Голокост ‒ одне із найтемніших діянь нацистів, яке вони холоднокровно та планомірно здійснювали під час Другої світової війни в Україні. На околиці майже кожного українського міста є яри, ями, окопи, де розстрілювали євреїв. Сотні тисяч вбитих залишилися там назавжди. Німці роз’ятрили на українській землі старі конфлікти та посіяли зерна нових незгод. Тому Голокост ‒ це не тілька єврейська історія, а й українська, яка впливатиме на суспільство ще дуже довго. Болісне обговорення тих подій ‒ попереду, а табуйовану довгі часи тему про місцевих винуватців ще довго використовуватимуть у політичних цілях.
Турка ‒ містечко на Львівщині, одне із багатьох, яке зазнало руйнівних наслідків німецької окупації. Із 4,5 тисяч євреїв, які там проживали до Другої світової війни, вижили лише кілька десятків. Більшість жертв вивезли та вбили у газових камерах табору смерті в Белжеці, а близько тисячі ‒ розстріляли в самому містечку.
Закинутий єврейський цвинтар, синагога та бейт-мідраш, який перетворили на приміщення кур’єрської доставки та столярню, «розмародерений» меморіальний знак на місці одного масового вбивства євреїв та взагалі відсутній ‒ на іншому.
«Безголосся» ‒ саме так команда громадської організації «Після Тиші» назвала свій документальний фільм про Голокост у Турці. Їм вдалося записати спогади останніх свідків вбивств євреїв у цьому містечку та знайти унікальні кадри, які були відзняті американським журналістом Девідом Лі Престоном у 1992 році.
Це фільм про винуватців розстрілів, про людяність під час кривавого насильства, і про пам’ять й безпам'ятство водночас.
Переглянути фільм «Безголосся» можна за ось цим посиланням.
Турка ‒ містечко в українських Карпатах. Перед початком війни в місті жило майже порівно євреїв та українців, вдвічі менше ‒ поляків. Тут працював аптекар Фельдман та ресторатор Тененбаум, лікар Розенберг та адвокат Роттенберг.
Кожна громада мала свою релігійну будівлю: поляки ходили до костелу, українці до церкви, а євреї до синагоги. В місті також діяв єврейський театр, в якому ставили зокрема Шолом-Алейхема.
«Відносини між мешканцями були хорошими, а часом навіть дуже добрі та дружні, ‒ згадувала передвоєнне життя у місті колишня жителька Турки Цвія Наглер-Цамрі, ‒ Представники двох націй зблизька знали реалії представників «іншої релігії». Українці та поляки дуже добре знали єврейські звичаї, свята й ніколи не принижували наші почуття. Були й ті, хто навіть міг говорити на їдиш».
Опівдні 6 січня 1942 року до Турки із Дрогобича прибули члени нацистської спецслужби СД. Вже невдовзі місцеві поліцаї почали одночасно по всьому місту затримувати євреїв. «Жінок та чоловіків витягували прямо із будинків. За свідченнями деяких очевидців, хапали й дітей», ‒ розповідає один із авторів фільму «Безголосся» та дослідник Голокосту Андрій Усач.
Затримання продовжувалися й наступного дня, поки нацисти «не виконали квоту». Вони її навіть перевиконали ‒ схопили більше, аніж планованих 800 євреїв. Всіх людей спочатку запроторили у поліцейській дільниці, а потім змусили місцевих водіїв перевезти до цегельного заводу на околиці міста.
«Я почув жахливий крик і плач євреїв, яких вантажили в задній борт, ‒ свідчив водій Микола Сакавчак. ‒ Приїхавши останній раз, мені наказали відігнати машину від заводу на 50 метрів. Зупинивши машину, я побачив, як всіх євреїв вилаштували у колону по двоє і повели».
Серед організаторів масового вбивства був і співробітник СД Карл Гюнтер. Саме він пізніше застрелить під час облави у Дрогобичі письменника Бруно Шульца.
В цей час тринадцятьох робітників місцевого кам’яного кар’єру примусили копати яму в урочищі Гринів, неподалік однойменної гори. Саме туди нацисти й повели вбивати євреїв.
«Розстрілювали німці. Євреїв підводили до ями і вбивали. А дітей до семи років кидали живими», ‒ розповідає 86-річна Галина Осташ, яка була свідком тих подій. Її рука піднімається швидкими рухами вгору і вниз: «А потім та яма дихала».
Тоді у січні 1942 року нацисти вбили 880 євреїв із Турки.
Після війни на місці розстрілу колгосп вирощував льон, картоплю, а потім там організували пасовища для худоби.
Після розпаду Радянського Союзу цю ділянку передали людям для городів. Зараз там пусте недоглянути поле. За весь час на цьому місці так і не з’явився жоден меморіальний знак на вшанування пам’яті про розстріляних євреїв Турки.
Щоправда такий знак існує на місці іншого масового вбивства місцевих євреїв, але його понівечили невідомі: позривали тротуарну плитку, якою був вимощений меморіал, а частину склали на купу і не встигли вивезти. Мародери навіть зрізали металеву браму цвинтаря.
Цей меморіальний знак стоїть неподалік входу до занедбаного єврейського цвинтаря в Турці, який височіє над центром міста. Саме тут у кінці 1942 року відбувалися масові вбивства ‒ нацисти розстріляли щонайменше 80 місцевих євреїв.
«То було зимою, вони були босі. Жіночки були у сорочках спідніх, хтось тримав дітей на руках. Бац ‒ стріляють і в яму, і в яму», ‒ розповідає В’ячеслав Маєвський.
