Чи вистоїть Бахмут і чому Росія кинула туди всі свої сили? (репортаж)

Бахмут – одне з найбільших міст у Донецькій області, яке нині перебуває під контролем української влади. Це місто ось уже кілька місяців поспіль намагається штурмом взяти російська армія, застосовуючи ледь не все наявне у неї озброєння. Утім, здається, на цьому напрямку в окупантів справи кепські, кажуть в ЗСУ.

Бахмут нині нагадує місто-привид, по якому вкрай рідко пересуваються місцеві жителі. І лише зрідка містом можуть промчатися позашляховики армійців, або ж пройде важка техніка. Раніше звичний для Бахмуту шум автівок, тролейбусів, що був частиною спокійного ритму життя, змінився на постріли артилерії та розриви ракет у центрі населеного пункту.

Щоб захопити місто та вийти на стратегічні дороги у Донецькій області, російська армія стягнула великі сили та засоби на цей напрямок. Цю ділянку фронту називають чи не найбільш гарячою точкою вздовж усієї лінії протистояння. Радіо Свобода розповідає про те, як російська армія намагається обійти місто, хто штурмує позиції ЗСУ та чому бійці ПВК «Вагнер» здаються в полон.

Легко броньований позашляховик на базі понівеченого автомобіля, відремонтований франківськими волонтерами, вгризається всіма чотирма колесами у м’ясистий чорнозем Донецької області. Автомобіль буквально пливе по розкисшій багнюці і виривається на горизонт. Побиті дерева лісопосадки нагадують, що за сотні метрів йдуть бої. Ось вона – передова.

Із брудних мокрих окопів вилазять сонні солдати. Ніч була важкою. Підрозділи російських військ намагалися штурмувати передові позиції ЗСУ і зайняти їхню лінію оборони. Зрештою, спокою тут не чекають.

Солдат тягнеться за сигаретою, закурює і показує вказівним пальцем у сусідню посадку.

– О, дивися, фосфором стріляють. Випалюють ліс, – в голосі чути нотки злості.

На фоні з неба посипалися десятки елементів фосфорних снарядів, які встелилися по площині лісу, запалюючи все, що зустрічається на шляху. За міжнародними угодами, зброя, що містить фосфор, – заборонена. Та кого це хвилює на війні? Ще кілька залпів і землю розривають снаряди від ствольної артилерії. В небо злітає український дрон.

– Увага! Повітря наше, – доповідає пілот.

– Плюс, – звучить втомлений хриплий голос по той бік рації.

«Трудяга. Пішов трудяга», – каже військовий «Матвєй». «Пташка» пролетіла над головою і понеслася на позиції російських військ.

Дрон на передовій – це очі, зброя і невід’ємна частина оборони. За кілька хвилин прольоту над позиціями російської армії «Матвєй» бачить виставлену протитанкову керовану ракету. Повертає дрон на базу, чіпляє туди гранату і за мить повертається на місце.

«Дивись-дивись. Ось він. Тут. Он ПТУР стоїть, он ракета лежить. Он ракета, бачиш, ззаду? Полетіла. І прямо біля ракети розірвалася. Ракеті капець», – показує
«Матвєй» відео, записане на дрон.

За допомогою дрона вичисляють цілі, ворожі позиції, артилерію чи пересування техніки. Далі корегують нанесення вогневого ураження наявними засобами. Частіше за все, і не мало ефективно – аеророзвідники коригують роботу американських гаубиць M777. Високоточна робота по цілях снарядами калібру 155 міліметрів дозволяє отримувати перевагу на цій ділянці фронту ось уже кілька місяців поспіль, попри безуспішні спроби штурму російською армією.

Кілька днів перед цим російські сили у кількості 40 осіб намагалися штурмувати позиції ЗСУ в обхід Бахмуту. Таке явище тут ледь не щоденне. Цього разу в такій «акції» взяли участь як нещодавно мобілізовані в Росії, так і так звані «кадирівці» – бойові підрозділи із Чечні, сформовані керівником республіки Рамзаном Кадировим.

«Декілька днів тому противник намагався штурмувати наші позиції в кількості десь до 40 осіб. Із бронетехнікою: БМП-1 та БМП-2, танками. Хотіли обійти нашу позицію та зайти в тил. Висадилися там. Правда, зайняли там оборону на декілька годин. Після цього ви бачите, що з ними сталося. Хлопчики трошки зажурилися. «Кадирівці» «славнозвісні» і решта «ми своїх не бросаєм». Виходить, що вони своїх кидають. Ми їх трішки побили, трішки постріляли. Потім вони вирішили звідти «зробити ноги». Завантажили усіх своїх живих, хто там залишився. Пару осіб у машини. Почали втікати. Але далеко вони не втекли. Втекли буквально на кілометр. Там ті БМП і згоріли. Були підбиті нашою артилерією та протитанкістами. Не знаю, що там залишилося з поранених. Мабуть, згоріли, бо вискочило тільки 2 чоловіка екіпажу звідти», – розповідає Євген, який разом із підрозділом тримає оборону на цьому напрямку.

