Київ, 6 червня 2001 - Наприкінці ХVІІ століття на Правобережній Україні існували чотири козацькі полки: Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Фастівський. Король Ян Третій Собеський був прихильником, як він казав, «потурання» козакам, вбачаючи в них захисників польських кордонів від Росії, Криму і Туреччини. Натомість польський уряд дратували козацьке самоврядування на землях полків та їхня незалежність, а магнати домагалися повернення своїх колишніх маєтностей, захоплених козаками.
1696 року Ян Собеський помер, а 1699 року Туреччина зреклася своїх претензій на Правобережжя. Відтак, вважаючи козаків вже непотрібними, сейм на початку червня 1699 року ухвалив упродовж двох тижнів розпустити козацтво. Думку самих козаків щодо цієї постанови висловив фастівський полковник Семен Палій, заявивши: «Я оселився у вільній козацькій Україні, і тільки я маю право тут порядкувати як справжній козак і виборний вождь свого народу».
Восени польське військо розпочало бойові дії проти козаків, а наступного року було оповіщене посполите рушення польської шляхти. Козаки розбили поляків під Бердичевом і після семитижневої облоги здобули Білу Церкву, а невдовзі – Немирів та Ладижин. Упродовж п’яти років українсько-польська війна, названа Паліївщиною, поширилася на Полісся та Поділля. На польські каральні експедиції козаки відповідали відплатними акціями, а до партизанського руху приєдналися городяни та українська щляхта.
У травні 1704 сорокатисячне військо лівобережного гетьмана Івана Мазепи разом із царською армією переправилося через Дніпро, зайняло Київщину і Волинь та приєднало їх до Гетьманщини. До 1709 року на Правобережжі було утворено три нові козацькі полки: Могилівський, Уманський та Чигиринський.
За російсько-турецькою мирною угодою 1713 року українські землі між Києвом, Дніпром, Чигирином та Південним Бугом переходили до Польщі, а наступного року це підтвердив і польсько-турецький договір. Перед передачею Правобережжя Речі Посполитій навесні 1714 року московська армія вдалася до депортації всього українського населення на лівий берег Дніпра.
1696 року Ян Собеський помер, а 1699 року Туреччина зреклася своїх претензій на Правобережжя. Відтак, вважаючи козаків вже непотрібними, сейм на початку червня 1699 року ухвалив упродовж двох тижнів розпустити козацтво. Думку самих козаків щодо цієї постанови висловив фастівський полковник Семен Палій, заявивши: «Я оселився у вільній козацькій Україні, і тільки я маю право тут порядкувати як справжній козак і виборний вождь свого народу».
Восени польське військо розпочало бойові дії проти козаків, а наступного року було оповіщене посполите рушення польської шляхти. Козаки розбили поляків під Бердичевом і після семитижневої облоги здобули Білу Церкву, а невдовзі – Немирів та Ладижин. Упродовж п’яти років українсько-польська війна, названа Паліївщиною, поширилася на Полісся та Поділля. На польські каральні експедиції козаки відповідали відплатними акціями, а до партизанського руху приєдналися городяни та українська щляхта.
У травні 1704 сорокатисячне військо лівобережного гетьмана Івана Мазепи разом із царською армією переправилося через Дніпро, зайняло Київщину і Волинь та приєднало їх до Гетьманщини. До 1709 року на Правобережжі було утворено три нові козацькі полки: Могилівський, Уманський та Чигиринський.
За російсько-турецькою мирною угодою 1713 року українські землі між Києвом, Дніпром, Чигирином та Південним Бугом переходили до Польщі, а наступного року це підтвердив і польсько-турецький договір. Перед передачею Правобережжя Речі Посполитій навесні 1714 року московська армія вдалася до депортації всього українського населення на лівий берег Дніпра.
