Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське.
Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори.
Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович).
Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію:
Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв.
Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение».
Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою.
Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше.
Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік.
Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців.
Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською.
Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті.
Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою».
Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською.
Олексій Кольцов
Возвращение запорозцов с Кавказа
Видкиль запорозци,
Видкиль се ийдут?
Чи от туркив, ляхив?
Чи из Питенбурха?
Иль чи за Кубанью
Рубались дня со три,
Со чиркесом у горах?
Здоров, пане хлопцы,
Здоров пробували;
А де ж вы козакив
Ще инших девали?
Як ихали з дому
Було вас багацко:
А теперь щось трошки.
Один з запорозцив
Одтак промовляе:
«Ой, знайте ль вы, братци,
Де Кубань мутная
Геть к морю несётся;
Де лесы и горы,
Де дики черкисы
Свои сакли мают;
Там то ти козаки:
Там то вси удалы,
Порубани, мёртвы,
Навеки застались…»
(1829, 25 грудня)
Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