Зрештою, ЗСУ повернули контроль над цією ділянкою. Серед тих, хто загинув, були і «кадирівці».

«Зрозуміло, як їх (підрозділи так званих «кадирівців») розпізнавати. Бородаті дядьки. На картинках вони дуже страшні. Але по факту вони таке ж м’ясо, як і війська РФ. В основному їх розпізнаємо по шевронах. І по спорядженню. І по формі. Форма у них, у «кадирівців», «Атакс» (A-TACS). Я так зрозумів, що вони «цифру» (російська форма у вигляді цифрових пікселів) не визнають. Бо вона така трішки гівно для «еленерівців та деенерівців». Бувають тепловізори і прилади нічного бачення, радіостанції кращі. Не китайські, ці маленькі, які б’ють на півтора кілометра. По взуттю теж їх розпізнаємо. Бо у них таке, більш краще, не кирзові чоботи. І не берці ці чорні, старі. Тобто по спорядженню, по формі їх розпізнаємо. Найбільше розпізнаємо за шевронами «Ахмат сила». Бо цей їхній той Ахмат, ахматовець той старий (йдеться про Ахмата Кадирова – батька Рамзана Кадирова – ред.).

Разом з тим «друга армія світу» носить бронежилети без плит. Дивіться. Прострілений, пластин немає. Я не знаю, може вони ноутбуки клали, як і раніше. Але пластини нема. Ось вона осколком наскрізь пробита. Плитоноска. Ну і зрозуміло, що у нього на животі рана, кишки», – показує на кілька закривавлених тіл Євген. Їх витягнули із посадки, щоб пізніше використати як обмінний фонд, щоб повернути додому тіла загиблих українських військових».

Соледар. Місто-привид?

На сусідньому фланзі не спокійно. У місті Соледарі, що розташоване ледь не впритул до Бахмуту, бої точаться уже давно. Чим ближче до передових позицій, тим більше місто нагадує суцільні руїни. Солдат із позивним «Міна» веде нас вздовж вулиці, де розкинулися кілька багатоповерхових житлових будинків. Усі вони понівечені, спалені, розбиті, а під ногами суцільні уламки колись житлових будинків.

«Тут жили люди. Щось собі хотіли, щось планували. Але зараз тут «не друковане слово», – «Міна» нас веде на другий поверх багатоквартирного будинку. Стіни – вигоріли, цегла обсипалася, а на старому обпаленому холодильнику залишилися два туристичні магніти: Санкт-Петербург та Прага. Із-за дверей визирає чорний із білими плямами кіт, на сходах у під’їзді сидить ще один, рудуватого кольору, десь у сусідній кімнаті у смітті порпається інший. По будинку котів лазить чимало. Всі вони кинуті своїми господарями, й наразі у пошуках хоч найменшого шансу вижити у місці, яке смердить війною.

«На місто Соледар без упину тривають штурми, наших позицій. Тривають вдень, тривають вночі. Тривають на світанку, тривають під час заходу. Вони намагаються просто проповзти, якось пролізти. Зайняти позиції. Заникатися і нанести там вогневе ураження. Або ж, буває, вони намагаються просто йти і, що найцікавіше, вони ходять у повний зріст. Не пригинаються. Я не знаю… В принципі, усі розуміють, що потрібно хоча б пригнутися. Будь-яка людина, навіть цивільна, яка зараз у Дніпрі та Києві, розуміє, що якщо бахкає, то треба впасти. А вони, що мене вразило, ходять у повний зріст. Скільки ми тут, казати не буду, але тривають ці штурми весь час. Кожен день. Нічні вилазки. Прямі денні штурми. Вогневе ураження в перемішку із… ну там намагаються загнати в окопи та бліндажі солдатів, щоб вони не могли спостерігати. На фоні цього вслід за вогневим валом вони підповзають, підбираються в намаганні не те, щоб взяти місто Соледар, вони його не візьмуть сходу, тому що воно досить добре укріплене. Ешелонована оборона і є купа вогневих засобів. На щастя, дякуючи Байдену, є купа іноземної зброї. Вони намагаються покращити позиції. Підійти там під самий-самий. Щоб потім уже як наслідок щось собі там уже думати», – розповідає «Міна».

