це давало кращі можливості для кар’єрного росту.

І все ж, як бачимо, чимало українців на Далекому Сході зберігало свою ідентичність і мову. У 1989 році серед українців цього регіону вважали рідною мовою українську близько 40 відсотків. Погодьтеся, що в умовах тотальної русифікації це був немалий показник.

Після розпаду Радянського Союзу українці Далекого Сходу намагалися організувати своє культурно-національне життя, навіть створили деякі інституції, періодичні видання. Принаймні це простежувалося в 1990-х роках. Однак російська влада чинила й чинить протидію українському руху в цьому регіоні.

Саме в умовах нинішньої Росії, яка взяла на щит імперські ідеї, відбулася інтенсивна русифікація українського населення краю. Якщо, згідно з переписами, кількість українців тут у 2002 році становила понад 250 тисяч осіб, скоротившись у порівнянні з 1989 роком більш ніж удвічі, то в 2011 році їх нараховувалося менше від 50 тисяч. Тобто за дев’ять років кількість українців офіційно скоротилася в п’ять разів. Зрозуміло, ці люди нікуди не зникли, просто вони «стали росіянами».

Однак під час нинішніх протестів у Хабаровську звучать антимосковські гасла, з’являється своя символіка, а місцеві жителі говорять про свої особливості. Можливо, багатьом із них варто пригадати, чиїх батьків вони діти?

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода