Минуло 40 днів відтоді, як відійшов у вічність у Львові Олександр Миндюк, головний лікар спеціалізованого дитячого медичного центру, який у народі називають просто – Чорнобильська лікарня. Але з цією смертю ніяк не можуть змиритись усі, хто знав пана Олеся. Біля його фотографії у шпиталі завжди квіти…
З колишньої «обкомівської лікарні» Олександр Миндюк разом зі своїми колегами створив сучасний медичний дитячий заклад – попри шалені бюрократичні перепони, фінансові проблеми, заздрість. Тут рятують діток хворих на рак, роблять надзвичайно складні операції. Для цього запрошують провідних фахівців світу. Про шпиталь і його лікарів можу писати багато доброго.
Не один раз мені пощастило спілкуватись з Олександром Миндюком, записувала з ним інтерв’ю, коментарі, просто розмовляла. Попри велику зайнятість, коли бесіда зацікавлювала лікаря, то затягувалась надовго. Олександр Миндюк не випускав цигарку з рук, одну припалював від іншої. Його кабінет був завалений численними паперами, пачками з гуманітарною допомогою для маленьких пацієнтів. Здавалось, що пан Олесь жив у шпиталі.
І раптом… 18 лютого отримую вістку: Олександр Миндюк покінчив життя самогубством. Смерть гарної людини просто шокувала, але у думках у мене чомусь промайнуло: довели. Тільки Богові і покійному відомо, чому людина пішла на такий крок.
Донька Олександра Миндюка на сороковини зачитала передсмертну записку батька. Лікар просить усіх не шукати вини у собі. «Це мій протест проти цієї бл...кої системи»…
Таки довели… Бо як можна у цій тотально несправедливій, аморальній державі зі спотвореними цінностями, у державі брехні та хамства жити мислячій людині, рятувати інших, віддавати цілковито себе роботі, творити?..
«Я не знаю, що з ним сталось, – пише у своїх теплих спогадах про Олександра Миндюка публіцист Оксана Пахльовська (вона допомагала львівським медикам налагодити співпрацю з італійськими колегами). – Коли лікар ріже собі вени у своєму кабінеті, цього не можна зрозуміти. Волію пам’ятати його руку, якою він піднімає з підлоги плюшевого зайця і тихо кладе його на ліжечко біля хворого на рак немовляти»...
Скількох гарних людей вже забрала та ще знищить ця «бл…ка система»?
З колишньої «обкомівської лікарні» Олександр Миндюк разом зі своїми колегами створив сучасний медичний дитячий заклад – попри шалені бюрократичні перепони, фінансові проблеми, заздрість. Тут рятують діток хворих на рак, роблять надзвичайно складні операції. Для цього запрошують провідних фахівців світу. Про шпиталь і його лікарів можу писати багато доброго.
Не один раз мені пощастило спілкуватись з Олександром Миндюком, записувала з ним інтерв’ю, коментарі, просто розмовляла. Попри велику зайнятість, коли бесіда зацікавлювала лікаря, то затягувалась надовго. Олександр Миндюк не випускав цигарку з рук, одну припалював від іншої. Його кабінет був завалений численними паперами, пачками з гуманітарною допомогою для маленьких пацієнтів. Здавалось, що пан Олесь жив у шпиталі.
І раптом… 18 лютого отримую вістку: Олександр Миндюк покінчив життя самогубством. Смерть гарної людини просто шокувала, але у думках у мене чомусь промайнуло: довели. Тільки Богові і покійному відомо, чому людина пішла на такий крок.
Донька Олександра Миндюка на сороковини зачитала передсмертну записку батька. Лікар просить усіх не шукати вини у собі. «Це мій протест проти цієї бл...кої системи»…
Таки довели… Бо як можна у цій тотально несправедливій, аморальній державі зі спотвореними цінностями, у державі брехні та хамства жити мислячій людині, рятувати інших, віддавати цілковито себе роботі, творити?..
«Я не знаю, що з ним сталось, – пише у своїх теплих спогадах про Олександра Миндюка публіцист Оксана Пахльовська (вона допомагала львівським медикам налагодити співпрацю з італійськими колегами). – Коли лікар ріже собі вени у своєму кабінеті, цього не можна зрозуміти. Волію пам’ятати його руку, якою він піднімає з підлоги плюшевого зайця і тихо кладе його на ліжечко біля хворого на рак немовляти»...
Скількох гарних людей вже забрала та ще знищить ця «бл…ка система»?