«Про те, що тут відбувається скажу так... Чому я тут, чому мої побратими тут з різних міст. Так не має бути. Як то кажуть, війна має закінчитися. І росіяни мають собі сидіти там, нікого не чіпати. Бо це торба, «русский мир». Кого ви прийшли звільняти? Не те що, які емоції? Це обурення. Це гнів, це страх за… Моя сім’я, я вивіз їх 25 лютого в Польщу. Слава Богу, вони там. Але це ті емоції, які не вкладаються навіть.., їх вербально не можна виразити. Так не має бути взагалі на планеті земля. В 21-му столітті», – каже «Міна».

Утім, місцеве населення все ще залишається виживати в місті.

У більш тиловій частині міста розташовані багатоквартирні будинки. Біля кожного під’їзду стоять посудини, в яких збирається дощова вода, а поруч нарубані гілки із посадки. В місті не має ані електроенергії, ані водопостачання чи, що й казати, газопостачання.

– Не треба нас знімати, йдіть звідси. Не фотографуйте тут нічого, – із такими словами нас зустріла одна із жительок цього маленького райончику. Вікна в будинках побиті, поруч – вирви від снарядів та ракет, а сусідній дитячий садок взагалі зруйнований.

– Там військ не було. Взагалі нікого не було. А садок розбили. Он там, бачите, яблуня посічена. Я любив там збирати яблука, солодкі такі були. А вже нічого не залишилося, – каже чоловік із поморщеним обличчям.

Він якраз збирає дощову воду, яка стікає із дахів будинку. Під запис говорити не хоче, та зізнається, що важко жити та, зрештою, страшно. Хтозна куди прилетить в цю хвилину? За якусь мить над головою холодне осіннє повітря розріже снаряд, засвистить і понесеться розриватися десь за будинком.

У сусідньому домі біля мангала стоїть чоловік років за 60. На мангалі дві маленькі каструлі. В ній вариться каша. Чоловіка звати Сергій.

– А у вас цигарки не буде? – запитує.

Під ногами вештається двоє котів. Звідкілясь Сергій дістав їм картонну коробку. Там і маленьке кошеня, і доросла кішка, певно, мама. Питаємо, чи дбає хтось про котів?

– Ну а куди? Господарі повиїжджали і покидали тварин. Хтось із собою забрав. Але в основному покидали.

– Якщо вони досі живі, то значить їх хтось годує?

– Кормлять. Я ж їх кормлю. Це не мої кішки. Жалко. Там ще дві маленькі. Ото ж доводиться кормити. Куди діватися? Жалко. Тої каші… Що їдять, то їдять. Ото такі справи. Не дуже весело. Але нічого… Якось тримаємося, – зітхає чоловік, затягуючись сигаретою.

– Та то он діватися нікуди. Ні світла, ні газу – нічого нема. Тільки ось так. Так це не тільки я, тут усі такі, – показує Сергій на мангал із двома каструльками.

– Сильно так, дивлюся, місто побили?

– Та тут нема ні одного дому цілого. Все побито. А там он білий (будинок), то взагалі повалено. Всі живі поки що. Ніч пройшла і добре. А там завтра буде видно. Сьогодні літали тоже, – показує пальцем в небо, маючи на увазі авіацію, яка частий гість на Соледаром.

– Кожен день так, б’ють?

– І не один раз. Разів три, чотири. Те, що три рази – то чітко. Коли два, коли три – але кожен день.

– А не боїтеся, не хотіли виїжджати?

– Я тут не один. Так що мені легше. Знаєте… Не я тут один залишився. Ось тут, он там вище теж плітні такі мужик з бабою. Вдвох теж. Та і куди їхати? Там таке саме. В мене он радіо є, я слухаю. Дніпро гатять, Запоріжжя гатять. В мене тут є радіо. Так я вже в курсі справи. І за наше місто щодня згадують. За Соледар. Кожен день. І тут же ж гатять щодня. Так що, куди там їхати. Хто нас там чекає? Вдома є вдома.

Яковлівка. Селище, якого нема

Щоб добратися до селища Яковлівка, що за кілька кілометрів від Бахмуту, необхідно проїхати добре коло з тилової частини та проїхатися кілька кілометрів по полях із не зібраним урожаєм. Хоч селище прилягає до дороги, яка веде прямо в Бахмут, та нині ця траса під вогневим контролем російської армії.

У не погожий день заїхати в село вдається не на кожному позашляховику. Машину те й діло, що повертає на 180 градусів у багнюці. Поля, через які ми їдемо в село, всіяні залишками снарядів від різних типів реактивних систем залпового вогню. Здалеку видно, що перші будинки відчули на собі війну, а вже вглибині села здається, що село цілим ніколи й не було.

