Доступність посилання

ТОП новини

24 серпня 1991 року: де цей день застав львів’ян?


Львів, 19 вересня 1990 року

Кінець 80-х минулого століття у Львові був роками демократичного піднесення: протести, мітинги, віча, голосно звучала вимога про вихід із підпілля УГКЦ. Люди говорили про Незалежність України.

У 1986 році молодь Львова пройшлась вулицями, співаючи українські пісні. Це був протест проти заборони їм проводити вуличну дискотеку з нагоди Дня Львова.

У 1987 почали виходити на волю українські дисиденти, зокрема Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь. Їхнє слово чули і хотіли почути люди.

У 1987 році у Львові створили молодіжне неформальне «Товариство Лева».

4 жовтня 1987 року львівські письменники зібрались на вечір, присвячений українському поету Богданові-Ігорю Антоничу. Таким чином започаткували поетичні виступи.

23 червня 1988 року на Личаківському цвинтарі молились за українцями, які були закатовані у львівських тюрмах сталінським режимом .

1 травня 1989 року відбулась перша демократична маніфестація у Львові.

7 травня 1989 року – установчі збори львівського Руху.

17 серпня 1989 року – масовий похід до собору Святого Юра у Львові з вимогою відродження УГКЦ.

27 серпня 1989 року – мітинг за легалізацію УГКЦ.

1 жовтня 1989 року – побиття групи людей у Львові, неділя отримала назву «кривавої неділі».

3 жовтня 1989 року на знак протесту щодо побиття мирних активістів підприємства у місті оголосили попереджувальний страйк.

У 1989 відбулось створення «Народного руху» і його активісти вже стали головними опозиціонерами до радянської влади.

У березні 1990 року галичани обрали у Верховну Раду представників національних сил. Головою Львівської обласної ради став дисидент В’ячеслава Чорновола.

3 квітня 1990 року над львівською Ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

14 квітня 1990 року – перше богослужіння УГКЦ у Преображенській церкві.

13 вересня 1990 року у Львові скинули пам’ятник Лєніну.

22 січня 1991 року від Львова до Києва тягнувся «Ланцюг Злуки», ініційований Михайлом Горинем.

12 березня 1991 року у центрі Львова силовики побили львів'ян, які зібрались на мітинг.

30 березня 1991 року у Львів прибув глава УГКЦ Мирослав Іван Любачівський.

23 серпня у Львові біля Оперного театру відбулось віче після провалу ГКЧП у Москві.

24 серпня, у День проголошення Незалежності України, львів’яни масово вийшли на площу перед Оперним театром.

Це далеко не повний перелік того, чим жив Львів наприкінці 80-початку 90-х років, до Дня проголошення Незалежності України. З львів’янами тоді рахувались у Києві і на Львів звертали увагу. 24 серпня, 29 років тому панувала атмосфера піднесення і радості. Блаженніший Мирослав Іван Кардинал Любачівський в присутності п’ятитисячної громади привітав усіх із проголошенням Незалежності України під час літургії в Соборі Святого Юра.

Радіо Свобода поцікавилось у львів’ян із різних середовищ, де день 24 серпня,29 років тому, їх застав?

Андрій Салюк, учасник жовтневої студентської «революції на граніті» 1990 року, студентського братства у Львові «Товариство Лева», координатор волонтерської ініціативи «Львівський лицар», представник Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Ми були готові захищати Львів
Андрій Салюк

«Розпочну від 19 серпня, бо то все було на одному дусі. Я був вдома, у батьків. Тато задзвонив із роботи до мами, що щось діється у Москві. Мама мене розбудила і сказала про якийсь переворот. Я ще зреагував, що так не може бути. Мама включила телевізор, а там було «Лебедине озеро» і я зрозумів, що таки переворот. Я тоді поїхав у Львів і ми зібрались студентським братством, щоб напрацювати план дій. А 24 серпня приїхав знову додому, у Новий розділ, по речі, бо ми вирішили мобілізуватись і рятувати ситуацію, якщо буде напад. Чому збирав речі: бо не було певності, що воно ось так просто буде. Студентське братство кілька днів перебувало у стані мобілізації. Ми були готові захищати Львів. Я все спакував і, до слова, при цьому по хвилинах записував, що діється у парламенті. Пам’ятаю оте пікання у Верховній Раді щодо проголошення української незалежності!».

