Рим, 26 квітня 2001 – Італійського Юрія Гагаріна звуть Умберто Ґвідоні. 15-річним хлопцем він побачив по телевізору репортаж із космосу і назавжди захворів зоряною хворобою. Не тією, що нею хворіють «зірки», а тією, що нестримно тягне до справжніх зірок. Звідтоді ненаситний читач фантастики, Умберто вивчився на астрофізика в римському університеті, попрацював у науково-дослідному інституті, але злетіти вище з італійського ґрунту годі було й мріяти. Молодий фахівець перебрався з родиною до Сполучених Штатів, поближче до НАСА, і там став одним з перших у цій галузі – довів свою вартість.
Однак, під час своєї першої космічної подорожі – 96-го року Умберто, либонь мимовільно відбиваючи комплекс меншовартості вітчизняної космічної індустрії, почував себе трохи в ролі бідного родича. Що аж ніяк не відбилося на його майстерності, інакше про другий політ не було б і мови. Зараз в ролі інженера, відповідального за встановлення на космічній станції «Альфа» зробленої в Канаді велетенської руки – 18-метрового монтажного крану – і за роботу модуля обслуговування (вже італійського виробництва), 47-річний Умберто Ґвідоні став першим європейським космонавтом, що увійшов до міжнародної космічної станції. Кмітливі італійці надолужили своє багаторічне відставання в космосі хитрим маневром. У конкуренції з американською компанією, котра хотіла за свій модуль 440 мільйонів доларів, запросили незмірно дешевше, але з умовою: більш постійна співпраця і активніша участь італійських космонавтів у польотах космічного човна. Вже відомі імена двох спадкоємців Ґвідоні на наступні польоти. За ними готуються десять інших, а восени буде підписано договір між НАСА та італійською фірмою «Аленіа спаціо» про довгострокову співпрацю.
Здавалося б, і найскромнішій людині не гріх похизуватися на місці Ґвідоні. Аж ні. Цей мрійник є водночас невиправним антигероєм. Коли перед запуском журналісти «накачували» хвилювання за успіх місії «Ендевора», Ґвідоні швидко заспокоїв їх, нагадавши, як досконало відпрацьовано техніку злетів і приземлень та як добре спрацьовані команди. Словом, звів свою роль мало не до космічного шофера. Чим здобув ще більшу симпатію. Крім своєї кумедної борідки та шести-з-половиною-метрового модуля під прекрасною назвою «Рафаель», він взяв у політ італійський триколір, диск з аріями Джузеппе Верді і, зізнаюся – на заздрість Вашому кореспондентові – шматок італійського сиру «Парміджано». Щоб поласуавли знуджені на харчових тюбиках мешканці станції.
На заздрість, бо, повертаючись недавно з Києва до Риму, я ледве зміг провезти кіло солоних огірків, буханець українського хліба, пляшку «Житомирської» та кілька книжок. Надароване друзями все те добро перевищило мій ліміт багажу, і принципова регістраторка вимагала по три з половиною долари за кожен кілограм того надлишку. Платити такі гроші за кіло солоних огірків мені здалося несправедливо. Довелося розіпхати все по кишенях та увійти в салон удвічі ширшим за себе, наче в космічному скафандрі. Долетів благополучно, але на римському аеровокзалі, знову перекладаючи багаж, щоб не смішити людей, розбив «Житомирську», з якою так намучився в Борисполі.
Як же не позаздрити людині, яка смакуватиме «Парміджано», монтуючи космічний підйомний кран під музику Верді й доброзичливо усміхатиметься на кумедні поневіряння землян з солоними огірками в кишенях. Хіба й собі до НАСА податися?..
Однак, під час своєї першої космічної подорожі – 96-го року Умберто, либонь мимовільно відбиваючи комплекс меншовартості вітчизняної космічної індустрії, почував себе трохи в ролі бідного родича. Що аж ніяк не відбилося на його майстерності, інакше про другий політ не було б і мови. Зараз в ролі інженера, відповідального за встановлення на космічній станції «Альфа» зробленої в Канаді велетенської руки – 18-метрового монтажного крану – і за роботу модуля обслуговування (вже італійського виробництва), 47-річний Умберто Ґвідоні став першим європейським космонавтом, що увійшов до міжнародної космічної станції. Кмітливі італійці надолужили своє багаторічне відставання в космосі хитрим маневром. У конкуренції з американською компанією, котра хотіла за свій модуль 440 мільйонів доларів, запросили незмірно дешевше, але з умовою: більш постійна співпраця і активніша участь італійських космонавтів у польотах космічного човна. Вже відомі імена двох спадкоємців Ґвідоні на наступні польоти. За ними готуються десять інших, а восени буде підписано договір між НАСА та італійською фірмою «Аленіа спаціо» про довгострокову співпрацю.
Здавалося б, і найскромнішій людині не гріх похизуватися на місці Ґвідоні. Аж ні. Цей мрійник є водночас невиправним антигероєм. Коли перед запуском журналісти «накачували» хвилювання за успіх місії «Ендевора», Ґвідоні швидко заспокоїв їх, нагадавши, як досконало відпрацьовано техніку злетів і приземлень та як добре спрацьовані команди. Словом, звів свою роль мало не до космічного шофера. Чим здобув ще більшу симпатію. Крім своєї кумедної борідки та шести-з-половиною-метрового модуля під прекрасною назвою «Рафаель», він взяв у політ італійський триколір, диск з аріями Джузеппе Верді і, зізнаюся – на заздрість Вашому кореспондентові – шматок італійського сиру «Парміджано». Щоб поласуавли знуджені на харчових тюбиках мешканці станції.
На заздрість, бо, повертаючись недавно з Києва до Риму, я ледве зміг провезти кіло солоних огірків, буханець українського хліба, пляшку «Житомирської» та кілька книжок. Надароване друзями все те добро перевищило мій ліміт багажу, і принципова регістраторка вимагала по три з половиною долари за кожен кілограм того надлишку. Платити такі гроші за кіло солоних огірків мені здалося несправедливо. Довелося розіпхати все по кишенях та увійти в салон удвічі ширшим за себе, наче в космічному скафандрі. Долетів благополучно, але на римському аеровокзалі, знову перекладаючи багаж, щоб не смішити людей, розбив «Житомирську», з якою так намучився в Борисполі.
Як же не позаздрити людині, яка смакуватиме «Парміджано», монтуючи космічний підйомний кран під музику Верді й доброзичливо усміхатиметься на кумедні поневіряння землян з солоними огірками в кишенях. Хіба й собі до НАСА податися?..