По центру Яковлівки зграями бігають свині. Військові розповідають, що вони настільки здичавіли, об’їдаючи мертві тіла, що, буває, готові накинутися й на живу людину. Разом із військовим Іваном йдемо вздовж понівечених вулиць села до передових позицій. Дорогою військовий згадує, як російська армія почала руйнувати Яковлівку.

– Коли ми зайшли сюди, то почали «Градами» насипати (РСЗВ БМ-21 – ред.), артилерією, авіація залітала. Почали хата за хатою розбивати. Двоповерхівки, базу – все розбито. А так, нічого. Воюємо.

– Як часто російські війська намагаються просунутися?

– Буває, багато спроб у них просунутися. В основному піхота намагається пройти, з БМП просунутися. Ну нічого, відбиваємо їхні атаки.

На околиці Яковлівки стоять три підбиті бойові машини піхоти. Ще кілька місяців тому сама піхота російської армії зайшла у село і закріпилася у перших хатах. Та вже за якийсь час українські війська вибили їх звідти.

– Он з тієї хати ми взяли 6 чоловік у полон. Інші – не вижили.

І досі лежать уже висохлі тіла в російській формі. Їм не вдалося ані втекти, ані вижити на цій війні. Як не вдалося вижити і цивільним, які до останнього залишалися в селі жити. Чому не виїхали – питання відкрите, та внаслідок авіаційного удару пара – чоловік та жінка – загинули на місці. Їхні тіла через деякий час дістали та доправили у морг. А яке ж воно село без своїх жителів – мертве.

Лінія оборони нині виглядає складно: бійцям доводиться буквально вгризатися в землю серед поля чи лісосмуг, шукати прихистку у зруйнованих бетонних будівлях, чи жити у старих гнилих погребах. Інколи здається, що в таких умовах неможливо вижити. А війська – воюють.

«Людина до всього звикає». Хоча вкрай складно усвідомити, як можна звикнути до війни. Або ж до щоденних штурмів.

ПВК «Вагнер». Росія кинула останні сили на захоплення Бахмуту?

У наступальній операції під Бахмутом Росія кидає усі свої найбільш елітні підрозділи. Серед них спецпідрозділ «Вагнер» – це приватна військова кампанія, куди залучають наймані сили із, здебільшого, бойовим досвідом. Раніше в мережі було поширене відео, де Євген Пригожин, засновник ПВК «Вагнер», вербував для участі у війні проти України в’язнів із російських тюрем. Зрештою, частина із них погодилася воювати в Україні.

Наразі цей підрозділ один із таких, які активно штурмують позиції ЗСУ на Бахмутському напрямку. Утім, військові української армії кажуть, що «вагнерівці» вже не ті, й здаються у полон.

Юрій до війни працював у ІТ-бізнесі. Коди був студентом, закінчив військову кафедру. Сам родом із Харкова. Коли почалася повномасштабна війна – звернувся до місцевого центру комплектування війська. Згодом, після підготовки, потрапив у підрозділ ЗСУ, де став командиром. Молодий юнак, якого в армії ще називають «піджаком», бо офіцера отримав на військовій кафедрі, став на оборону Бахмуту. Життя не готувало до вогневого валу із артилерії, авіації, і штурмових дій. Там Юрій і його підрозділ вперше зустріли «вагнерівців».

«Перед цим ми стикалися більше із так званими «Ваньками». Саме з російською армією. Вони шпарять артилерією по площинах. Не дуже прицільно. Тут працюють уже інші підрозділи. І «вагнерівці», і якась спецура. І «ЛНР» та «ДНР» – люди, які уже давно воюють», – розповідає він.

«Це була позиція досить складна. Ми ділили посадку з противником. Тримали її 15 днів. Туди було кілька заходів саме «вагнерівців». Останній бій саме наш був, коли ми проводили евакуацію. На евакуацію поїхали в основному представники управління. Люди, які на позиціях в основному не перебувають. Зайшла спецура. Дійшли вони десь 10-15 метрів до позицій, використовуючи всі можливі особливості рельєфу, рослинності. Дуже приховано, дуже технічно. Але вони натрапили на мотивованих, хоч більшість цивільних, людей, які на війні чомусь навчилися. Ми дали відсіч, що дало змогу невеликій кількості людей втримати цей наступ. Судячи з озброєння, судячи з амуніції – це були підрозділи «Вагнера», – зазначає Юрій.