Мітинг із вимогою легалізувати УГКЦ
Мітинг із вимогою легалізувати УГКЦ

Іван Радковець, науковий працівник бібліотеки імені Василя Стефаника, львовознавець, екскурсовод.

З 25 серпня вже не боялися української символіки навіть офіцери
Іван Радковець

«Цей день застав мене за межами України. Це була Калінінградська область Росії. Мій призов був 1988-1991 роки, три роки служби на ВМФ, у званні старшини Балтійського флоту. Тому цей день був досить цікавий. Вся історія 24 серпня для мене починається від 19 серпня. Тоді якраз напередодні були військові навчання на Балтійському флоті. А 18 серпня оголошується перерва у навчанні і всі відправляються на місця дислокації. Коли зранку 19 серпня зіграли тривогу у військовій частині, то всі були впевнені, що це продовження військових навчань. Але черговий попередив про ГКЧП у Москві і нас перевели на особливий стан. Нас було багато хлопців із України. Місце служби давало можливість чути, що відбувалось вдома. З 25 серпня вже не боялися української символіки навіть офіцери, почали формуватися списки, цілі підрозділи почали готувати до повернення в Україну і перехід на Чорноморський флот. Окрім того, було відчуття єдності всіх українців, офіцерів і матросів».

Володимир Середа, науковець, довголітній голова товариства «Надсяння», який був ініціатором відновлення місць пам’яті українців у Польщі.

Ми були налаштовані на перемогу
Володимир Середа

«Я повертався з рідної Тернопільщини до Львова, їхав автобусом.І саме в там почув про проголошення Акту про суверенітет. Я стежив за всіма подіями тижня, за тим, що діялось у Москві 19 серпня. Ніби тоді, 24 серпня, їхав із дружиною і сином. Це була велика несподіванка після того, що було 19 серпня, з тим ГКЧП. Було таке сум’яття. Коли новину про голосування за Незалежність держави почув, то було таке піднесення, захоплення, що Київ відгукнувся і Україна не спить. Так і в автобусі такі почались розмову тоді.Ми були налаштовані на перемогу, сподівались на неї».

Ілько Лемко, дослідник історії Львова, письменник, музикант:

Люди стрибали, кричали, веселились
Ілько Лемко

«Ми дивились засідання Верховної Ради, а десь одразу після 18 я побіг до Оперного театру, там відбувся мітинг. Десь це було між 18 і 19. Я стояв біля самого театру, було багато людей із дітьми. Люди стрибали, кричали, веселились. Почуття були феноменальні. Було багато народу і всі були на піднесенні, захопленні, це було щось! Вже 29 років минуло. Всі молоді і гарні тоді були. Які очікування? Думали, що вже все чітко, після того всього, що сталось 19 серпня. Цей день теж чудово пам’ятаю, коли ГКЧП було у Москві. Я тоді торгував чимось на проспекті Шевченка, якимись квитками і поїхав на Високий замок, щоб подивитись, чи раптом там не захопили телебачення, чи висить український прапор. Але все було нормально і я повернувся».

Львів, площа Ринок, 19 січня 1990 року
Львів, площа Ринок, 19 січня 1990 року

Ярослав Кендзьор, народний депутат 1 скликання з березня 1990 до квітня 1994 років і наступних чотирьох. Ярослав Кендзьор документував на відео події того часу. А це і Акт проголошення незалежності України, історичні кадри внесення синьо-жовтого прапора до сесійної зали.

