Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 08:26

Луганськ – Сьогодні в інтернеті мій край все частіше називають Даунбасом, а його мешканців відповідно даунбасівцями. Відомий український письменник запропонував віддати Донбас Росії, а одна політична зірка – взагалі обнести колючим дротом. Тому мені хотілось би сказати всім тим дотепникам, що такі велети українського духу, як Василь Стус, Іван Дзюба, Микола Руденко, Іван і Надія Світличні та інші, могли сформуватись як особистості тільки на Донбасі і ніде більше. І ще. Таких надійних друзів, як шахтарі, в наш прагматичний час треба ще пошукати. І не тільки в Україні.

А те, що вони розмовляють російською та голосують за Партію регіонів, пояснюється вельми прозаїчними суспільно-політичними обставинами.

Конституція України, як відомо, заперечує будь-яку державну ідеологію в нашій країні. На Печерських пагорбах до недавнього часу це положення головного Закону повністю виконувалось.

Хто і як робив «народ Донбасу»

Але на Донбасі вже давно можновладці впроваджують ідеологію «Рускава міра» з його канонічним (московським) православ’ям, триєдиним руським народом, у якого одна мова – російська. З його героями на кшталт товаришів Артема (Сергєєва) та Ворошилова, Стаханова та Даля. Усі ж українські цінності та національні герої заперечуються тією ж провладною пропагандою як нацистські.

Здавалося б, перелічені у списку регіональних героїв більшовики-комуністи якось не дуже вписуються в ідеологію «Рускава міра». Але ж у Донбасі більшість населення складають етнічні українці. А кращого містка між українством та русофільством, ніж совкова ідеологія з її міфічними героями, як свідчить історія УРСР, не знайти. Ось і блефують колишні штатні комсомольці Донбасу, дістаючи з історичного нафталіну більшовицьких ідолів.

Тільки минулого року московський патріарх Кирило (Владімір Гундяєв) своєю чергою оприлюднив майже ті самі цінності «Рускава міра» під час своїх вояжів до України. Це свідчить про те, що зовсім не він їхній винахідник.

Навряд чи винайшли їх і донбаські царки з колишньої комсомольської, радянської, господарської та бізнесової (що характерно більше для Донеччини) номенклатури. Швидше за все, той сірий кардинал, як завжди, залишився за кадром, і живе він зовсім не в Україні.

Але, як «справжні демократи», ті царки подбали і про те, щоб не було ніякої, як вони кажуть, контрпропаганди. Інформаційне поле Донбасу вони ретельно зачистили як від своїх, так і від загальноукраїнських українськомовних газет.

До 1991 року з трьох луганських обласних газет дві видавалися українською. Сьогодні з дюжини газет – жодної. У луганських кіосках купити українськомовну газету практично неможливо.

На білбордах міст Донбасу можна побачити лише заклики до регіонального патріотизму – звісно, російською: «Люби свій край!», «Люби своє місто!», а от любити Україну з тих білбордів аж ніяк не рекомендують. Можна побачити на білбордах і таке: «Защитим свой родной язык – русский». Справа дійшла до того, що один вельми поважний луганський учений у своїх наукових працях вивів таку потвору, з точки зору професійного етнографа, як «народ Донбасу».

Влада на Донбасі дбає про його майбутнє

Після Помаранчевої революції Президент Віктор Ющенко двічі спробував посадити в Луганську свого губернатора. Місцеві еліти не сприйняли обох, і тоді президент-бджоляр, мабуть, заради свого спокою та хобі, призначив на цю посаду регіонала.

Цей спокій колишнього гаранта дорого коштував українству Донбасу. Почалася так звана оптимізація в середній школі – закриття поодиноких українських класів у російських школах під виглядом нестачі бюджетних коштів на освіту.

То чого ж дивуватися тому, що сьогодні влада таким чином «оптимізує» вже українські школи на Донбасі? Напевне, цей регіональний досвід буде використаний невдовзі по всій Україні.

Але однієї повзучої русифікації можновладцям на Донбасі замало. Вони, мабуть, дійсно виховують якийсь свій новий народ. Так, у Луганську та області стали вже традиційними уроки пам’яті Олексія Стаханова та Клима Ворошилова. Такого совкового маразму не було тут навіть у радянській школі, починаючи з 1960-х років.

Діють на Донбасі й новітні технології зомбування молодшого покоління. Так, під час президентської кампанії 2004 року, проходячи повз дитячі садки в Луганську, можна було стати свідком вельми промовистої картини: на запитання сяючих від радісного передчуття виховательок: «Хто наш Президент?», навчені 3-4-річні діти хором відповідали: «Я-ну-ко-вич!» Особисто я був свідком цього навіть улітку 2005 року, коли Президентом України вже півроку був Ющенко.

На що розраховують ті «педагоги» та їхні «методисти»? Мабуть, на стійкі дитячі уявлення та стереотипи мислення. І коли зазомбовані таким чином ті юнаки та дівчата підуть на свої перші президентські вибори у 1920 році, то шансів на те, що вони проголосують «правильно», з точки зору тих політтехнологів, вельми достатньо.

