– Я прочитав книжку «Довга подорож» Славоміра Равіча, яка була головним джерелом натхнення. Я ніяк не міг позбутися думок про неї, вона мене не відпускала. Потім я почав читати навколо, про радянський період, про Другу світову війну. Потім я прочитав книжку Енн Аппельбаум «ГУЛАГ» і вже не міг пручатися відчуттю, що я мушу це зробити. Найцікавішим досвідом було вивчення цього періоду, розмови з тими, хто його пережив.
– Вам довелося багато вивчити про цей період?
– Так. Бо моє покоління виросло у 60-і роки, коли в Австралії, та й в Америці, був сильний антивоєнний рух. Він породив недовіру до офіційної подачі інформації. Ця недовіра була також результатом махінацій самих комуністів та їхніх симпатиків, а також незграбністю, з якою проводилися Маккартистські слухання, створювався Комітет антиамериканської діяльності. Виглядало, що цей комітет створювали самі комуністи, настільки він працював проти ідеї викриття комунізму. Здавалося, що насправді комунізм не був такий поганий, як про нього говорили.
– Один із героїв Вашого фільму – американець, який переїхав до Радянського Союзу. Цей образ має прототип?
– Близько 8 тисяч американців переїхали до Радянського Союзу тоді. Більшість із них зникли в ГУЛАГу. Вони не повернулись. Не всі вони були симпатиками Радянського Союзу. Багато з них було економічні біженці, які втікали від Великої депресії, і отримали на початку добрі гроші від Сталіна. Але потім через свою параною він почав переслідувати всіх іноземців без розбору. Тож цей образ має в собі риси багатьох людей. Але він базується на одній реальній історії з архівів КДБ, коли вони були відкриті при Єльцині, Путін їх знову закрив. Один дослідник знайшов історію про одну американку та її сина. Так ось, цей син на неї доносив. Я використав цей сюжет, лише трохи змінив героїв, мій пан Сміт пережив донос на себе від свого сина.
– У Голлівуді радо знімають фільми про нацизм, але комунізм залишається в тіні, чому? Про комунізм є багато чого розповісти…
– Гадаю, що в мистецькому світі, навіть в академічному світі, ті, хто мав лівацькі симпатії в юності, хто був закоханий у комунізм, не можуть позбутися свого почуття. Вони досі продають футболки з Че Ґеварою, ніби він був Джоном Ленноном. Ніхто серйозно не хоче критикувати Кастро. Для багатьох людей практично неможливо визнати, що експеримент із комунізмом зазнав жахливого краху, і подивитися фактам в очі. Сталін чи Ленін, Пол Пот чи Північна Корея – всюди йдеться про терор. Що тут можна сказати? Це просто жахливо, огидно!
– Вам довелося багато вивчити про цей період?
– Так. Бо моє покоління виросло у 60-і роки, коли в Австралії, та й в Америці, був сильний антивоєнний рух. Він породив недовіру до офіційної подачі інформації. Ця недовіра була також результатом махінацій самих комуністів та їхніх симпатиків, а також незграбністю, з якою проводилися Маккартистські слухання, створювався Комітет антиамериканської діяльності. Виглядало, що цей комітет створювали самі комуністи, настільки він працював проти ідеї викриття комунізму. Здавалося, що насправді комунізм не був такий поганий, як про нього говорили.
– Один із героїв Вашого фільму – американець, який переїхав до Радянського Союзу. Цей образ має прототип?
– Близько 8 тисяч американців переїхали до Радянського Союзу тоді. Більшість із них зникли в ГУЛАГу. Вони не повернулись. Не всі вони були симпатиками Радянського Союзу. Багато з них було економічні біженці, які втікали від Великої депресії, і отримали на початку добрі гроші від Сталіна. Але потім через свою параною він почав переслідувати всіх іноземців без розбору. Тож цей образ має в собі риси багатьох людей. Але він базується на одній реальній історії з архівів КДБ, коли вони були відкриті при Єльцині, Путін їх знову закрив. Один дослідник знайшов історію про одну американку та її сина. Так ось, цей син на неї доносив. Я використав цей сюжет, лише трохи змінив героїв, мій пан Сміт пережив донос на себе від свого сина.
– У Голлівуді радо знімають фільми про нацизм, але комунізм залишається в тіні, чому? Про комунізм є багато чого розповісти…
– Гадаю, що в мистецькому світі, навіть в академічному світі, ті, хто мав лівацькі симпатії в юності, хто був закоханий у комунізм, не можуть позбутися свого почуття. Вони досі продають футболки з Че Ґеварою, ніби він був Джоном Ленноном. Ніхто серйозно не хоче критикувати Кастро. Для багатьох людей практично неможливо визнати, що експеримент із комунізмом зазнав жахливого краху, і подивитися фактам в очі. Сталін чи Ленін, Пол Пот чи Північна Корея – всюди йдеться про терор. Що тут можна сказати? Це просто жахливо, огидно!
