Київ, 15 травня 2001 - Польський етнос становив значний відсоток населення на теренах України ще за часів раннього середньовіччя. У Києві існував окремий польський квартал поблизу так званої Лядської брами, де у ХІІ ст. була заснована католицька місія. За нових часів – у XV-XVIII ст. – вони скалдали більшість магнатсько-шляхетської верхівки, католицького духовенства, меншою мірою – так званої “чиншевої шляхти” (тих, які взяли в оренду землю і сплачували за неї орендну плату –“чинш”), а також міщан і селян. Частину поляків в Україні становили так звані “мазури” – у минулому бідні селяни, переселенці з Мазовії, іншу групу становила “шляхта”, тобто “чиншовики” – нащадки дрібної польської шляхти, яку привезли з собою магнати, щоб було кому нести військову службу та охороняти польські кордони.
На території Одещини, зокрема, в північних її районах, поляки концентрувалися в басейні річки Кодими. На початку ХХ ст. покодимська шляхта все ще зберігала риси етносоціальної групи, хоча процес нівелювання її етнографічних особливостей давався взнаки. Мовою спілкування стала українська. На той час переважна частина шляхти визнала православ’я, проте й православні поляки рідко коли ставали до шлюбу з українками. Та й українці не квапилися одружуватися з польками.
Переказують, шляхта охоче і довго святкувала. Весілля, храмові й традиційні свята, Андрія, масниці, і навіть кожний базарний день – то вже причина затяжного “балювання”. А то просто збиралася “капелія”, тобто гулянка в складку. Грали у карти, шахи, палили. Молодь танцювала польку, вальс, краков’як. Але польських пісень кодимчанська шляхта вже не співала. Хоча звичайної української “вулиці” з її співами й молодіжними розвагами поляки уникали. Це, на їхню думку, належало до “некультурного”. Рідко хто дозволяв собі хоч найменший брутальний вислів при людях. Навпаки, панували стриманість і тактовність. До всіх зверталися на прізвище і обов’язково зі словами “пане” чи “пані”. Вітаючись, чоловіки тисли один одному руки. А жінок, особливо літніх, цілували у руки .
Безумовно, шляхетсько-польські звичаї та обряди поступово відійшли у минуле. Але й досі в поведінці старих людей і стосунках між собою де-не-де виявляється шляхетський гонор.
На території Одещини, зокрема, в північних її районах, поляки концентрувалися в басейні річки Кодими. На початку ХХ ст. покодимська шляхта все ще зберігала риси етносоціальної групи, хоча процес нівелювання її етнографічних особливостей давався взнаки. Мовою спілкування стала українська. На той час переважна частина шляхти визнала православ’я, проте й православні поляки рідко коли ставали до шлюбу з українками. Та й українці не квапилися одружуватися з польками.
Переказують, шляхта охоче і довго святкувала. Весілля, храмові й традиційні свята, Андрія, масниці, і навіть кожний базарний день – то вже причина затяжного “балювання”. А то просто збиралася “капелія”, тобто гулянка в складку. Грали у карти, шахи, палили. Молодь танцювала польку, вальс, краков’як. Але польських пісень кодимчанська шляхта вже не співала. Хоча звичайної української “вулиці” з її співами й молодіжними розвагами поляки уникали. Це, на їхню думку, належало до “некультурного”. Рідко хто дозволяв собі хоч найменший брутальний вислів при людях. Навпаки, панували стриманість і тактовність. До всіх зверталися на прізвище і обов’язково зі словами “пане” чи “пані”. Вітаючись, чоловіки тисли один одному руки. А жінок, особливо літніх, цілували у руки .
Безумовно, шляхетсько-польські звичаї та обряди поступово відійшли у минуле. Але й досі в поведінці старих людей і стосунках між собою де-не-де виявляється шляхетський гонор.