За його словами, для бійців «Вагнера» притаманно добивати своїх поранених. Він каже, що такі кадри, добивання ними своїх «300-х», вони фіксували із безпілотників, це було на Бахмутському напрямку.

Залучення таких підрозділів відбувається вздовж усього Бахмутського напрямку. Місто намагаються взяти в оточення і вийти на стратегіччі траси, які відкриють плацдарм на інші великі населені пункти Донеччини. Тому військовий із позивним «Студент» каже, що, як і російська армія, так і приватні військові кампанії, не полишають спроб захопити цю частину фронту, хоча сили уже не ті.

«Зараз їхній характер ведення бойових дій відрізняється. Раніше вони працювали під прикриттям артилерії і намагалися зайти в передні окопи. Зараз їхня артилерія працює менше. Більше під прикриттям АГСів (автоматичних гранатометів станкових) йдуть, стріляючи, для того, аби подавляти наші вогневі позиції.

Я думаю, що їхні основні сили стоять позаду, як загороджувальні загони, і штурмують лише розбиті позиції, коли немає нормальних вогневих позицій», – каже «Студент».

Часто такі бійці, яких кидають на амбразуру, потрапляють до ЗСУ в полон. Свідомо чи ні – на це відповідь отримати складно. Про один із таких прикладів розповів «Студент», чий підрозділ днями впіймав одного із представників «Вагнера».

«Ми стояли на позиції. Оборонялись. Один з моїх бійців побачив рух противника у нашу сторону. Вирішили висунутися за передній край, щоб перерізати і знищити ворожу силу. Висунувшись із двох флангів, ми зрозуміли, що рухається лише одна людина. Ми вирішили підпустити його ближче і взяти в полон. Після того, як полонили його, то дізналися, що це боєць спецпідрозділу «Вагнер». За час, поки ми виводили його, аби передати далі, він розповів нам, де розташовані їхні спостережні пункти, які в них вогневі позиції, та інформацію, яка цікавила нас саме на передньому краю.

Найцікавіше, здавалося, що боєць елітного підрозділу, а на нас повз із одним автоматом і двома магазинами. Без бронежилета, без каски, взагалі без нічого. Відправляють їх на забій чи що? Їх не жаль, чи чорт його зна?

По його історії він нам сказав, що він повз здаватися. Але це було схоже більше на те, що він хотів підповзти, зробити собі спостережник і спостерігати за нашими діями. Бо з автоматом повз здаватися… не віримо ми в таку історію.

Він сказав, що мобілізований. Але за нашою інформацією, «вагнерівці» – найманці і вони не мобілізуються. Це добровольці, які воюють за гроші.

Перед цим мої хлопці стояли на одній із позицій. Там «вагнерівці» штурмували цю позицію. То пацани у перепалки з ними потрапляли разів так по 5-6 за день. Хлопці бойові, тому постійно відбивали їхні напади. Багато їх ранили, вбивали.

Склалося таке відчуття, що вони під чимось. Вони просто йдуть в наглу, в повний ріст і стріляють. Вони не намагаються сховатися за якимись природніми укриттями. Вони не переймаються за свою екіпіровку, а більше переймаються за засоби маскування, або ж тепловізори чи нічні прилади бачення. Вони ходять без бронежилетів, без касок», – зазначає військовослужбовець ЗСУ Юрій «Студент».

Сила духу на передовій

Земля навколо Бахмуту нині встелена шматками металу, які ледь не щохвилини прилітають на голови військових. Вони, тримаючи лінію оборони, часто перебувають у вкрай нелюдських умовах. Що тут скажеш – війна. Доводиться окопуватися посеред багнюки, під шквальним вогнем, у проріджених металом посадках чи у розбитих до фундаменту будинках. І в дощ, і в холод, чи то в спеку, чи то в темряві – щоденно вести свою війну. Чому?

«Я доброволець, я пішов для цього. Я за свою державу. Це моя Батьківщина. Я тут народився, живу».

«Чим більше нас, тим ми будемо сильніші. Техніка, це добре, зброя – це добре. Але чим більше буде нас, які стоятимуть тут до кінця, тоді буде у нас перемога. І щоб один за одного були. По-іншому ніяк».

«Російські війська нехай сидять вдома. Українська земля їх не приймає. Валяються повсюди, гниють. Тільки сморід від них. Але за Львів, сьогодні уже за Львів отримали, за Київ».

І ці фрази військових стають універсальними. Вони дають відповідь, чому менш технічно оснащена українська армія успішно воює, чому, попри шалений тиск противника, українські бійці утримують Бахмут. Зрештою, це і є відповідь на запитання, у чому сила України та її збройних сил.