Дещо про партію влади на Донбасі

Оскільки в лещатах совкової ідеології мешканців Донбасу утримують ідеологи від Партії регіонів, не зайвим було б ще раз пильніше придивитись до цієї політичної сили.

У першій половині 90-х років «народ Донбасу» був у розгубленості, близькій до розпачу. Закривалися промислові підприємства, шахти, на яких трималася майже вся соціальна сфера численних шахтарських містечок. Переставали працювати державні та профспілкові інституції, які до того гарантували людям певні соціальні стандарти. Держава не повернула шахтарям, металургам та хімікам їхні значно більші за середньостатистичні заощадження. Накопичити нові не давала гіперінфляція.

У той самий час із лав цього зубожілого населення почали з’являтися «конкретні пацани», які вирішували всі свої проблеми самостійно (завдяки своїм м’язам, кулакам, зброї та повному ігноруванню будь-якої влади над собою) і жили при цьому за вищими євростандартами.

Коли ж у другій половині 90-х ті «пацани» вже переставали стріляти один в одного, а ставали солідними бізнесменами та депутатами всіх рівнів, вони стали просто ідолами своєї регіональної успішності для абсолютної більшості земляків.

Тому, можна припустити, хтось доволі розумний запропонував тим скоробагатькам об’єднатися з екс-радянською, екс-комсомольською та господарською елітами Донбасу в одну політичну силу – Партію регіонів. Електоральна популярність цього проекту, схоже, перевершила на Донбасі всі очікування його авторів. Майже одностайна підтримка Партії регіонів у шахтарському краї стала запорукою її високої та стабільної підтримки в масштабах усієї України.

Ті колишні «пацани» з Партії регіонів залишаються ідеалом успішності для абсолютної більшості мешканців Донбасу й донині. І це незважаючи на те, що чимало донбасівців постраждали від них особисто. Пояснюється той феномен тим, що ображені заздрять пацанам по-чорному, вважаючи себе на їхньому тлі невдахами, які при першій-ліпшій нагоді ладні пристати до їхніх лав.

Глибоко помиляються або кривлять душею ті українські політики, журналісти та політологи, які називають Партію регіонів демократичною партією. Для того, щоб переконатися у протилежному, достатньо хоча б раз побувати на внутрішньопартійних заходах регіоналів. Таких стовідсоткових голосувань «за» чи «проти» не можна побачити ані на зборах КПУ, ані на зібраннях ВО «Свобода», яких ніхто, включно з тими самими партіями, не вважає демократичними політичними силами.

Пояснюється такий тотальний «одобрямс» регіоналів, як і їхня залізна внутрішньопартійна дисципліна, дуже просто. Якщо пересічний член Партії регіонів проголосує «неправильно» або ослухається своїх лідерів-авторитетів, то це обійдеться йому, в кращому випадку, виключенням із лав усемогутніх земляків, без протекції яких життя, принаймні на Донбасі, для того неслуха вже не буде таким безпроблемним, як до того. Але більш ймовірно, що та протекція проявить себе відносно нього вже зі знаком мінус. Ось тоді вже життя для відступника стовідсотково перетвориться на пекло.

Із цієї ж причини у фракції Партії регіонів у Верховній Раді практично немає зрадників та перевертнів, якими так рясніють фракції БЮТу та «Нашої України».

Порівнюючи конкретні справи регіоналів із тим, що вони говорять на телекамери, важко не помітити, що візантійське політиканство та відверта демагогія є невід’ємною складовою їхньої партійної ідеології, яка з самого початку мала подвійне дно. Саме тому, на відміну від майже всіх інших партій, ньюсмейкерами та головними коментаторами у Партії регіонів є зовсім не її перші особи, а такі талановиті демагоги, як Юрій Мірошниченко, Вадим Колесніченко, Олена Бондаренко, Ганна Герман та інші.

Наслідки

На Донбасі регіонали відчувають себе у своїй вотчині, і тому їхня політика тут завжди була значно відвертішою, ніж, скажімо, в Києві чи Львові. Тому, якщо в тих містах Помаранчева революція пройшла без жодної краплі крові, то в Донецьку та Луганську 2004 року кров опозиціонерів пролита все ж таки була.

Це потрібно знати всім потенційним організаторам Майдану-2 у столиці. Хоча б тому, що сьогодні в Україні при владі ті самі люди, що 2004-го мали владу в Донецьку та Луганську.

Сучасна внутрішня та зовнішня політика України давно вже була апробована на Донбасі. І в тому, що його владна еліта сьогодні стала загальноукраїнською – не тільки заслуга Партії регіонів. До цього добряче приклав руку й екс-Президент Ющенко, і ті українські політики-демократи, які практично поставили хрест на Донбасі, виходячи при цьому перш за все зі своїх низьких особистих рейтингів у цьому шахтарському краї.

Олександр Крамаренко
публіцист, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG