Здавалося б, через десятиліття після розпаду радянської, а, точніше, совєтської супердержави (оскільки саме термін Soviet без перекладу увійшов практично до всіх мов світу), повинні були б лишитися тільки спогади про минуле життя. У декого – ностальгійні, у декого – сумні. На загал, постсовєтське суспільство мало б жити сьогоденням і майбутнім, а не повертатися знову і знову до минулого і намагатися реанімувати його. Проте – ні. Дані соціологічних опитувань, проведених різними дослідницькими центрами, доводять: в Україні прямо ототожнюють себе зі зниклою супердержавою, вважають себе совєтськими громадянами, а СССР – своєю батьківщиною близько 20% населення. І, як не парадоксально, так вважає понад 10% молоді до 30 років. У Росії ці показники істотно вищі. За різними даними, від однієї третини до половини російських громадян ототожнюють себе з “есесесерією”, відмовляючись від визнання сучасних політичних і національних реальностей. Чверть московської молоді схиляється до того, щоб докладати зусиль до реанімації СССР у межах сталінських державних кордонів. Достовірних даних щодо настроїв у білоруському суспільстві немає, але, враховуючи перебіг політичних подій у Білорусі і наслідки тамтешніх виборів, можна припустити, що рівень самоототожнення жителів цієї держави з совєтськими людьми має бути ще вищим.
У чому ж причини такої сталості суспільних настроїв, коли зникла держава продовжує своє існування не тільки в пам‘яті, а й в політичній активності десятків мільйонів людей – адже на виборах і на мітинґах вони підтримують саме тих, хто голосніше за всіх кричить про “відновлення СССР”? Навряд чи тільки тому, що частина людей втратила добробут, який мала за Союзу. І не тому, що хтось чимало прослужив, скажімо, у совєтських силових структурах, а тепер опинився ні при цих, ні при тих. Видається, за сімдесят років комуністична влада встигла вибудувати на 1/6 суходолу основи своєрідної цивілізації, що становила альтернативу загальному розвитку людства (який зазвичай характеризується поняттями “свобода”, “раціональність”, “ринок”, “демократія”, “індивідуалізація”) і ґрунтувалася зовсім на інших принципах й іншому типі масової людини.
Практика совєтської системи дивовижним чином поєднувала досягнення науки й техніки з суто магічними операціями із “зачакловування” світу й міфологічне бачення буття. Механізм тотальної пропаґанди, створений більшовиками, врешті-решт полонив значну частину населення СССР, включно з частиною компартійної верхівки. Колосальні кошти, витрачені на побудову інфраструктури, що включала у себе магічні ритуали та підтримку міфів про “переваги реального соціалізму”, не пішли на вітер. І донині для совєтської людини однаково реальними є, скажімо, і багатий вибір товарів у західному супермаркеті, і “загнивання” та “занепад” Заходу, який, мовляв, має наслідком загальне зубожіння народу. А неґаразди і злидні власного життя цієї людини не впливали на загальну високу оцінку “турботи партії та уряду щодо підвищення рівня загального добробуту трудящих”.
Відтак при зіткненні з новою реальністю совєтська людина не тільки її заперечує – вона її часом просто не помічає або бачить неадекватно. Світ панування “міфів ХХ століття” є певною замкненою системою, і вийти за її межі, раціонально поглянути на буття – дуже важко. Хоча б тому, що пам‘ятники Леніну стоять на своїх місцях, державне телебачення працює, як за Брежнєва, а при владі знаходиться чимало “колишніх”. От і лишаються мільйони людей бранцями совєтської міфореальності.