Прага, 10 квітня 2001 ― Омріяне повернення на землю батьків після того, як Україна стала незалежною, для багатьох українців з Канади, Америки, Австралії, Англії обернулося важким розчаруванням. Не збулися прогнози про те, що Україна стане процвітаючою центральноєвропейською країною. Натомість, на очах тих, хто приїхав до України протягом останніх десяти років, вона перетворилася на бідну, відсталу та авторитарну країну.
Впродовж десятиліть українці за кордоном обстоювали свою ідентичність, пручались асиміляції, боролися за поневолену Україну. Приїхавши до України після проголошення незалежності дехто з них пережив кризу тотожності – надто мало з того, що вони побачили в Україні було схоже на те, що вони покинули під час війни, або чули від батьків, чи вчителів у суботній школі.
«Впродовж десятиліть ми не розпаковували валізки, бо вірили, що зможемо повернулися до України з дня на день», говорить літня українка із Мюнхена. Вона разом із чоловіком дійсно повернулися до України, як тільки це стало можливо. Незважаючи на свій вік вони перебралися до Києва, брали активну участь у громадському та політичному житті України, але за кілька років були змушені повернутися до Німеччини, бо їхня політична організація не знайшла підтримки у місцевих українців, та й здоров’я вже вимагало піклування німецьких лікарів та ліків, які в Україні було не дістати.
Інший, молодший українець з Австралії у перші роки по незалежності розпочав видавничу справу, сподіваючись видавати в Україні книжки українською мовою. Профінансувавши цю справу впродовж кількох років і не дочекавшись прибутків, він був змушений повернутися до далекого Сіденею. «Батьки і громада мене виховували українцем», говорить він, «але проживши в Україні декілька років, я зрозумів, що насправді має дуже мало спільного з українцями тут».
На відміну від балтійських країн, де представники діаспори обійняли провідні позиції в державі, українська діаспора залишилася великою мірою не використана. Жодного українця з-за кордону немає в уряді, лише поодинокі сміливці продовжують спроби працювати у бізнесі. Навіть деякі священники, що повернулися в Україну після того, що було відновлено греко-католицьку церкву, не змогли знайти в собі достатньо пасторського терпіння, щоб втриматися в Україні довше кількох років.
Канадець Степан Бандера, внук борця за незалежність України, в інтерв’ю канадській інтернет-газеті Нешинал пост говорить, що він продовжує працювати журналістом і перекладачем в Україні, але багато його друзів повернулося назад, бо мали відчуття, що вони б’ється головою в стіну.
На думку багатьох, такі складнощі у співжитті діаспорних та місцевих українців пов’язані із різною ментальністю. Десяти років незалежності виявилося занадто мало, щоб зламати радянські звички.
Впродовж десятиліть українці за кордоном обстоювали свою ідентичність, пручались асиміляції, боролися за поневолену Україну. Приїхавши до України після проголошення незалежності дехто з них пережив кризу тотожності – надто мало з того, що вони побачили в Україні було схоже на те, що вони покинули під час війни, або чули від батьків, чи вчителів у суботній школі.
«Впродовж десятиліть ми не розпаковували валізки, бо вірили, що зможемо повернулися до України з дня на день», говорить літня українка із Мюнхена. Вона разом із чоловіком дійсно повернулися до України, як тільки це стало можливо. Незважаючи на свій вік вони перебралися до Києва, брали активну участь у громадському та політичному житті України, але за кілька років були змушені повернутися до Німеччини, бо їхня політична організація не знайшла підтримки у місцевих українців, та й здоров’я вже вимагало піклування німецьких лікарів та ліків, які в Україні було не дістати.
Інший, молодший українець з Австралії у перші роки по незалежності розпочав видавничу справу, сподіваючись видавати в Україні книжки українською мовою. Профінансувавши цю справу впродовж кількох років і не дочекавшись прибутків, він був змушений повернутися до далекого Сіденею. «Батьки і громада мене виховували українцем», говорить він, «але проживши в Україні декілька років, я зрозумів, що насправді має дуже мало спільного з українцями тут».
На відміну від балтійських країн, де представники діаспори обійняли провідні позиції в державі, українська діаспора залишилася великою мірою не використана. Жодного українця з-за кордону немає в уряді, лише поодинокі сміливці продовжують спроби працювати у бізнесі. Навіть деякі священники, що повернулися в Україну після того, що було відновлено греко-католицьку церкву, не змогли знайти в собі достатньо пасторського терпіння, щоб втриматися в Україні довше кількох років.
Канадець Степан Бандера, внук борця за незалежність України, в інтерв’ю канадській інтернет-газеті Нешинал пост говорить, що він продовжує працювати журналістом і перекладачем в Україні, але багато його друзів повернулося назад, бо мали відчуття, що вони б’ється головою в стіну.
На думку багатьох, такі складнощі у співжитті діаспорних та місцевих українців пов’язані із різною ментальністю. Десяти років незалежності виявилося занадто мало, щоб зламати радянські звички.