О 18 годині був ухвалений Акт про проголошення Незалежності України
Ярослав Кендзьор

«Важким був увесь тиждень від понеділка 19 серпня 1991 року, коли у Москві створили Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП) і намагались зробити державний переворот. Мене ранку, о 6-6:20 розбудив дзвінок чергового Львівської обласної ради і попросив мене якомога швидше прийти. Я швидко зібрався і примчав туди. Там уже були народні депутати Михайло Косів, Роман Іваничук, голова облвиконкому Степан Давимука, заступники голови обласної ради В’ячеслава Чорновола,бо самого Чорновола цей день застав у Запоріжжі і він намагався звідти з великими труднощами добратись у Київ. Від імені Президії облради ми написали заяву, в якій з провокації. Оскільки телебачення відмовило в поширенні, то надіслали на підприємства копії.

Картина художника Володимира Патика
Картина художника Володимира Патика

В обід я вилетів до Києва, одразу поїхав у Верховну Раду. Тоді кворум не зібрався і заяву депутатів від «Народної ради» ,комуністи не підтримали. Але 21 серпня у Москві став переломним днем і вже тоді осміліли в Києві, Леонід Кравчук уже речі почав називати своїми іменами. По обіді відбулось позачергове засідання парламенту і була ухвалена не наша заява, а досить така беззуба, в якій досить обтічно давалась оцінка ГКЧП. Ми зібрали 152 підписи. Засідання Верховної Ради було призначено на суботу, 24 серпня. О 18 годині був ухвалений Акт про проголошення Незалежності України. О 21.05 у зал внесли синьо-жовтий прапор, велике полотнище, хто його пошив і приніс – невідомо.О 21. 09 стихійний депутатський хор біля трибуни вперше у залі заспівав « Ой у лузі червона калина», то був дуже безголосий хор, але щирий! Потім прозвучав гімн України.Коли ви вийшли на вулицю,то вона гуділа, там були тисячі людей, які вітали проголошення незалежної України».

Дисидент Іван Гель і рухівець Володимир Парубій
Дисидент Іван Гель і рухівець Володимир Парубій

Володимир Парубій був причетний до процесу творення Руху у 1988-1989 роках. У 6-річному віці разом із батьками був примусово виселений у Сибір за зв’язок із УПА. 7 травня 1989 року у Пороховій вежі у Львові відбулись установчі збори Львівської крайової організації «Народного Руху України за перебудову». Їх назвали зборами інтелігенції, щоб у такий спосіб відвернути увагу комуністів.

Не все було просто
Володимир Парубій

«Спеціально обрали 7 травня, це було перед вихідними. Ніхто не знав, де саме відбудеться. Обдзвонювали вже в останній день. Тримали у таємниці місце. Коли створився Рух, то вже пішла активніша робота, організація заходів. Пригадую, як 19 серпня місто завмерло. Під Львовом стояли десантники, але наступати їм не дали вказівку. У ці дні мій син Андрій був у Карпатах, у таборах. Діти повернулись у Львів, а Андрій і його друзі – ні. Що сталося – невідомо. Батьки дітей мені повідомили, що біля Ключа.

Отож, 24 серпня я почув про проголошення Незалежності України і одразу поїхав шукати сина і його друзів у гори, переживав. Повідомив тоді молодим людям, що у нас проголошена Незалежність. Вони, як виявилось, коли проголосили ГКЧП, готувались до партизанки, мали запаси їжі. Дітей відпустили, а самі лишились. То була велика радість. Бо моя родина чекала на цей день довго. Ми розуміли, що буде тривати боротьба за самостійну Україну. КДБ, ОМОН, спецнази, то все було і ми з ними постійно зіштовхувались, не все було просто тоді і є не все так легко сьогодні, далі є небезпека для незалежності України».

  • Зображення 16x9

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода – з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Маю досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG