Київ, 6 квітня 2001 - Чому совєтська людина досі жива? Ба більше – не збирається зникати? Чому вона виокремилася в окремий соціально-культурний персонаж сучасного українського життя, - персонаж, який продовжується в нових поколіннях? Спробуємо поміркувати про це.
Здавалося б, через десятиліття після розпаду радянської, а, точніше, совєтської супердержави (оскільки саме термін Soviet без перекладу увійшов практично до всіх мов світу), повинні були б лишитися тільки спогади про минуле життя. У декого – ностальгійні, у декого – сумні. На загал, постсовєтське суспільство мало б жити сьогоденням і майбутнім, а не повертатися знову і знову до минулого і намагатися реанімувати його. Проте – ні. Дані соціологічних опитувань, проведених різними дослідницькими центрами, доводять: в Україні прямо ототожнюють себе зі зниклою супердержавою, вважають себе совєтськими громадянами, а СССР – своєю батьківщиною близько 20% населення. І, як не парадоксально, так вважає понад 10% молоді до 30 років. У Росії ці показники істотно вищі. За різними даними, від однієї третини до половини російських громадян ототожнюють себе з “есесесерією”, відмовляючись від визнання сучасних політичних і національних реальностей. Чверть московської молоді схиляється до того, щоб докладати зусиль до реанімації СССР у межах сталінських державних кордонів. Достовірних даних щодо настроїв у білоруському суспільстві немає, але, враховуючи перебіг політичних подій у Білорусі і наслідки тамтешніх виборів, можна припустити, що рівень самоототожнення жителів цієї держави з совєтськими людьми має бути ще вищим.
У чому ж причини такої сталості суспільних настроїв, коли зникла держава продовжує своє існування не тільки в пам‘яті, а й в політичній активності десятків мільйонів людей – адже на виборах і на мітинґах вони підтримують саме тих, хто голосніше за всіх кричить про “відновлення СССР”? Навряд чи тільки тому, що частина людей втратила добробут, який мала за Союзу. І не тому, що хтось чимало прослужив, скажімо, у совєтських силових структурах, а тепер опинився ні при цих, ні при тих. Видається, за сімдесят років комуністична влада встигла вибудувати на 1/6 суходолу основи своєрідної цивілізації, що становила альтернативу загальному розвитку людства (який зазвичай характеризується поняттями “свобода”, “раціональність”, “ринок”, “демократія”, “індивідуалізація”) і ґрунтувалася зовсім на інших принципах й іншому типі масової людини.
Практика совєтської системи дивовижним чином поєднувала досягнення науки й техніки з суто магічними операціями із “зачакловування” світу й міфологічне бачення буття. Механізм тотальної пропаґанди, створений більшовиками, врешті-решт полонив значну частину населення СССР, включно з частиною компартійної верхівки. Колосальні кошти, витрачені на побудову інфраструктури, що включала у себе магічні ритуали та підтримку міфів про “переваги реального соціалізму”, не пішли на вітер. І донині для совєтської людини однаково реальними є, скажімо, і багатий вибір товарів у західному супермаркеті, і “загнивання” та “занепад” Заходу, який, мовляв, має наслідком загальне зубожіння народу. А неґаразди і злидні власного життя цієї людини не впливали на загальну високу оцінку “турботи партії та уряду щодо підвищення рівня загального добробуту трудящих”.
Відтак при зіткненні з новою реальністю совєтська людина не тільки її заперечує – вона її часом просто не помічає або бачить неадекватно. Світ панування “міфів ХХ століття” є певною замкненою системою, і вийти за її межі, раціонально поглянути на буття – дуже важко. Хоча б тому, що пам‘ятники Леніну стоять на своїх місцях, державне телебачення працює, як за Брежнєва, а при владі знаходиться чимало “колишніх”. От і лишаються мільйони людей бранцями совєтської міфореальності.
Здавалося б, через десятиліття після розпаду радянської, а, точніше, совєтської супердержави (оскільки саме термін Soviet без перекладу увійшов практично до всіх мов світу), повинні були б лишитися тільки спогади про минуле життя. У декого – ностальгійні, у декого – сумні. На загал, постсовєтське суспільство мало б жити сьогоденням і майбутнім, а не повертатися знову і знову до минулого і намагатися реанімувати його. Проте – ні. Дані соціологічних опитувань, проведених різними дослідницькими центрами, доводять: в Україні прямо ототожнюють себе зі зниклою супердержавою, вважають себе совєтськими громадянами, а СССР – своєю батьківщиною близько 20% населення. І, як не парадоксально, так вважає понад 10% молоді до 30 років. У Росії ці показники істотно вищі. За різними даними, від однієї третини до половини російських громадян ототожнюють себе з “есесесерією”, відмовляючись від визнання сучасних політичних і національних реальностей. Чверть московської молоді схиляється до того, щоб докладати зусиль до реанімації СССР у межах сталінських державних кордонів. Достовірних даних щодо настроїв у білоруському суспільстві немає, але, враховуючи перебіг політичних подій у Білорусі і наслідки тамтешніх виборів, можна припустити, що рівень самоототожнення жителів цієї держави з совєтськими людьми має бути ще вищим.
У чому ж причини такої сталості суспільних настроїв, коли зникла держава продовжує своє існування не тільки в пам‘яті, а й в політичній активності десятків мільйонів людей – адже на виборах і на мітинґах вони підтримують саме тих, хто голосніше за всіх кричить про “відновлення СССР”? Навряд чи тільки тому, що частина людей втратила добробут, який мала за Союзу. І не тому, що хтось чимало прослужив, скажімо, у совєтських силових структурах, а тепер опинився ні при цих, ні при тих. Видається, за сімдесят років комуністична влада встигла вибудувати на 1/6 суходолу основи своєрідної цивілізації, що становила альтернативу загальному розвитку людства (який зазвичай характеризується поняттями “свобода”, “раціональність”, “ринок”, “демократія”, “індивідуалізація”) і ґрунтувалася зовсім на інших принципах й іншому типі масової людини.
Практика совєтської системи дивовижним чином поєднувала досягнення науки й техніки з суто магічними операціями із “зачакловування” світу й міфологічне бачення буття. Механізм тотальної пропаґанди, створений більшовиками, врешті-решт полонив значну частину населення СССР, включно з частиною компартійної верхівки. Колосальні кошти, витрачені на побудову інфраструктури, що включала у себе магічні ритуали та підтримку міфів про “переваги реального соціалізму”, не пішли на вітер. І донині для совєтської людини однаково реальними є, скажімо, і багатий вибір товарів у західному супермаркеті, і “загнивання” та “занепад” Заходу, який, мовляв, має наслідком загальне зубожіння народу. А неґаразди і злидні власного життя цієї людини не впливали на загальну високу оцінку “турботи партії та уряду щодо підвищення рівня загального добробуту трудящих”.
Відтак при зіткненні з новою реальністю совєтська людина не тільки її заперечує – вона її часом просто не помічає або бачить неадекватно. Світ панування “міфів ХХ століття” є певною замкненою системою, і вийти за її межі, раціонально поглянути на буття – дуже важко. Хоча б тому, що пам‘ятники Леніну стоять на своїх місцях, державне телебачення працює, як за Брежнєва, а при владі знаходиться чимало “колишніх”. От і лишаються мільйони людей бранцями совєтської міфореальності.