Йому тоді було лише 9 років, коли він разом із братом та іншим сусідським хлопчаком спостерігали за розстрілом: «Ми дивимося й жіночка йде з маленькою дитиною на руках і в ту яму падає ще із живою дитиною. Він же не стріляє в неї. І в яму, яму, яму…»
Все містечко чуло ці розстріли. Голокост став буденністю практично для кожного жителя окупованої України.
«Ці вбивства відбувалися за кількадесят метрів від будинків, де жили люди. Якщо вони й не бачили вбивств, то чули постріли, спостерігали за конвоюванням євреїв до місць масових вбивств, зустрічали вцілілих, які просили про допомогу», ‒ говорить Андрій Усач.
Кожен обирав під час Голокосту різну модель поведінки: більшість просто пасивно спостерігала, проте були й ті, хто рятував чи брав активну участь в переслідуванні своїх єврейських сусідів.
«Часто ці всі моделі вміщалися лише в одній людині: спочатку вона могла просто споглядати, потім допомагати нацистам, а пізніше брати участь у порятунку євреїв ‒ і навпаки, в різних конфігураціях. У часи Голокосту межа між порятунком і зрадою була дуже тонкою», ‒ стверджує Усач.
Вона прийшла вночі. Була в самій нічній сорочці: «Я не боюсь смерті, але хотіла б померти, як люди помирають».
У двері до сім’ї Комарницьких постукала 64-річна Хава Брандельштейн. Вона була відомою на всю Турку акушеркою. Хава приймала роди і в усіх 8 дітей Анни Комарницької. Одні з пологів були дуже складні, але Брандельштейн змогла врятувати життя як немовляті, так і породіллі.
«Якщо би ми її прогнали ‒ її б розстріляли. А як би то? Подружка моя», ‒ згадує слова своєї матері Іван Комарницький. Тоді йому було лише три роки. Іванові та ще його на кілька років старшій сестрі батьки сказали, що це їхня бабуся та наказали нікому не розповідати про неї, бо «німці розстрілюють старих людей». Всі інші шестеро дітей ‒ знали, що це єврейка, але теж мовчали. Тепер від цього залежало життя всіх.
«Були оголошення німецької окупаційної влади, в яких стратою погрожували всім, хто надавав якусь допомогу євреям. Навіть карали за недонесення інформації про це. Відомі імена людей із навколишніх сіл біля Турки, які були вбиті за переховування євреїв», ‒ розповідає дослідник Голокосту Андрій Усач.
Комарницькі облаштували для Хави в своєму обійсті цілу мережу схованок. Два роки вони із смертельним ризиком для себе та своїх восьми дітей переховували цю жінку.
«Батько мене вчив так: «Іване, як можеш зробити добре людині – роби, погане – не вздумай, тому що воно піде твоїм дітям, онукам і правнукам»», ‒ згадує Іван Комарницький повчання свого батька.
Після війни Хава Брандельштейн воз’єдналася із частиною своєї сім’ї, яка встигла евакуюватися у радянський тил. Її чоловіка розстріляли нацисти. Пізніше, у 1957 році Хава з родиною переїхала до Польщі, де через два місяці й померла.
«Попри довгу історію досліджень Голокосту ми досі не наблизилися до розуміння різної поведінки людей в екстремальних умовах. Мабуть, це питання залишиться відкритим назавжди. Все що ми можемо, це задокументувати різноманітні досвіди людей, поки ще живі свідки. Саме цим і займається наш проєкт. Зібрані нами свідченням стануть матеріалом для подальших досліджень цієї теми», ‒ розповідає Усач
За порятунок євреїв на території сучасного Турківського району Ізраїль офіційно надав звання Праведників народів світу 20 людям. Це звання у середині 2021 року отримали Анна й Михайло Комарницькі, а також їхня найстарша донька Галина.
Зараз у Турці не залишилося жодного єврея. Міський простір мало нагадує про колись найчисельнішу етнічну громаду міста, а місце наймасовішого розстрілу досі жодним чином не меморіалізоване.
Проте автори документального фільму «Безголосся» з подивом виявили, що пам'ять про Голокост присутня на рівні індивідуальної, сімейної пам'яті сучасних жителів містечка.
Навіть, якщо дехто і не був очевидцем тих трагічних подій, але неодмінно чув про це від старших родичів, знайомих. З відходом останніх свідків ‒ ця пам’ять може зникнути назавжди, як й інформація про місця масових розстрілів.
Голокост ‒ був масштабною подією української історії, в темряву якого занурив практично всіх жителів України нацистський окупаційний режим: хтось намагався спостерігати і не втручатися, хтось активно допомагав переслідувати, а хтось заплатив життям за спробу врятувати євреїв, стверджує співавтор фільму «Безголосся» Андрій Усач.
«Чим більше ми говоримо про ті подій, про поведінку людей в екстремальних умовах, тим більше можемо дізнатися про людську природу загалом, про нас самих. А як ми поведемо себе, коли опинимося, можливо, в подібних ситуаціях?»
Команда «Після тиші» продовжує дослідження Голокосту у Турці.
Якщо у вас є будь-яка інформація про події Другої світової війни у цьому місці напишіть про це, будь ласка, на адресу організації.
- 27 січня у світі вшановують пам’ять про жертв Голокосту.
- Цього дня у 1945 році бійці Першого українського фронту радянської армії звільнили табір «Аушвіц». У ньому загинули близько 1,1 мільйона людей. 900 тисяч ‒ євреї.
- Серед жертв концтабору також були українці – зокрема, остарбайтери, військовополонені червоноармійці, радянські підпільники, члени ОУН, духовенство.
- Під час нацистської окупації в Україні вбили близько 1,6 мільйона євреїв, а загалом Голокост забрав життя майже шести мільйонів євреїв.
- Звання Праведника народів світу на цей час отримали 2 673 людей із України.
