Доступність посилання

ТОП новини

«Білорусь Лукашенка» закінчилася – Казарін (огляд преси)


«Білорусь Лукашенка» закінчилася – незалежно від того, як складеться його власна доля. Якщо він піде – завалиться все, що він споруджував 26 років. Якщо залишиться – завалиться тим більше. Про це в тижневику «Новое время» стверджує журналіст Павло Казарін.

Він вважає, що «останні два десятиліття навколо Білорусі встиг сформуватися власний міф. Вона стала справжньою Меккою для прорадянських людей. Такий собі зразковий уламок Радянського Союзу з «порядком», «чистотою» та державним соціалізмом… Білорусь служила для них доказом, що радянська модель не обов’язково мала програти в холодній війні».

Але, як наголошує далі автор, цей міф від початку був брехливим. «Тому що всі останні 26 років Білорусь фактично жила за рахунок Москви. Вона була ще одним наростом на нафтогазовій трубі, а все її благоденство – штучне й дотаційне. Лукашенко успішно торгував суверенітетом країни, за який Москва охоче платила зі свого бюджету», – пише Казарін.

І як би не склалося його персональне майбутнє, доля його спадщини вельми сумна. Він створив систему, яка є принципово нежиттєздатною. Проблема зовсім не в «змові» і не в «підступах» – проблема в тому, що історію не виходить обдурити. На цьому наголошується в матеріалі «Спадщина Лукашенка».

На 29-му році незалежності Україна стоїть перед вибором: або подорослішати або залишитися підлітком, наголошує в тижневику «Новое время» історик Ярослав Грицак.

Він пише, що сьогодні перед Україною клубок заплутаних проблем: війна з Росією, загроза реваншу проросійських сил, високий рівень корупції, низька тривалість життя, маленькі зарплати й пенсії.

«Ми, українські інтелектуали, не можемо розплутати цей клубок самі, оскільки головні інструменти вирішення проблем – закони й інститути – в руках держави. Але ми намагаємося підказати, за яку ниточку треба потягнути», – наголошує дописувач.

Серед досягнень незалежної України історик називає появу команди реформаторів. Щоправда, з'явилась вона, на думку автора, лише після Євромайдану. І після 2016 року більшість із членів команди «пішли»з влади, але вони ж нікуди не поділися. Тому опозиції зараз треба об'єднатись з ними, сформувати тіньовий уряд і йти спільно на вибори. Щоб люди змінювали не президента, а систему.

«Ми знаємо, що потрібно робити – привести до влади команду реформаторів. Ми не знаємо, як це зробити. Але це вже питання тактики, а не стратегії», – наголошує історик у статті «Про що ми сперечаємося?».

Нові обличчя замінюють старі, а реформи – стагнація. Саме такі висновки можна зробити з нинішнього рейтингу сотні найвпливовіших українців за версією видання «Новое время».

Для президента Володимира Зеленського, який другий рік поспіль очолює список НВ, час тепер минає під знаком кадрових перестановок: свої посади у владі втратили багато ліберальних реформаторів, а замість них прийшли давно знайомі обличчя – люди, які працювали під керівництвом перших чотирьох президентів країни.

Подібний відкат у минуле сам голова держави пояснює тим, що у країні кадровий голод. На своїй великій пресконференції 20 травня Зеленський поскаржився, що не може знайти людей навіть на посади міністрів, адже преса неодмінно побачить у кожному новому імені чергову людину, пов’язану з олігархами.

Втім, опитані виданням експерти стверджують, що кадровий розворот Зеленського у бік «перевірених кадрів», що стартував у березні 2020-го, стався саме після того, як ці ж олігархи почали проти покоління реформаторів масований наступ на всіх фронтах.

«Дзеркало тижня» пише, що чи не найуспішнішим починанням епохи Незалежності України стала релігія. «Якщо подивитися на неї як на ринок духовних послуг, можна побачити просто колосальне зростання цього сегмента, підкріплене колосальною ж конкуренцією», – пише видання.

Принаймні, як наголошує далі авторка статті Катерина Щоткіна, кількісні показники засвідчують справжній вибух релігійності та пристрасний духовний пошук.

Публіка, яка розчарувалася в комуністичній утопії, з головою занурилася в духовний пошук. У середині 1980-х в Україні офіційно діяло близько 5500 релігійних організацій: 4000 православних, приблизно 1100 протестантських (баптистів, євангельських християн адвентистів, п'ятидесятників), приблизно 100 римо-католицьких, 80 реформаторських і 14 іудейських.

Поза офіційною статистикою, втім, залишалися незареєстрованні, зазвичай нелегальні громади, зокрема заборонені в СРСР греко-католики та Свідки Єгови. Але на момент Незалежності Україна прийшла вже з 12 962 релігійними організаціями і 42 релігійними об'єднаннями. Кількість громад усього за рік-два більше ніж подвоїлася. Докладніше йдеться в статті «Віра і Церква за 29 років. Тренди в цифрах до Дня Незалежності».

Країна без яскравих лідерів, без еліт, без потужних професіоналів і чітких орієнтирів нагадує вітрильник, захоплений штормом. Саме так, як наголошують «Коментарі», виглядає Україна, яку «кидає з боку в бік».

Видання пише, що за 29 років незалежності українська нація так і не сформувала національну еліту в її кращому розумінні.

«Головна ознака справжньої еліти – позитивний вплив на суспільство. Крім цього, важливими є її моральний рівень, здатність діяти в інтересах людей і держави, брати на себе соціальну відповідальність», – наголошує експерт Українського інституту політики Єва Антоненко.

Керівник Центру аналізу та стратегій Ігор Чаленко впевнений, що еліта потрібна будь-якому суспільству.

«Без неї,– на думку експерта, – чекає передбачуваний результат – це охлократія з усіма її негативними сторонами. Або ми побачимо банальні ознаки асиміляції іншим, сильнішим соціумом, що відбувалося в історії людства не раз. Тому присутність якісної еліти – це питання виживання народу як такого». На цьому наголошується в статті «Компас нації: чи є в Україні еліта і що з нею не так».

  • Зображення 16x9

    Ірина Біла

    На Радіо Свобода працюю з кінця 1990-х. Закінчила Київський університет культури і мистецтв – інформаційна, бібліотечна та архівна справа.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG